Скіфсько-сарматські часи

Скіфо-сарматська доба.

Близько 3000 р. тому первісні суспільства території  України вступили у добу розкладу та майнового розшарування. Набули поширення залізні зброя та знаряддя праці, що дало підстави археологам називати цей період історії ранньозалізною добою. Саме тоді з'явилися найдавніші писемні згадки про первісні народи, що проживали на українських теренах. Особливо докладно про Скіфію та її сусідів писав "батько історії" грек Геродот, який присвятив їй IV книгу своєї дев'ятитомної "Історії" [36, с. 180—229].

 Скіфсько-сарматський  період охоплює все І тис.  до н. е. і перші століття  нашої ери, коли культурно-історичний  процес на півдні України визначали  іраномовні племена кіммерійців,  скіфів, сарматів. Усі вони прийшли  в Надчорномор'я зі сходу і  були далекими нащадками найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепової та степової України, які у IV—III тис. до н. е. рушили степами Євразії на схід і досягли півдня Сибіру, Монголії, Індії, Ірану (див. попередній розділ). Протягом І тис. до н. е. археологічно простежено три хвилі іраномовної людності (кіммерійці, скіфи, сармати), які котилися в українські степи зі сходу і фактично були поверненням нащадків найдавніших індоєвропейців Лівобережжя Дніпра на батьківщину своїх пращурів.

 У цей  час степова Україна стала західним крилом своєрідного світу іраномовних скотарів-номадів, що охоплював євразійський степ від Дунаю на заході до Алтаю на сході. Культурно-історичну спільноту створювали три великі регіони: західний скіфський (степи України та Передкавказзя), східний сако-масагетський (Казахстан та Середня Азія) та центральний савромато-сарматський (степ між Нижнім Доном та Південним Уралом).

 Рушійною  силою соціально-економічних процесів, які зумовили поступовий розклад  первісних суспільств в Україні  у І тис. до н. е., були поширення кочової форми скотарства (номадизму) та наростаючий культурний, економічний, соціальний вплив античної цивілізації на чорноморське узбережжя. Під постійною дією прогресивного Надчорномор'я поступово трансформувалися і консервативніші суспільства лісостепової та степової України.

Кіммерійці

 Скіфсько-сарматська, або ранньозалізна, доба розпочалася  з появою в українських степах  войовничих кіммерійців. 

 У середині  V ст. до н. е. Геродот сповіщав, що країна, яку в його час займали скіфи (тобто Північне Надчорномор'я), раніше належала кіммерійцям. На підтвердження своєї думки він писав: "Ще і тепер є у Скіфії Кіммерійські стіни, є Кіммерійські переправи, є область, що зветься Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор" [36, с. 183].

 Що відомо  науці про походження загадкового  племені кіммерійців? У середині  II тис. до н. е. у лісостепах та степах Поволжя виникла зрубна археологічна культура епохи бронзи. Вона належала до численних скотарсько-землеробських культур євразійського степу, що виникли внаслідок міграції найдавніших Індоєвропейських скотарів півдня України на схід. Значну роль у господарстві зрубників відігравало осіле та відгонне скотарство, хоча вони були добре знайомі із землеробством і проживали у постійних селищах уздовж степових річок. Археологічно простежується поступове переселення зрубних племен з Поволжя на захід паралельно із зростанням ролі скотарства в їхньому господарстві. Цей процес стимулювався прогресуючою аридизацією клімату степової зони Східної Європи. Пізньозрубні пам'ятки рубежу II—І тис. до н. е. відомі під назвою сабатинівської та білозерської культур, концентруються у степовому Надчорномор'ї, Над- азов'ї та лісостеповому Лівобережжі Дніпра [188, с. 1901.

 Близько  900 р. до н. е. на півдні  України зникають постійні поселення зрубної людності. У цей час в українських степах поширюються підкурганні поховання скотарів-номадів зі зброєю, знаряддями, кінською упряжжю кіммерійського типу. Останні, на думку фахівців, є кінцевим етапом розвитку матеріальної культури зрубних племен. Паралельно в степах Східної Європи поширюється залізо, яке робить зброю та знаряддя кіммерійців значно ефективнішими порівняно з бронзовими виробами попередників.

 Усі ці  археологічні факти дають підстави  дослідникам вважати кіммерійців  пізніми зрубниками, що на початку І тис. до н. е. перейшли до кочового скотарства [і88, с. 186—215]. Останнє невпізнанно змінило суспільство кочовиків. Воно стає рухливішим, оскільки родові колективи були змушені весь час пересуватися за стадами овець, корів, табунами коней, які, поїдаючи та витоптуючи траву, потребували постійної зміни пасовиськ. У степах кочовики мігрували у меридіальному напрямку: взимку худобу пасли на південних пасовиськах з тонким сніговим покривом, а літо проводили на півночі, де трава менше вигорала від сонця.

Рухливий  спосіб життя стимулював розвиток транспортних засобів. Поширився колісний транспорт  для перевезення майна, мобільних  жител кочовиків (кибиток) та юрт. Обов'язковим  елементом побуту номадів були конярство  та вершництво. Недаремно в "Іліаді" мешканці далекого і таємничого Надчорномор'я названі "дивними доїтелями кобилиць" та "млекоїдами".

 Постійна  зміна пасовиськ призводила до  частих збройних сутичок із  сусідами. Тому суспільства кочових  скотарів, як правило, були войовничі. Можливість легкого відчуження табунів коней та гуртів худоби призводила до нерівномірного їх розподілу, концентрації в одних руках і майнового розшарування скотарських суспільств. Мілітаризація останніх створювала додаткові умови для перерозподілу худоби на користь військових вождів. Тому з поширенням кочового скотарства в європейських та азійських степах відбувалася кристалізація верстви військової аристократії, яка на чолі загонів вершників здійснювала набіги на сусідів. Додатковим стимулом до військової агресії номадів на землі осілих землеробів була постійна потреба кочових степовиків у продуктах осілого господарювання — зерні, ремісничих виробах: складній металевій зброї, знаряддях праці, ювелірних виробах, догороцінних металах тощо.

 Саме  на цій стадії історичного розвитку, яка характеризувалася переходом до кочового скотарства, майновим розшаруванням та войовничістю суспільства, знаходилися кіммерійці. Судячи з імен їхніх вождів (Теушпа, Тугдаме, Шандакшатра), відомих за ассирійськими та грецькими письмовими джерелами, кіммерійці були іраномовним народом. Вони проживали в українських степах приблизно між 900 і 650 р. до н. е. і відомі археологам за похованнями у насипи більш давніх степових курганів.

 Поховальна  яма під курганом нерідко обшивалася  деревом і мала дерев'яне перекриття. Вірогідно, це свідчить, що пращури кіммерійців проживали у лісистому краї і мали досвід дерев'яного домобудівництва. У ранніх кіммерійських могилах поховані лежать в архаїчній, властивій зрубній культурі епохи бронзи скорченій позі. Пізніше небіжчика клали випростаним на спині головою на захід Саме так ховали своїх померлих скіфи, які були наступниками кіммерійців на півдні України. Поряд з померлими кіммерійськими воїнами — вершниками клали зброю: мечі та кинджали з грибовидними навершями та хрестовидними перехрестями бронзових руків'їв, стріли з бронзовими втульчастими, дволопасними наконечниками, кам'яні булави та молотки. У могилах воїнів знаходять своєрідну кінську упряж: бронзові вудила з кінцями двокільчастої форми та плавно зігнуті трипетельчасті псалії, з допомогою яких вудила фіксувалися в пащі коня. В степах між Доном та гирлом Дунаю розкопано понад 100 таких курганних поховань.

 Прикладне  мистецтво кіммерійців відоме  насамперед за оздобленням кінської  упряжі. Це складні геометричні  орнаменти, в яких кола, спіралі  та квадрати компонувалися в  хрестоподібні композиції. Кіммерійські  намогильні стели — це кам'яні  стовпи заввишки близько 1,5 м., на яких зображувався бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому. Як кам'яна скульптура, так і зброя кіммерійців має паралелі на сході у культурі скотарів південносибірського степу.

Основою кіммерійського війська були загони легкоозброєних вершників-стрільців на чолі з родовими вождями. Войовничі степовики здійснювали військові походи на землі сусідів. Кіммерійські могили з характерними речами з'явилися на території Молдови, у Нижньому Подунав'ї, Добруджі. Однак особливий інтерес для нас становлять контакти кіммерійців із своїми північними сусідами, які були далекими пращурами слов'ян, зокрема українців. Мається на увазі землеробська людність лісостепового Подніпров'я та межиріччя Дністра та Дніпра IX—VII ст. до н. е., яка відома археологам під назвою чорноліської археологічної культури.

На відміну  від войовничих кіммерійських кочовиків  це осіле миролюбне населення  займалося землеробством в його розвиненій, орній формі. На думку  дослідників, характерний для глиняного  чорноліського посуду орнаментальний мотив у вигляді заштрихованих паралельними лініями геометричних фігур символізує зоране поле. Осіле скотарство мало допоміжний характер. Розводили корів, овець, свиней, коней. Напади кінних загонів войовничих степовиків — кіммерійців змусили землеробів лісостепу захищати свої селища ровами та валами. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння, причому вплив кіммерійців у лісостепу був настільки глибокий, що осілі землероби засвоїли навіть такі елементи суто степового військового обладунку, як кінська упряж, довгі мечі кіннотників тощо.

 Значно  більше відомо про походи кіммерійської  кінноти через Кавказький хребет  на південь у VIII — на початку VII ст. до н. е. Про це свідчать не лише знахідки кіммерійських речей на згаданих територіях, а й ассирійські письмові джерела: цар закавказької країни Урарту Руса. І близько 722 j. до н. е. зазнав тяжкої поразки від кіммерійців. У 705 р. у бою з ними загинув асирійський правитель Саргон II, у 679 р. вони напали на Ассирію 675 р. знищили Фрігійське царство в Анатолії, а близько 660 р. підійшли

до кордонів Лідії. За Геродотом, кіммерійці осіли  на південному березі Чорного моря. Тут їхня країна під назвою Гамира, за ассирійськими джерелами, проіснувала  до кінця VII ст. до н. е. (188, с. 215). Грізні кочовики з півночі справили таке глибоке враження на кавказькі народи, що у давньо- грузинській мові їхнє ім'я "гмірі" означає "богатир" [120].

 За легендою, кіммерійці опинилися у Малій  Азії, тікаючи з Надчорномор'я під натиском скіфів. Однак письмові джерела та дані археології свідчать, що значна частина кіммерійців не пішла на Кавказ, а лишилася в українських степах, де була поглинена у VII ст. до н. е. новою хвилею іраномовних кочовиків зі сходу — скіфами. Геродот розповідає поетичну легенду про загибель кіммерійських царів. Скіфська навала розколола кіммерійське суспільство. Заклик кіммерійських вождів воювати з напасниками до кінця не дістав підтримки у народу. Тоді вожді почали битися між собою. Всі вони загинули у цьому бою і були поховані у високій могилі на березі Дністра.

Скіфи

 Скіфи  — це грецька назва іраномовних  кочовиків українських степів  VII—III ст. до н. е. їхня самоназва — сколоти.

 Першу  згадку про скіфів маємо в  ассирійському джерелі, що датується близько 674 р. до н. е. У цей час Ассирія потерпала від нападів войовничих кінних стрілків з луків, які вдерлися у Закавказзя з півночі, з країни Ішкуза на чолі з царем Партатуа. Пізніше скіфи стали союзниками Ассирії у боротьбі з повсталими мідійцями. Коли мідійці обложили ассирійську столицю Ніневію, "величезне скіфське військо на чолі з царем Мадієм, сином Прототія" (вірогідно, згаданого Партатуа), розбило мідян. Скіфські кіннотники могутньою хвилею прокотилися через весь Близький Схід і зупинилися на кордоні Єгипту.

 Про ці  драматичні події свідчать не  лише численні близькосхідні  письмові джерела, а й масове  поширення типових скіфських  наконечників стріл VII ст. до н. е. на землях від Кавказу до східного кордону Єгипту. Наслідком такого грабіжницького походу було зруйнування урартської фортеці Тайшебаїні, рештки якої досліджені археологами на пагорбі Карміл Блур під Єреваном. При розкопках було знайдено численні ранньоскіфські наконечники, які стирчали в стінах спаленого укріплення.

 Легендарне  царство Ішкуза, з якого скіфи чинили напади на Закавказзя та Передню Азію, знаходилося на Північному Кавказі та Кубані. Саме тут сконцентрована переважна більшість скіфських курганів VII—VI ст. до н. е. Цікаво, що серед знайдених у цих могилах типово скіфських речей багато виробів близькосхідного походження із срібла й золота. Вони потрапили до скіфів під час грабіжницьких походів у Закавказзя.

 Із сотнями  ранньоскіфських поховань Північного  Кавказу контрастує невелика  їх кількість (усього близько  20) у степах півдня України. На відміну від степового Надчорномор'я лісостепова смуга України у VII— VI ст. до н. е. була ареною бурхливого економічного розвитку. Тут між верхів'ями Дністра та Ворсклою відома величезна кількість поселень, городищ, поховань осілих землеробів, нащадків вищезгаданих чорноліських племен X—VIII ст. до н. е., пращурів слов'ян [188; 75].

 Після  заснування грецьких торгово-ремісничих  факторій наприкінці VII— у VI ст. до н. е. на північному узбережжі Чорного моря між лісостеповими землеробами та греками встановилися тісні торгові контакти. До материкової Греції колоністи вивозили зерно в обмін на ремісничі товари, вино, предмети розкоші. Однак торговельні шляхи з півночі до грецьких колоній чорноморського узбережжя перетинали степ. Військовий контроль над ними давав неабиякий зиск войовничим номадам Надчорномор'я. Саме вигоди транзитної торгівлі та контролю над торговельними шляхами із землеробського лісостепового Подніпров'я до грецької колонії Ольвії у гирлі Південного Бугу зумовили переміщення центру Скіфії з Передкавказзя на Нижній Дніпро [120; 19]. Сталося це близько середини VI ст. до н. е. і, мабуть, супроводжувалося збройною боротьбою кочовиків — скіфів з осілими землеробами лісостепу за політичний контроль у Північному Надчорномор'ї.