Салічна правда

Салічна правда» (лат. Lex Salica) — збірник звичайного права  західних салічних франків. Первинний  текст «Салічної правди», записаний, ймовірно, за наказом Хлодвіга або  за його життя на початку VI ст., до нас  не дійшов, але зберігся в численних  списках VIII— IX ст. Основним змістом «Салічної правди» є тарифи вергельдів — судових штрафів — і зведення про форми судочинства. Із 66 статей, які вважаються найбільш давніми за походженням, 7 статей присвячені сімейним відносинам, власності і успадкуванню. Ставши законом могутнього Франкського королівства, «Салічна правда» до XI ст. витіснила норми всіх інших правд, крім Лангобардської, і є найважливішою пам'яткою господарського, державного та суспільного устрою, побуту і правосвідомості салічних франків.

Франки — загальна назва групи західно-германських племен, у яких були свої первісні поселення на правому березі нижнього й середнього Рейну та на узбережжі Північного моря. Поділялися на салічних ("морських") і ріпуарських ("берегових").

З кінцем 4-го і початком 5-го ст. велика частина франків прибула на лівий берег нижнього Рейну: заселила територію на південь від Ла-Маншу до річки Сомми, у кінці 5-го століття на чолі із вождем Хлодвіґом вдерлися на територію Галлії і, розбивши римського намісника під Суасоном у 486, підкорили місцевих романізованих галлів, а пізніше розбили війська алеманів неподалік від Кельну.

Засноване Хлодвіґом  королівство стало ядром майбутньої Франції, а самі франки, асимілювавши галлів, започаткували французьку націю.

Нащадки франків  залишаються в наш час також  у Німеччині: в північній Баварії і частинах Баден-Вюртембергу та Тюрингії: німецькі області Верхня Франконія (Ober-Franken), Нижня Франконія (Nieder-Franken).

     Важливу роль в господарстві франків в  усі часи відігравало тваринництво. «Салічна правда» скрупульозно встановлювала, який штраф належить платити за крадіжку свині, за однорічного порося, за свиню, викрадену разом з поросям, за молочного порося окремо, за свиню із замкненого хліва і пр.

     Досить  докладно в «Салічній правді»  розглядалися всі випадки крадіжки великих рогатих тварин, овець, кіз, випадки конокрадства.

     Про розвиток птахівництва свідчили штрафи, встановлені за вкрадені домашніх птахів (курей, півнів, гусей).

     У «Салічній правді» були титули, що встановлювали штрафи за крадіжку бджіл  і вуликів з пасіки, за псування і крадіжки плодових дерев з саду, (франки вміли робити щеплення плодовим деревам, шляхом живцювання), за крадіжку винограду з виноградника. Представляють інтерес титули, які визначають штрафи за крадіжку риболовних снастей, човнів, мисливських собак, птахів і звірів, приручених для полювання.

Однак основну  роль у господарстві франків відігравало землеробство

. Король мав  спиратися на людей, які йшли  до нього в особисту службу, і винагороджував їх за це  зі своїх земель. Головне значення  в королівському управлінні, тому  отримав той сановник, який завідував  роздачею земель, майордом, що означає «дворецький».

     ». У кожному з трьох частин королівства  був спочатку свій майордом. Поступово  майордоми, які стали водити в  полі королівських слуг і воїнів, стали  сильніше королів зі старої династії Меровінгів. У 681 р. майордом Австралії  Піппін, сучасник султана Абдельмеліка, усунув дворецьких Бургундії і Нейстрії, захопив управління всією державою і став стверджувати королів в їх сані.

Згідно з «Салічній  правді», садибна земля перебувала в індивідуальній власності кожного  вільного франка. Належали селянам сусідніх сіл стада паслися на загальних луках. Вільний селянин міг брати з лісу будь-яке дерево, у тому числі зрубане, якщо на ньому була позначка, що воно було зрубано більше року тому.

     Селянин мав свою ділянку землі на час  оранки, сівби і дозрівання хлібів, огороджував його і передавав у спадок своїм синам »Жінці земля у спадщину не передавалася. Верховні права громади на орну землю проявлялися в тому, що ніхто з її членів не мав права продавати свою землю. Коли селянин умирав, не залишаючи після себе синів, ця земля поверталася громаді і потрапляла в руки «сусідів».

     громада вже не була родовою Салічна правда»  не повідомляє прямо про існування  великих маєтків, але, судячи з окремими даними (перерахування дворових ремісників тощо), в V-VI ст. маєтки існували поруч з вільною франкської громадою. Великими землевласниками був сам король, його дружинники, вище духовенство і римські землевласники, частково зберегли свої володіння і близькі до королівського двору («королівські співтрапезники», як називає їх «Салічна правда»). Тим не менш, основною фігурою франкського суспільства цієї епохи був; вільний франк - повноправний член сільської громади, вільний хлібороб.

     Родові  зв'язки у франків були дуже сильні. Рід в «Салічній правді» виступає не тільки як верховний власник общинних земель, але і як політична організація. Існували такі звичаї як сплата грошей за вбивство тієї чи іншої людини його родичами, успадкування майна (крім землі) по материнській лінії, сплата родичами за свого неспроможного родича частини викупу (вергельда) за вбивство. Ве́ргельд (нем. Wergeld, от др.-верх.-нем. Wёr — человек и Gёlt — цена) — денежная компенсация за убийство свободного человека, установленная в германских варварских правдах. Вергельд выплачивался родом убийцы семье убитого, постепенно вытеснив кровную месть. Устанавливался в зависимости от социального положения убитого

     «Салічна  правда» стверджувала і закріплювала можливість передачі майна не родичу. Добровільний вихід з родового союзу  називався «відмовою від родини». Процедура «відмови від родини»  докладно розглядалася «Салічній правдою» в титулі 60. Людина, який бажав відмовитися від родини, повинен був з'явитися на засідання обраних народом суддів, зламати над головою три гілки заходом у лікоть, розкидати поламані гілки в чотири сторони і сказати про те, що він відмовляється від спадщини і від всяких рахунків зі своїми родичами. Людина, що відмовився від родини, після цієї процедури не міг брати участі у спадкуванні, ні в отриманні вергельда. Його спадщина надходило в скарбницю.

     Титул «Про жмені землі» повідомляє про  відповідальність за вбивство.

     Якщо  хто позбавить життя людини, йдеться  в цьому титулі, і, віддавши все  майно, не буде в змозі сплатити, належної за законом, він повинен  представити 12 родичів, які поклянуться  в тому, що ні на землі, ні під землею він не має майна більше того, що їм вже віддано. Після цього вбивця повинен увійти в свій дім, набрати з його чотирьох кутів жменю землі, стати на порозі, повернувшись обличчям всередину будинку, і кидати цю землю лівою рукою через плече на батька і братів. Якщо батько і брати вже платили, тоді він повинен тією ж землею кидати на близьких родичів по матері і по батькові. «Потім у сорочці (однієї) без пояса, без взуття, з кодом в руці, він повинен стрибнути через тин, і ці троє родичів (по матері) повинні сплатити половину того, скільки не вистачає для сплати належної за законом віри. Те ж повинні зробити і три інші, які припадають родичами по батькові. Якщо ж хто з них виявиться занадто бідним, щоб заплатити падаючу на нього частку, він повинен у свою чергу кинути жменю землі на кого-небудь з більш заможних, щоб він сплатив все по закону ».

     Основну масу франкського населення становили  в цей час вільні селяни. Вони жили сусідськими общинами, в яких зберігалися пережитки родового ладу. За вбивство вільного франкського  селянина «Салічна правда» визначала високий вергельд, що дорівнював 200 солідів. Якщо людина гинув від удару або укусу домашньої тварини, то вергельд сплачувався власником тварини в половинному розмірі.

     За  чоловіка, що знаходився на службі у  короля, виплачувався потрійний вергельд-600 солідів, Вергельд за життя графа або королівського дружинника потроювався (доходив до 1800 солідів), якщо вбивство було скоєно в той час »коли вбитий знаходився на королівській службі, наприклад під час походу .

     Життя священика охоронялася потрійним  вергельдом (в 600 солідів), єпископа - 900 солідів. Високими штрафами каралися пограбування і спалення церков і каплиць.

     Особливий шар у Франкської королівстві  складали напіввільні літи і колишні  раби, відпущені на волю. За вбивство напіввільного і вільновідпущені сплачувався половинний вергельд 100 солідів, за вбивство раба визначався не вергельд, а штраф.

     Франки  славилися чистотою сімейних відносин. Жінка могла виходити заміж тільки за людину, рівного їй за народженням  і стану. Якщо вона виходила за представника нижчого стану, закон був суворий до неї і її чоловікові. Виходячи за раба, вона сама ставала рабою, У франків був символічний звичай, якщо жінка хотіла вийти за раба, її закликали на суд сімейства і клали перед нею меч і веретено. Вона могла взяти меч і вбити раба, обраного в женихи. Якщо ж брала веретено, це означало, що вона вступає в шлюб і стає рабою.

     Шлюб  у германців відбувався купівлею: молодий чоловік вирушав до батька, брата чи опікунам нареченої і  купував її. Ціни були значними: у  алеманов платили, наприклад, від 300 до 400 шилінгів, а за один шилінг можна було купити однорічного бика; зрозуміло, були угоди набагато дешевше. Ця сума віддавалася дружині після смерті чоловіка. Втім, вона ніколи не була повновладною господинею, бо навіть після смерті чоловіка перебувала під владою синів.

     Сам обряд шлюбу мав символічне значення: у нареченої обрізали довгу косу на знак надходження в рабство; наречений  надягав їй на руку кільце - ланка  того ланцюга, якою вона з ним пов'язувалася; на ногу він одягав їй черевик - знак, що вона повинна буде ходити по його стопах, Коли вона входила в будинок чоловіка, над нею тримали меч-символ охорони чоловіка і суворого покарання в разі проступку; на порозі будинку їй подавали зв'язку ключів - з цього моменту на ній лежали всі господарські турботи.

     Подібні пережитки родових відносин довго  зберігалися у франків.

     В додатках до «Салічної правди» повідомляється про збіднілих і зовсім розорилися франках, які були вже не в змозі  заплатити накладені на них штрафи і бродили по лісах, як бродяги і розбійники.

     Процес  зникнення вільного селянства у  Франкської державі проходив далеко не однаково в різних областях. Найбільш інтенсивно він йшов в західній частині  королівства - Нейстрії, почасти на південно-сході - в Бургундії, набагато слабше-в північно-східних округах - Австралії. Тут довше зберігалися родові - громадські відносини. В Австралії селянин продовжував відігравати провідну політичну роль аж до VIII ст.

Салічна правда»  ділилася на титули (глави), а кожен  титул на параграфи. Багато титули були присвячені штрафів за всілякі крадіжки. Зустрічалися в ній і такі титули: «Про вбивство або якщо хто вкраде чужу дружину», «Про те, якщо хтось схопить вільну Жінок за руку, за кисть або за палець», «Про чотириногих, якщо вб'ють людини», «Про прислужники при чаклунстві »і т. і. У титулі «Про образі словами» визначалися покарання за образу в залежності від ступеня образи. У титулі «Про нанесенні каліцтв» встановлювалося: «Якщо хтось вирве іншому очей, присуджується до сплати 621 / 2 солідів», «Якщо відірве ніс, присуджується до сплати ... 45 солідів »,« Якщо відірве вухо, присуджується до сплати 15 солідів ». Солід - римська монетна одиниця в VI ст. 3 соліди були вартістю корови «Здорової, зрячої і рогатою».

Во франкском обществе происходили процессы социального расслоения. Их роль была поистине огромной и неоспоримо важной для всего процесса генезиса феодализма. Так во франкском обществе зарождались основные классы феодального населения: свободные и несвободные общинники, рабы, знать. Родовые связи, родовые пережитки были ещё очень сильны, но они всё больше и больше заменялись новыми общественными связями. У франков ещё продолжали существовать такие обычаи, как уплата денег за убийство того или иного человека его родичам, наследование имущества (кроме земли) по материнской линии, уплата гродичами за своего несостоятельного родственника части выкупа (вергельда) за убийство и т. д. Но процесс распада общества на слои продолжался, родственная община заменялась соседской. Знать укрепляла свои позиции. Всё это предопределило феодализацию франкского государства.

Соц структера 

Знать (так называемые лучшие люди). К ним относились конунг, военные предводители, старейшины и  часть дружинников (“старшие”). Вергельд за их убийство определялся в 600 солидов