Порівняльна характеристика поглядів С. Петлюри та В. Винниченка

С. Петлюра зазначав: “Військо завжди було і, поки воно буде, завжди зостанеться плоттю від плоті і кров’ю від крові народу. Внутрішній лад війська, його внутрішня організованість, той дух, що витає серед нього і над ним, цементуючи численні одиниці в одне велике ціле і утворюючи з нього то відпорну, то боєздатну 
для всякої військової боротьби в різних її формах силу, – завжди буде покажчиком внутрішньої сили кожної нації, кожної держави… Свою роль в державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитається самий пріоритет державності” [8].

     Отже, на час першої світової війни у світогляді С. Петлюри сталися великі зрушення в бік переваги національного над класовим. Національно-визвольна боротьба стає його політичним кредом.

 

3. Володимир Кирилович Винниченко.

Володимир Винниченко народився у 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП.  
      З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію.    

Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії  Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року [9].

 

4. Політичні  погляди Винниченка       

На політично-ідеологіяні думки В. Винниченка сильно позначились впливи західного лібералізму й гуманізму, проте концепційно він визнавав марксизм. Політично Винниченко хитався між українським націоналізмом самостійницькою платформою і концепцією української радянської республіки. Як практичний політик Винниченко був експульсивний і схильний до крайностей. Його позиції, а також дуже суб'єктивну оцінку доби визвольних змагань можна спогади у таких працях як: «Відродження нації», І-III (1920) і «Революція в небезпеці». О.Ш.

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи.

Він запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну.

У поглядах з українського національного питання В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності.

Як соціаліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення.

Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винниченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викорінити ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

В. Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.

Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв'язку нації і державності: "Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави..." [10].

Полемізуючи з опонентами з приводу наявності в Радянській Україні державності, В. Винниченко доводив, що така державність є, хоча "вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, - вони, а не хтось інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів"

В. Винниченко, однин із перших глибоко й принципово розкрив причини, природу єврейських погромів, об'єктивно, аргументовано вказав на їх головних винуватців [11].

Якщо поставити питання кардинально-огрубіле: що особливо «не подобається» «критикам» у діяльності В. Винниченка, гнівно засуджується ними, виявиться, що це передусім такі наріжні моменти, висхідні позиції:

- тяжіння до радикальних, революційних методів розв'язання нагальних суспільних суперечностей, посилений акцент на соціальних аспектах життя і розвитку нації;

- народоправні, соціалістичні уподобання В. Винниченка і його світоглядна еволюція в напрямі комуністичних ідей, платформи радянської влади;

- федералістські погляди і практика, зокрема неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією.

Всією своєю невтомною діяльністю він наближав 1917 рік. Один із найяскравіших ідеологів соціального і національного визволення, він дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-демократичної революції. Маючи незаперечний моральний авторитет, В.Винниченко у квітні 1917 року був обраний заступником Голови Центральної Ради М. Грушевського, очоливши вже у червні її виконавчий орган - Генеральний Секретаріат. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства. Мова про перші три Універсали ЦР. Зокрема третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття.

Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В. Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний шлях. Демократична («народоправча»), соціальна республіка (а саме такою, за задумом і сутністю, й була УНР) і донині залишається оптимальним варіантом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють передові соціуми.

Не можна виключити й того, що саме принципова українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої керівництва КП(б)У й УСРР, зокрема на М. Скрипника, який у 1920 р. написав відому працю «Україна і Донбас» - по суті, розгорнуту програму українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного курсу на коренізацію. Та й розробка останнього, його сутність, цілком вірогідно, враховували настрої, принаймні частини українства, висловлені В. Винниченком. Він не лише відчував політичний пульс нації, глибоко розумів потреби державного розвитку, а й змушував прислухатися до своїх пропозицій, враховувати їх навіть табором, із яким його шляхи, зрештою, розійшлися.

Основний мотив патріота, гуманіста і демократа незмінний - він не може бути причетним до інститутів влади, якщо вони не відповідають національним інтересам.

 

       5. Порівняльний аналіз поглядів С. Петлюри та В. Винниченка.

Порівняння поглядів С. Петлюри та В. Винниченка, й вкладу кожного з них у визвольні змагання українства має певною мірою умовний характер. В даному випадку йдеться про діячів, що внесли різний не за обсягом, а за характером праці в конкретних умовах вклад у загальну справу України.

Їхні особисті відносини, революційна співпраця не виключали розбіжностей позицій з багатьох питань і взаємної критики.

Головна відмінність у їхніх поглядах  полягає в формі становлення Української державності. В. Винниченко вбачав ідеал української демократії  у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення.

Дещо пізніше В. Винниченко змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим України, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню української нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.

Натомість  погляди С. Петлюри стосовно цього питання корінно різнились. Розмірковуючи про майбутній устрій Російської держави, він твердить, що Україні необхідний такий державний устрій, така форма державного правління, які б дали можливість відстоювати свої економічні, культурні й національні інтереси, а також надавали більше законодавчих прав, ніж місцева самоуправа. Саме такою формою, на думку автора, є національна автономія України.

Він повністю заперечував будь-яку форму залежності від російського імперіалізму. Розумів сам і намагався переконати своїх соратників, що ненажерливий великодержавний молох ніколи не змириться із втратою такого ласого шматка, як Україна. І всіма правдами та не правдами намагатиметься повернути її чи, принаймні, напнути на якомога коротшому припоні.

Симон Петлюра – переконливий взірець еволюції соціал-демократичного діяча революційного напрямку до діяча національно-державного. Його постать слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно відстоював європейський вектор розвитку України. Сучасна політика самостійності і європейської орієнтації України є, по суті, продовженням політики С. Петлюри.

В свою чергу В. Винниченко відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу. Полемізуючи з опонентами з приводу наявності в Радянській Україні державності, В. Винниченко доводив, що така державність є, хоча "вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, що невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, - вони, а не хтось інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки:

 Велич людини і пам'ять  про неї визначається її ділами. Все життя Симона Петлюра до  останньої миті було віддане  боротьбі за єдність і самостійність  українського народу. Постать С.Петлюра  невід`ємна від найсвятіших прагнень  українського народу до волі, щастя і справедливості. Це забезпечило  йому видатне місце не тільки  в українській, а й світовій  історії, у нетлінній пам`яті нащадків.

Сьогодні настав час об`єктивної оцінки постаті Симона Петлюри, який для нас уявляє собою місток між тією героїчною добою визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького і сьогоденням, коли на карті Європи з`явилася незалежна Українська Держава.