Вступ
Одна з найтяжчих і буремних сторінок
історії нашої Батьківщини - доба Визвольних
змагань українського народу за свою
державність у 1917-1920 рр.
[1].
Історична наука радянської
доби з початку свого існування виконувала
домінуючу в країні ідеологію – партійно-кастові інтереси,
тож не дивно, що в нашій історії стільки
«білих» і «чорних» плям, у тому числі
й стосовно революційних подій на Україні.
До почасти замовчуваних, а почасти свідомо
перекручених фактів, що відносяться до
діяльності видатних діячів того часу,
чиї постаті зросли на гребені боротьби
пробудженого революцією народу.
Найбільш суперечливою та значущою
постаттю цього часу є Семен Васильович
Петлюра, більше відомий як Симон Петлюра.
Симон Петлюра став символом
збройної боротьби України за власну суверенність
держави. Його рішуча і послідовна боротьба
за рідну країну, яку він провадив, була
значною мірою ускладнена вкрай несприятливою
військово-політичною ситуацією для України,
зокрема в кінці 1919 р. [2]. Проте, незважаючи
на всі здавалось б непереможні обставини,
Головний Отаман міцно тримає прапор української
державності – надихаючи слабодухих і зневірених,
даючи сили і впевненість всім національно-державницьким
елементам українського суспільства.
Володимир Кирилович Винниченко також
є ключовою постаттю державотворення:
16 червня 1917 р. його призначили Головою
Генерального Секретаріату - першого в
ХХ столітті уряду України.
Рівно через чотири місяці після свого
урядового призначення В. Винниченко занотував
до щоденника думки, звернені начебто
до нас: “О, Господи, яка то страшна тяжка
річ відродження національної державності.
Як вона в історичній перспективі буде
уявлятися легкою, само собою зрозумілою,
з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами,
з яким часом одчаєм, люттю й сміхом доводиться
тягати те каміння державності й складати
його в той будинок, в якому будуть жити
наші нащадки…”.
- Симон Васильович Петлюра.
Серед українських політичних
діячів початку XX ст. постать С.Петлюри
займає провідне положення, уособлюючи
визвольні змагання 1917-1920 років, пов'язані
з ними спроби побудови та збройного захисту
Української Народної Республіки.
С.Петлюра народився 22 травня
1879 p. На Полтавщині. Рід Петлюр мав давнє
козацьке коріння [3].
У 1895 p. вступив в Полтавську
духовну семінарію, до якої він попередньо
отримавши початкову освіту згідно різних
відомостей в церковно-парафіяльній школі,
чи в земському училищі. У 1901 р. був виключений
з семінарії. Різні джерела дають різні
думки з цього приводу. Одні джерела причини
такого кроку вбачають у революційній
роботі Петлюри як члена РУПу, інші – в
його активній культурологічній діяльності,
несумісній з навчанням у духовному закладі.
Восени 1902 року С.В. Петлюра виїжджає на
Кубань до Катеринодара, де спочатку вчителює,
а потім працює над архівами Кубанського
Війська. Крім цього він бере участь у
роботі філіалу РУП – “Чорноморської
Вільної Громади”. За співробітництво
з нею у грудні 1903 року Петлюра був заарештований.
У березні 1904 року його звільнили
з під арешту “на поруки”. Він виїхав
до Києва, а звідти восени того ж року –
до Львова, де працював у редакції органу
РУП – газеті “Селянин”.
Наприкінці 1905 року С. Петлюра
повертається знову до Києва, але у січні
1906 р. виїжджає тепер уже до Петербурга,
де редагує місячник “Вільна Україна”.
Там вступає до Української соціал-демократичної
робітничої партії (УСДРП). У липні 1906 року
повертається до Києва, де працює секретарем
редакції газети “Рада”, а в 1907–1908 рр.
він стає співредактором газети “Слово”
(орган УСДРП). У 1908 році за браком коштів
“Слово” припинило існування. На початку
1909 року, переїхавши до Петербурга, бере
участь у роботі організації УСДРП. Ось
що про це писав його майбутній соратник
І.П. Мазепа: “Як член філіалу УСДРП у Петербурзі,
він також там виступав з рефератами майже
виключно на теми про українську літературу,
театр тощо. Взагалі, з розмов з ним при
різних зустрічах я спостерігав, що в той
час він більше цікавився питаннями літератури
й мистецтва. В питаннях соціальної теорії
й політики та економіки він уступав багатьом
іншим членам партії. Пам'ятаю, коли на
зборах нашої петербурзької організації
Петлюра брав іноді слово в дискусіях,
то М. Порш, тодішній найвизначніший член
партії, майже завжди розбивав його думки
немилосердною критикою” [4].
Згодом С.В. Петлюра переїхав
до Москви. Москва за часів 3-ї Державної
Думи була осередком національного руху
народів Російської імперії. Існувало
багато таємних і легальних товариств,
таких як “Союз автономістів”, “Товариство
слов'янської культури” з українським
філіалом, товариство українців “Кобзар”
тощо.
У 1912 році С.В. Петлюра разом
з О. Саліковським стає редактором журналу
“Украинская жизнь” (орган Українського
товариства), що друкувався російською
мовою. Симон Петлюра, який перебрався
до Москви, зберіг зв'язок з масонськими
ложами України і водночас увійшов у середовище
російського масонства. Він випередив
висновки багатьох київських масонів
вважаючи, що боротьба проти німецької
агресії є боротьбою і за демократію.
З цим погоджувалась
90 % російських масонів, які підтримували
ті країни, в яких масонство
мало велику політичну вагу: Францію,
Англію, США. З початку XX століття
масони намагаються знайти шляхи
до влади. До 1917 року це були
еволюційні шляхи широкої масонської
протекції. В березні 1917 року українські
масони розділили між собою
важливі посади, які залишилися
від "старого режиму".
Важливим завданням масонства
було втримати керівництво у своїх руках
і не дозволити бунтівній стихії спровокувати
кровопролиття і анархію. Проте під впливом
революційних подій восени 1917 року масонські
ложі почали розвалюватись; їх занепад
став наслідком загострення національного
питання в Україні. Прибічники одного
табору намагалися відкласти вирішення
всіх національних питань, інші намагалися
захопити владу і якомога швидше проголосити
автономію України.
Розкол став неминучим після
IV універсалу, в січні 1918 року, і підписання
сепаратного миру з німцями. Кінець 1917
– початок 1918 рр. став часом остаточного
занепаду єдиного масонського руху в Україні.
Період проживання у Москві
С.В. Петлюри важливий насамперед тому,
що саме тоді остаточно сформувався його
національно-політичний світогляд. Він
створив свою концепцію становища України
як політичної одиниці не тільки в межах
багатонаціональної Російської імперії,
а й у площині міжнародних загальноєвропейських
взаємовідносин.
На початку першої світової
війни з'явився маніфест-декларація; цей
документ Петлюра опублікував на сторінках
“Украинской жизни”.
В ньому він обстоював тезу
про лояльність українського народу до
російського уряду напередодні світової
війни. Необхідність цієї декларації Петлюра
аргументував тим, що в цей історичний
момент, коли відбувається “примирення”
російського громадянства з урядом, мовчання
українців може “служити скріпленням
того погляду, ніби вони або не існують,
або що для них не може бути місця в межах
російської держави”.
Важливим чинником формування
національної свідомості українського
народу, пробудження патріотичних почуттів,
усвідомлення своїх морально-історичних
коренів була преса. Із відродженням суверенної
України стали повертатися до свого народу
його вірні сини, віддані борці за самостійність
і незалежність.
Все свідоме життя Симона Петлюри
було пов'язане із пресою – не стільки
задля заробітку, як в ім'я своєї нації
та духовності. Й до сьогодні актуальними
залишаються слова Симона Петлюри: “Український
народ має право на те, щоб не зазіхали
на його душу, – поверніть же нам наші
газети, наші журнали, наше рідне слово!
У дні воєнних бур і струсів, у дні розладу
господарського життя країни не слід зупиняти
духовних і культурних функцій народного
організму ... Ми віддали й віддаємо державі
усе, що вимагають обставини і потреби
бурі, яка знялася й не стихає: своїх синів,
братів, своє життя, терпимо нестатки й
жертви” [5].
Загалом журналістська праця
була для Симона Петлюри перевіркою на
міцність переконань, волі, вміння. Із
статей Симона Петлюри стає зрозуміло,
що він сміливо бореться за “українізацію
України”.
Він розумів, що держава свідомо
відбирала у пригноблених націй право
на вільний національний розвиток, на
національну школу й культуру; вона прагнула
привести їх до духовної загибелі та занепаду.
Адже, “не маючи своєї власної
школи, своїх національних інституцій,
геній пригнобленої нації нидіє, йому
насильно підрізують крила, а сама нація
швидко йде до денаціоналізації, не розвивається,
а гине, не буяє розквітом своїх духовних
сил, а поволі завмирає” [6].
Розмірковуючи про
майбутній устрій Російської держави,
він твердить, що Україні необхідний такий
державний устрій, така форма державного
правління, які б дали можливість відстоювати
свої економічні, культурні й національні
інтереси, а також надавали більше законодавчих
прав, ніж місцева самоуправа. Саме такою
формою, на думку автора, є національна
автономія України.
С. Петлюра був одним
з провідних діячів української національно-демократичної
революції: з березня 1917 року – член
Української Центральної Ради, з травня
– голова Українського Військового Генерального
Комітету, з червня – генеральний секретар
військових справ у грудні 1917 року Петлюра,
не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією
голови уряду В. Винниченка, пішов у відставку).
У січні-лютому 1918 року сформував
Гайдамацький Кіш Слобідської України
і брав активну участь у придушенні більшовицького
повстання в Києві. Можна стверджувати,
що постать Симона Петлюри дає найкраще
віддзеркалення різних етапів української
національної революції того часу.
Державна й військова діяльність
Симона Васильовича Петлюри, тим паче,
з урахуванням грандіозних історичних
подій, на фоні яких вона розгорталася,
а також того, що він не просто очолював
певний час українську державу, але справді
стояв біля витоків українського національного
руху на початку ХХ століття перетворили
його на символ, як сказали б нині – “культову
постать” української історії. Таким
він і залишається для значної частини
нашого суспільства.
Як відомо, політик і воєначальник
оцінюються за співвідношенням того, що
він зобов'язаний був зробити, перебуваючи
на своєму посту, і що він зробив фактично.
Так чи інакше, але слід погодитись
із Станіславом Томашевським – визначною
постаттю в українській історіографії
20–30-х років ХХ століття, який вважав,
що С.Петлюра, безумовно, забезпечив собі
достойне місце в пантеоні української
історії.
Складною та суперечливою є
політична спадщина С. Петлюри. Немає такого
етапу його політичної кар'єри, який би
не був гостро коментований як його прихильниками,
так і ворогами. Ім'я його часто проклинали
і змішували з багнюкою. Але при цьому
він залишався талановитим політиком,
який зумів зберегти свій політичний вплив
протягом багатьох десятиліть.
2. Політичні погляди
С. Петлюри.
Політичне становлення поглядів
С. Петлюри є дуже цікавим і різнорідним.
Починаючи з РУП (Революційна Українська
Партія), членом якої він був з 1900 року,
С. Петлюра проходить різні етапи становлення
в соціалістичних партіях. Беручи активну
участь у житті РУПу, С.Петлюра був на вістрі
революційних подій. Саме у цей період
він проявляє найбільше прагнення до соціал-демократичної
течії, що поширювалась по всій Європі.
Разом з тим у його політичних публікаціях
відчувається наполегливий потяг до остаточного
самовизначення.
Тому коли на ІІ з'їзді РУП постало
питання про злиття її з російськими соціал-демократами
(меншовиками), то Симон Петлюра проявляє
неабияку наполегливість і ясність відтворюючи
свій погляд на створення Української
соціал-демократичної партії (УСДРП), яка
б стояла на власному національному ґрунті.
Його тоді підтримали М. Порш, В. Винниченко,
П. Понятенко, В.Мазуренко та інші члени
ЦК РУП.
Симон Петлюра почав розуміти,
що на Україні немає такого робітничого
пролетаріату, як в Росії, який би міг очолити
весь революційний рух. А оскільки більшість
населення тут складалася з селян, то потрібно
було змінювати акценти і піднімати національну
свідомість сільського пролетаріату.
Крім того, він вже тоді був упевнений,
що це потрібно робити обов'язково під
захистом створеної власної армії, яка
б могла стати теж активною революційною
силою.
На цій основі С. Петлюра і далі
формував незалежницькі ідеї і національне
відродження України. Та це були лише перші
паростки політичного становлення. Поринаючи
в громадсько-політичне життя, він ще не
раз відчує потребу остаточного вибору
прямого шляху до своєї мети. Цьому в значній
мірі сприяли і ті випробування в інших
політичних течіях, до яких закидала його
доля.
Соціал-демократична, марксистська
догматика з її класовою теорією боротьби
мала надто міцний вплив на Петлюру, щоб
він міг на той час національне поставити
вище класового. Завжди перше в нього підпорядковувалось
останньому. Про це зазначає С. Єфремов
у своєму щоденнику: “Петлюру я знав либонь
із 1905 року. Ближче до нього придивився
року 1907, коли він був за секретаря “Ради”.
І ближча знайомість була не на його користь.
Багато було в ньому тоді есдеківського
духу. Були й неправильні штучки, через
які довелося йому одмовити від секретарювання
в “Раді” [7].
“Есдеківський дух” С. Петлюри
повною мірою реалізувався в новому партійному
виданні – щотижневій газеті “Слово”,
згодом ставши її офіційним редактором.
М. Садовський охрестив Петлюру за часів
редагування “Слова” “новим українським
Марксом”.
Але не зважаючи на соціально-демократичні
настрої, С. Петлюра не забуває і про національне.
Такий дуалізм політичних орієнтирів
був характерний для більшості тогочасних
українських революційних діячів. Симон Петлюра – переконливий
взірець еволюції соціал-демократичного
діяча революційного напрямку до діяча
національно-державного. Саме внаслідок
такої еволюції й стала можливою його
історична роль, яку він зіграв як головний
отаман війська УНР та голова Директорії.
У лютому 1917 року в Росії вибухнула
буржуазна демократична революція. 3 фантастичною
швидкістю Російська імперія скотилася
у безодню хаосу. Тимчасовий уряд, що нездатний
був керувати Росією, негативно ставився
до незалежності України, навіть
до найменших спроб добитися її автономії.
Утворення Центральної Ради на Україні
і її подальші дії були підтвердженням
того, що в 1917 році відбулась українська
національна революція, яка відкрила шлях
до корінних перетворень існуючого російського
ладу на користь самостійного українського
державо врядування.
Ім'я Головного Отамана нерозривно
зв'язане з творенням української армії,
як основної державотворчої сили. Голова
Українського Військового комітету Західного
фронту, голова Українського Військового
Генерального комітету, перший Секретар
військових справ Генерального Секретаріату
– С. Петлюра, розумів значення війська
для оборони державності, – він з ним і
пройшов усім тернистим шляхом перемог,
зради, блокад і поразок.