РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ ЖІНОЧОГО КОСТЮМУ У РАННЬОМОДЕРНИЙ
ЧАС
2.1. Соціокультурні трансформації
у ранньомодерний час
Середньовічний давньоруський стиль,
що проіснував понад чотири століття,
поступово сходив з історичної арени,
поступаючись місцем новим західноєвропейським
стилям епохи Ренесансу. Від
кінця XV до XVII ст. тривав складний
процес становлення української історії,
сповнений боротьби за незалежність України
від зовнішніх впливів. Цей період називають
Козацькою добою. Литовці, на відміну від
поляків, прихильно ставилися до руського
побуту, культури, мови й релігії. У новоствореному
Польсько-Литовському державному об'єднанні
внутрішній процес трансформації попервах
відбувався досить повільно. На деякий
час це послабило експансію католицької
культури в Україну. Литовські князі намагалися
не порушувати і старовинних звичаїв,
і не запроваджувати нових. Натомість
диктат Польщі проявився в кардинальних
стратегічних намірах підпорядкувати
собі всю соціально-адміністративну структуру
тогочасного литовсько-руського суспільства.
На культурному та економічному плані
Польща мала більші переваги перед Литвою,
тому активно пропагувала свої пріоритети. Об'єднання
Великого Литовського князівства з Польським
королівством стало критичним моментом
в історії України, викликало глибокі
зміни в соціально-політичному устрої,
в побуті та культурі. Занепала давньоруська
адміністративна система: українські
землі Речі Посполитої було поділено на
воєводства. Вищий владний ступінь посідали
князі, шляхта (назва, яка повністю витіснила
термін «бояри»), пани, лицарі, дворяни.
Нижчий щабель займали міщани, городяни,
данники (що жили великими сім'ями на своїх
дворищах і сплачували данину переважно
медом і хутром), слуги та тяглові люди
[3, 154]. З посиленням ролі Польщі почалися
небажані процеси ополячування суспільства.
Разом з новою політикою і способом життя
польська колонізація впроваджувала свою
мову, віросповідання, етнокультурні канони
у традиційну руську культуру. Це створило
парадигму нової естетики у такому важливому
виді матеріальної культури, як вбрання
передових верств населення та правлячої
верхівки. Натомість народ і далі жив за
своїми законами зі своїм віросповіданням,
побутом, вбирався в одяг домашнього виробництва.
Ще у XVI ст. люди святкували за язичницьким
календарем – колядували, щедрували, співали
веснянки, святкували русалії, ворожили,
шанували язичницьких богів більше, ніж
християнських святих, не усвідомлюючи
початкових понять і суті християнської
релігії. З другої половини XVI ст. почала
формуватися нова соціальна верства суспільства
– козацтво. Майже два століття воно було
вирішальною політичною силою в історії
України та всієї Східної Європи. Успадкувавши
славетні лицарські традиції великокняжої
доби, козацтво справило значний вплив
на розвиток національної самосвідомості.
Наприкінці XVI ст. козацтво стає суспільною
і соціальною силою .Як нова складова громадянського
суспільства, воно увійшло в історію України
яскравою самобутньою сторінкою зі своїм
специфічним побутом та традиціями. Найчисленнішою
верствою українського суспільства були
селяни. Вони найбільше потерпали від
панського свавілля, не маючи ніяких прав
на землю, яку споконвіку обробляли. Незважаючи
на принизливе становище, селяни постійно
бунтували, боролися проти своїх поневолювачів
за вільну працю на власній землі, за збереження
традиційної культури, обрядів, вірувань,
вбрання, що формувалися протягом багатьох
століть. Ось як писав М. Бантиш-Каменський
про звичаї українців XVII ст.: «У звичаях
та обрядах селян спостерігаються залишки
старовини та марновірства, що збереглися
майже у незмінному вигляді». Це свідчить
про надзвичайно глибокі почуття любові
народу до своєї землі, природи, віри, культури,
які український народ зберіг до наших
днів [12, 169]. У суспільстві завжди особливе
місце посідає жіноче питання, тому що
стан соціальної культури суспільства
визначається по тому, яке становище у
ньому займає жінка. В Україні в XVI – першій
половині XVII ст., на відміну від Західної
Європи, суспільне становище жінки залежало
не від суспільного статусу чоловіка,а
від її власного майнового становища.
Тому шляхтянки, незалежно від сімейного
стану, володіючи інколи величезними земельними
латифундіями, мали значну суспільну вагу
у своїх повітах. Принцип рівноправності
жінки-шляхтянки був проведений у карних
і цивільних постановах Статуту. Литовський
Статут забезпечував
жінкам-шляхтянкам майже рівні з чоловіками
майнові права, що мало неабияке значення.
Адже саме правовий статус людини характеризував
середньовічну людину і диктував її моральні
якості. Незалежно від станової належності,
жінки мали право самостійно вирішувати
свою особисту долю в шлюбному житті, спираючись
на економічні важелі такої самостійності.
Мова йдеться про материзну. Материзна
– це придане жінки у вигляді нерухомості
або наділу землі, яке ніколи не входило
в загальносімейне майно, не ділилося
між членами сім’ї, а передавалося у спадок
лише по материнській лінії і становило,
таким чином, окремий жіночій юридично-майновий
інститут [1, 136]. Жінка вільно розпоряджалася
усім майном, отриманим від своїх батьків,
мала ніким не обмежене право продавати,
заставляти, передавати іншій особі або
церкві своє рухоме і нерухоме майно, а
також самостійно придбати різного роду
власність. Треба зазначити, що окрім володіння
правом вільно обирати собі чоловіка,
жінка також мала право і в набутті прізвища
чоловіка, поряд з яким «утримувала» своє
родове ім’я, а також титул. Прикладом
цього є княгиня Анастасія Гольшанська-Заславська,
Гальшка Гулевичівна-Лозка. У значній
кількості випадків жінки підписували
документи дівочим прізвищем. Більше того,
шляхтянки та міщанки широко вживали свою
окрему печатку, на якій були їхні ім’я
та герб. Для шлюбності ХVI-XVII ст. в Україні
було характерним таке унікальне явище,
як розлучення, причому воно відбувалося
не лише з причин, які допускала церква,
а й через незгоду в подружньому житті
і навіть через утрату довіри та любові
або хронічну хворобу одного із членів
подружжя. Процес розлучення відбувався
шляхом подання обопільної «протестації»
з визначенням матеріальних умов та прав
дітей. Після всіх формальностей, пов’язаних
з розлученням, чоловік та жінка могли
вступати в нові шлюби. Жінки-селянки також
мали ініціативу як в укладанні шлюбу,
так і в розлученні. Однак наявність можливості
розлучення аж ніяк не означає, що створювані
сім’ї не були досить міцними [4, 257]. Вік
повноліття в першому Литовському Статуті
1529 р. був визначений для чоловіків – 18
років, для жінок – 15 років. У третьому
Статуті 1588 р. вік повноліття жінки був
знижений до 13 років. Від цього часу дівчина
ставала не тільки повноправною володаркою
спадкового майна в тому разі, якщо осиротіє,
але й могла мати окрему власність ще за
життя батьків. Цю власність дівчина отримувала
шляхом розподілу майна із заміжніми сестрами
або ж у подарунок від батьків. Майнові
права незаміжньої жінки були такими ж,
як і неодруженого чоловіка. Жінки-шляхтянки
в означений період мали широку свободу
і правову незалежність, не поступаючись
у повноті своїх громадських прав чоловікам.
Суспільне становище жінки-шляхтянки
відрізнялося від становища чоловіка
тільки тим, що жінки при живих братах
наслідували четверту частину батьківського
майна. Цей виняток пояснюється тим, що
за литовсько-феодальним законодавством
володіння маєтностями завжди поєднувалося
з обов’язком військової служби. У випадку,
коли землевласниця була вдовою або жила
окремо від сім’ї, вона зобов’язувалася
поставляти певну кількість воїнів, а
не служити особисто. Жінки з українських
аристократичних сімей брали участь у
підписанні найважливіших державних угод.
ЇЇ підпис, у разі втрати чоловіка при
укладанні цивільних угод важив більше,
ніж підпис її дорослих синів з усіма становими
правами, і ставився першим, бо жінка фактично
була на чолі родини. Хоч жінкам не було
доступу на Січ, але коли козак повертався
додому, йому й на думку не спадало верховодити
в сім’ї. Там порядкувала дружина, за нею
було й останнє слово. Українська жінка
в часи козаччини була вірним і надійним
спільником свого чоловіка у боротьбі
за соціальне і національне визволення
народу. Але найбільший внесок вона зробила
для козаччини, виконуючи обов’язки Берегині
сімейної оселі. Українська жінка-мати,
створювала сім’ю, яка брала ідеали народної
педагогіки, в основі яких було виховання
любові до праці, взаємоповаги, людської
гідності та патріотизму. У XVI ст. в Україні
було мало неписемних жінок,а деякі вже
мали вищу освіту. Приміром, княжна Анастасія
Гольшанська зробила переклад Євангелія
на українську мову й оплатила його друкування. На
межі XVI-XVII ст., коли православ’я стало
в Україні символом боротьби із засиллям
польської мови та культури в цілому, ряд
найдостойніших жінок своєю меценатською
та культурною діяльністю виступили на
захист православної віри. Олена Горностаєва,
Раїна Могилянка та інші вписали не одну
яскраву сторінку в історію визвольних
змагань українського народу проти полонізації
[4,260]. Меценатська діяльність жінок вважалася
цілком закономірним явищем тогочасного
українського життя. Одним із її напрямів
було заснування православних церков,
монастирів та шкіл при них. Слід зазначити,
що заснування жінками православних церков
і монастирів розглядалося у ті часи не
лише як вияв релігійного почуття, а й
як боротьба за збереження традицій «давньоруського»
життєустрою, віри предків, як головної
національної ознаки. Олена Горностаєва,
уроджена княжна Чарторийська, була фундаторкою
Пересопницького монастиря, де збереглося
знамените Пересопницьке Євангеліє, написане
живою українською мовою. Вона уклала
для цього монастиря оригінальний статут,
заснувала шпиталь для вбогих і недужих,
а також школу для дітей. Магнатка Раїна
Могилянка, сестра визначного українського
просвітителя, митрополита Петра Могили,
княгиня Вишневецька доклала чимало зусиль
для підтримки діяльності церковного
діяча Ісаї Копинського. Він отримав право
заснувати ряд православних монастирів
і церков на землях княгині Вишневецької
та керувати усіма православними церквами
в її володінні. Єлизавета Гулевичівна,
дружина київського шляхтича Стефана
Лозки, була однією із засновниць Київського
братства, Київського-Богоявленського
монастиря та школи при ньому. Окрім горошей,
15 жовтня 1616 р. Княгиня Гулевичівна урочисто
вписала в київську міську книгу свій
фундуш, або дарчу, за якою її спадкова
земля в Києві на Подолі переходила у власність
братства «духовних і світських православних»
з умовою, щоб на цій землі був збудований
монастир, будинок для іноземних паломників
і головне школа для шляхетських і міщанських
дітей. Відновлена в садибі княгині Гулевичівни
братська школа поклала початок знаменитої
Києво-Могилянської академії, яка була
першим і довгий час єдиним вищим учбовим
закладом у Східній Європі. Період кінця
XIV – першої половини XVII ст. був досить
строкатим у розвиткові українського
мистецтва, яке проходило новітні етапи
перемін – від середньовіччя до ренесансу
і бароко. Ідеологічні субстанції, якими
визначалися характерні особливості мистецьких
стилів після середньовіччя, ґрунтувалися
на гуманістичних засадах, вільних від
аскетизму і самозречень. їх пріоритетною
цінністю стала людська особистість. Духовне
розкріпачення відкрило широкі можливості
для вільної творчості в усіх мистецьких
проявах, які орієнтувалися на західноєвропейські
віяння. Період ренесансу в Україні збігся
з культурно-національним і політичним
відродженням, що стало поштовхом для
визрівання в середовищі українського
суспільства нового світогляду [3, 258]. З
ренесансом пов'язується реставраційний
рух на відродження національної культури,
яку народ ідентифікував з давніми
слов'яно-язичницькими традиціями предків,
а прогресивні верстви суспільства –
з духовними орієнтирами давньоруської
державності. У період класичного відродження
симбіоз двох напрямків відновлення культури
в Україні набув виразно національного
забарвлення. Провідні теоретики українського
мистецтвознавства образно назвали його,
на відміну від загальноприйнятого західноєвропейського
відродження, українським ренесансом.
Нові ідеї початку XVII ст. під гаслами католицизму
все більше опановували Україну. Прогресивні
верстви суспільства, якими були духівництво,
козацтво та міщанство, ще плекали ідеали
великокнязівської доби, ідентифікуючи
себе зі славними нащадками лицарства
часів Київської Русі. Вбачаючи у процесі
окатоличення загрозу для православної
культури, українська еліта вдалася до
пошуків власних мистецьких форм, які
б синтезували в собі характерні особливості
національної культури відповідно до
естетичних вимог цього періоду. На підмурках
давньоруської православної ідеї, збагаченої
ренесансною естетикою, визрів самобутній
мистецький стиль
XVII ст. – українське бароко. Українське
бароко XVII ст. нерідко називають козацьким,
оскільки визначальним носієм нового
художнього смаку було козацтво. Сама
назва свідчить про національний характер
і своєрідність барокового стилю в Україні.
В основі філософської доктрини барокової
культури лежав ідеальний архетип справжнього
українського чоловіка – козака, мужнього,
освіченого, розумного, з почуттям власної, сповненого
жагою (вободи духу та патріотизму. Культ
«сильної людини» виявився в гіперболізації
гротескових форм, підкреслених пишністю
і багатством засобів вираження. Характерна для українського бароко яскрава
декоративність не була самоціллю зовнішньої
естетики. Український експресіонізм
мав глибоке духовне коріння. Насичена
щедрою красою різнобарвна українська
земля у поєднанні з утаємниченими явищами
природи створили своєрідну систему мислення
народу через кольорову сюжетність. Колір,
як символ образно-містичної одухотвореності,
став одним із головних засобів художнього
вираження в українському народному мистецтв
[10, 142]. У контексті бурхливого загальноєвропейського
барокового стилю українське бароко виглядало
самобутнім явищем, в якому підкреслена
декоративність була акумулюючим засобом
вираження художніх смаків і глибокої
духовності українського народу. Як органічна
форма творчої реалізації для всього суспільства,
бароко в Україні стало яскраво вираженим
національним художнім стилем [10, 158]. Таким
чином, кінець XV - XVII ст. – це час пробудження
та відродження національної самосвідомості
українського народу, високого громадянського
змісту й патріотичного спрямування всіх
культурних зачинань. Ці процеси були
тісно пов’язані з політичними та культурними
рухами у Європі , які дістали назву Відродження. Правове
становище жінок в Україні за Козацької
доби було досить стабільним і регулювалося
нормами, закріпленими світським і церковним
законодавством та звичаєвим правом українського
народу.
2.2. Зміни в одязі жіноцтва ранньомодерного
часу
З XV-XVI ст. починається новий етап
в історії розвитку вбрання
в Україні, що позначився певними
змінами зовнішньої естетики та складових
комплексів. Диференціація суспільства,
соціально-професійна різноманітність
населення визначали класовий характер
вбрання, яке все більше набирало радикальних
відмінностей. Кожна суспільна верства
використовувала інше вбрання і навіть
умисне старалася відрізнятися від тих,
кого вважала нижчим від себе. Були навіть
закони, які забороняли носити дороге
вбрання людям нешляхетного походження.
Старовинні корзна, однорядки, охабні,
шуби, як уособлення певної історичної
епохи, втрачали актуальність і, на думку
М. Костомарова, наприкінці XV-XVI ст. ставали
ознакою грубості і неосвіченості. Активна експансія західноєвропейської
моди в Русь відтісняла елементи давньоруського
вбрання. Проте його ревно охороняло старше
покоління русичів, які вважали давні
наряди і зручнішими, і гарнішими. Але
й вони виряджалися у рідне вбрання лише
вдома. Непередбачуваність і мінливість
одягу в цей період, різноманіття декоративних
засобів відповідали нестабільності
політико-економічної ситуації. Західноєвропейські
напрямки, асимілюючись з місцевим традиціями,
наприкінці XVІ – у XVІІ ст. формували
новітні стильові ознаки українського
національного вбрання [3,264]. Комплекси жіночого вбрання, що складалися
на території України впродовж її історії,
завжди в своїй основі мали традиційні
сорочки – найдавніший вид одягу нашого
народу. Для заможних жінок це був натільний
одяг, який шився з високоякісних тканин. Характерною
особливістю сорочок вищих суспільних
верств і частково міщан були глибокі
округлі шийні викоти, запозичені з польських
та західноєвропейських костюмів того
періоду. За давньою традицією, їх оздоблювали
золотним гаптуванням. Крім того, рукава
натільних сорочок знаті були вужчими,
ніж народні, і не мали манжетів-чохлів. Здавна
в Україні відомі техніки тамбурної вишивки
та гаптування золотними нитками, популярні
ще в часи Київської Русі. Жінки козацької
старшини також гаптували золотом і сріблом
коміри та рукава своїх сорочок (про таку
сорочку, що належала Мотрі Кочубеївні,
писав 0. Воропай). Техніка виколювання
(вирізування), що виконувалася сірими
та білими нитками, була поширена майже
по всій території України в комбінації
з іншими техніками вишивання. Можна припустити,
що ця техніка з'явилась у народному одязі
після появи на внутрішньому ринку привізного
золотого мережива для князівського вбрання. Для
селянок сорочки були основним вбранням.
Шилися вони з доморобних тканин. Жіночі
сорочки були довгими, неодмінно призбирувались
біля шийного викоту під рурик або мали
невеликий стоячий комірець, широкі з
чохлами чи шлярками рукава, глибоку пазуху
– розріз і застібались біля шиї на маленький
ґудзик або шворку (шнурок). Коротші сорочки
носили щоденно, а на свята й обрядові
дії одягали довші, до кісточок. Зовнішньою
ознакою класового стану жінки був верхній
плечовий та поясний одяг. У селянському
середовищі існувала певна внутрішня
відмінність, що виявлялася в колірній
гамі та характері оздоблення традиційних
складових комплексів. Якщо у дворянському
середовищі жінки дотримувались розмаїття
в єдиному модному напрямку за рахунок
дорогих тканин, прикрас та декорування,
то в народі така відмінність існувала
в межах етнокультурних регіональних
зон. Поясним одягом міщанок та городянок,
крім обгорток, були спідниці, які шилися
з покупної тканини різного ґатунку. Вони
призбирувались на талії на шнурок, що
зав’язувався. У XVI ст. у середовищі верхівки
українського суспільства носили зшиті,
розширені донизу спідниці, які, на відміну
від народних типів поясного одягу, були
до ступень, повністю перекривали низ
сорочки. Такі спідниці шили з
дорогих привізних тканин - парчі, атласу,
шовку. У міському середовищі носили фартухи
з візерунчастих привізних тканин, а заможні
жінки носили фартухи з парчі, алтабасу,
золотного об'яру. До традиційних типів
верхнього плечового одягу додався нагрудний
жіночий одяг – ліф, або шнурівка. Його
прилягаюча форма, глибоке декольте були
результатом нової ренесансної хвилі
у вбранні, що характеризувалась розкутістю і звільненням
природних форм тіла від релігійних догм
середньовіччя. Ліфи носили
городянки та верхівка українського
суспільства. Вони були
складовими нарядних святкових
комплексів убрання і
шилися з привізних дорогих тканин. Міщанки
носили безрукавні
ліфи, а заможні жінки -–ліфи з вузькими
довгими рукавами. Ліфи щільно шнурувались
або застібалися спереду. їх одягали поверх
сорочки. Інколи до нижнього краю ліфа
підшивали шовкову розширену донизу спідницю,
утворюючи сукню. Міщанки і заможні
городянки шили ліфи з недорогих тканин
- сукна, полотна, вовни, інколи комбінуючи
різні тканини [16, 142]. У XV ст. особливої популярності
набувають прямі довгополі сукні з довгими
вузькими рукавами, глибоким викотом чи
відкладним коміром або невеликим грудним
розрізом. Одягалися
сукні через голову і підперізувались.
Шляхтянки носили
розширені донизу сукні з приталеним ліфом і широкими,
іспанського типу рукавами на манжетах.
Матеріали виготовлення були різноманітними:
шовк, парча, тонке сукно, оксамит, рідше
полотно. Шляхтянки прикрашали сукні по
всій площині вишивками золотними та різнокольоровими
нитками, перлами, тасьмами, барвистими
шовковими стрічками (портрет
С. Острозької середини XVI ст.). Крім глухих
суконь, входили в побут і розпашні, з розрізом,
приталені, розширені донизу. Такі сукні,
що називались байбараками, шилися з тонкої
вовняної матерії, обшивались бобровим
хутром, оздоблювались вишитими стрічками.
Шляхтянки одягали байбараки поверх шовкових
вишитих суконь або у комбінації з ліфом
і спідницею (портрет
Р. Вишневецької). Могли бути сукні і безрукавними
(як видно на поховальній іконі «Моління»
XVII ст., епітафія Ф. Стефаник). Дівчину зображено
в білій безрукавній сукні, яка називалась
«душки», поверх одягнуто білий фартух,
підперезаний широким зеленим поясом.
Безрукавні сукні носили, в основному,
міщанки, одягаючи їх поверх сорочки. Їх
вишивали по горловині, по низу, а пройми
обшивали стрічками. Шляхтянки носили
західноєвропейські сукні з фалдованими
рукавами (Див додаток.В). Найархаїчніші
типи деякого верхнього вбрання протягом
багатьох століть стали універсальними.
Безрукавки, свити, кожухи зберігали характерні
особливості народного крою, відрізняючись
у чоловіків і в жінок лише довжиною. Давні
форми верхнього плечового вбрання були,
в основному, прямоспинними. У ХV-ХVІ ст.
у зв'язку з новомодними напрямками давньоруські
жіночі свити і кожухи набувають приталеного
силуету, який в XVII ст. стане виразнішим.
У народному побуті жіночі свити шили
коротшими, з заходом наліво з невеликим
стоячим коміром або зовсім без нього.
Свити вироблялися з домотканого сукна
переважно білого та коричневого кольорів.
Підперізували їх широким поясом. У середовищі
заможних міщан, дворян та козацької старшини
каптан (свиту) шили з привізного кольорового
однотонного сукна. Він був довшим, до
ступень. Носили його переважно розстебнутим
або закріпляли на талії аграфом. Каптан
мав глибокий виріз і широкий шалевий
комір і не підперізувався. Вузькі рукава
закінчувались високими
обшлагами-закотами з розтрубами внизу.
Оздоблювали каптани галунами, тасьмами.
Інколи широкі коміри та обшлаги рукавів
шили з іншої, більш дорогої матерії –
оксамиту, парчі, алтабасу або хутра. Каптани,
що шилися з кольорового візерунчастого
сукна, шовку, парчі та оксамиту, називались
капотами. Верхнім убранням жінок заможних
верств суспільства були новомодні жупани,
які відрізнялись від каптанів більшою
приталеністю силуету, довжиною, яка сягала
землі, та помітно розширеною нижньою
частиною за рахунок вставних трикутних
клинів по боках [3, 274]. У XV-XVІI ст. знатні
українки ще носили дорогі опашні як святковий
одяг. На портреті родини Домашевських
жінку зображено у старовинному комплексі
вбрання: у довгому, зі шлейфом, за модою
XVI ст., оксамитовому опашні з розрізними
рукавами і хутряним шалевим коміром.
Додатковим теплим верхнім одягом жінок
вищих верств були хутряні шуби, вкриті
привізним сукном і навіть парчею, з відкладними
шовковими або хутряними комірами й довгими
рукавами, з розрізами на плечах. Цей вид
старовинного жіночого вбрання у ХV-ХVІ
ст. зберігав принцип давньоруського опашня.
Як і опашень, шубу носили накинутою на
плечі. До цього типу вбрання належить
полегшений додатковий верхній жіночий
одяг з довгими з розрізами рукавами –
кунтуш, що шився з дорогих шовкових та
оксамитових тканин на кольоровій підкладці.
Приталений силует кунтуша створювався
за рахунок вшитих бокових «вусів». Кунтуші
носили накинутими на плечі, але руки не
простромлювали у розрізи рукавів, які
завжди звисали по боках (давньоруська
традиція – показник вищого суспільного
стану, представники якого у такий спосіб
демонстрували свою зневагу до будь-якої
праці). У народі традиційно побутували
старовинні типи додаткового теплого
вбрання: овчинні невкриті кожухи, які
мали натуральні кольорові відтінки –
від біло-сірих до
коричнево-чорних. Це найархаїчніші види
верхнього універсального вбрання, яке
без особливих змін зберегло свій вигляд
до наших днів. У ХV-ХVІІ ст., вірогідно, процес
оздоблення народного вбрання почав набирати
яскраво виражених декоративних якостей,
не втрачаючи при цьому традиційного,
глибоко символічного змісту, характерного
для народного
мистецтва, способу життя народу, його
естетичних уподобань. Старовинні, улюблені
прийоми і види оздоблення – вишивка,
аплікація,
гаптування – вирізнялись розмаїттям
барв і матеріалів, багатством фактур,
складністю поєднання різних технік. Зовнішній
вигляд убрання заможних городянок цього
часу формувався за рахунок багатофактурних
візерунчастих тканин іноземного виробництва.
Шовковий, сукняний, атласний або парчевий
одяг знатних жінок також додатково прикрашався
вишивками, гаптуванням, оздоблювався
золотим галуном і мереживом, перлами,
дорогоцінним камінням, біжутерією та
хутром цінних сортів. Міські дівчата носили
розпущене волосся або підбирали його
ззаду. На відміну від сільських дівчат,
вони не одягали вінків навіть на свята,
а встромляли невеликі букетики квітів
у шовкові або парчеві начільні пов'язки
ззаду або з одного боку на скроні[3, 278]. За
давньоруським звичаєм, дівчата носили
вінці-діадеми у вигляді обтягнутого парчею
або оксамитом обруча, додатково гаптованого
золотом і прикрашеного перлами та самоцвітами.
Через неймовірну дорожнечу
вінців-діадем їх могли носити дівчата
з найзаможніших родин. Зачіски та головні
убори заміжніх жінок формувались як ментальна
система норм моральної поведінки жінки,
які вони самі встановлювали і жорстко
дотримувалися протягом багатьох століть.
Чітка етична регламентація сформувала
види жіночих головних уборів, що надійно
ховали ознаку дівочої краси - волосся,
яке після заміжжя ніхто не повинен був
бачити. Тому жіночі головні убори вирізнялися
своєрідними формами та комплексністю
елементів, що остаточно сформувались
як види у часи Київської Русі. Проте деякі
складові мають більш давнє ранньослов'янське
походження. У ХІV-ХVІ ст. відбувається
помітне спрощення складових жіночих
головних уборів. У середовищі заможної
та правлячої верхівки, міщан та городян
носили чіпці (очіпки), шиті з шовку, атласу,
парчі, так звані золоті очіпки, гаптовані
золотними нитками або в'язані з кольорової
ажурної сітки. Ажурні чіпці плели з золотних
або срібних ниток, прикрашали перлами
(портрет С. Острозької). Чіпці мали різну
форму. Вони шилися з двох частин - щільного
тканинного (полотняного або сукняного)
обруча-вінця, який ззаду стягувався шнурком,
та верхньої м'якої кибалки (ґибалки, кички),
яка була різної висоти і конфігурації,
її архаїчність пов'язують зі стійкістю
традицій, що походять від перев'язування
волосся довкола голови. Скручений шматок
полотна накладали на голову і намотували
на нього волосся. Поверх чіпця одягали
святкову намітку – убрус із високоякісної
тканини, тонкого полотна, серпанку або
фати [3, 280]. Наприкінці XVI ст. у моду ввійшли
високі плоскі хутряні шапки, вкриті шовковою
тканиною. їх носили, в основному, польські
шляхтянки поверх убрусів (рантухів). Поверх
чіпців знатні дами іноді носили плоскі
головні убори – берети (це видно на портреті
С. Острозької: поверх плетеного чіпця
на голові – модний берет). Самобутніми
головними уборами шляхетних українських
жінок здавна були різноманітні шапки,
що посідали особливе місце в комплексі
жіночого вбрання. Давньослов’янська
оберегова символіка захисту жінки від
лиха знайшла відображення у дво-, три-,
чотирирогих шапках. У цей період ускладнюється
крій рогатих шапок. З'являються округлі
наголовки з оксамиту, шовку, парчі або
атласу та околиші, які робили з іншої
тканини або хутра. Носили їх піднятими
догори у вигляді ріжків. Такі шапки в
ХV-ХVI ст. стали називатися корабликами.
Вони були поширені серед «сотничих» або
«полковничих», а також городянок та міщанок.
Іноді до корабликів ззаду чіпляли стрічки
і носили поверх намітки або чіпця. Заможні
жінки у ХVІ-ХVІІ ст. взимку надівали традиційні
округлі шапки з широким хутряним облямуванням.
На Галичині наголовки таких шапок з візерунчастої
парчі були видовженими. Круглі шапки
носили глибоко на потилиці. Дівчата надівали
їх просто на волосся, а жінки – поверх
убрусів. Шапки з високим дном багаті літні
жінки носили на тім’ї, переважно у свята.
Такий комплексний головний убір з високою
хутряною шапкою та убрусом зображено
на Єві Домашевській, одягнутій у старовинне
руське вбрання. У середині XVI ст. під впливом
татарської моди з'являються чалмоподібні
чоловічі та жіночі головні убори, які
вив'язувались навколо голови широкою
або високою формою, спереду зав'язувались і прикрашались
металевою оздобою або вив'язувались довкола
шапки. Такі головні убори носили в містах. Основним
видом жіночого взуття цього періоду були
постоли, личаки, чоботи
і черевики (туфлі). Постоли і личаки –
найдавніше взуття на території України,
яке з часом поступово доповнювалось іншими,
більш удосконаленими видами, такими як
чоботи і черевики.
Плетені личаки побутували у північно-східних
районах Південної Русі, переважно на
Поліссі, а шкіряні
постоли - на Прикарпатті і в Карпатах.
Постоли (морщениці,
ходаки) і личаки
носили, за давньою традицією, поверх полотняних
або вовняних онуч. У центральних регіонах
Подніпров'я як у селах, так і в містах
носили чоботи та черевички, хоча сільські
дівчата і жінки, в основному, ходили босоніж
і лише до церкви, на свята і взимку надівали
взуття. Сап'янові чоботи – сап'янці –
червоного, жовтого, зеленого, рідше чорного
кольорів мали звужено-закруглений носок
і високі підбори з мідними підківками.
Якщо сап'янці були взуттям переважно
заміжніх жінок, то черевики вважались
дівочим взуттям[11, 61]. У селах черевики
виготовляли з однотонної шкіри, оздоблюючи
аплікаціями, вишивками. Черевики для
заможних городянок, дворянок, шляхтянок
шили з кольорової шкіри, а також
з парчі або алтабасу, прикрашаючи золотими
тасьмами та гаптуванням. За формою ці
черевики були подібними до західноєвропейських. Носіння знімних
прикрас було давньою традицією на території України.
На кожному історичному етапі вони не
тільки відповідали
конкретним естетичним смакам, але й уособлювали
суспільні, економічні та духовні основи
життєдіяльності народу. Характер
знімних прикрас
цього періоду був досить типовим, з певною логічною
системою язичницьких символів та оберегів,
які перепліталися
з православними хрестиками, медальйонами-іконками. Символічне
значення та цілющі властивості прикрас
обумовлювали й місце
їх носіння. Срібні або позолочені сережки
у вигляді
маленьких півмісяців символізували сімейний
затишок, до того ж вони мали і лікувальні
властивості (срібло та золото – відомі
антисептики). Шийні прикраси оберігали
дівочі та жіночі груди від лихого ока та наврочень.
Правильно підібране намисто мало певний
лікувальний ефект: корали поліпшували
зір, знімали головний біль, бурштин добре
впливав на щитовидну залозу, мідні монети
регулювали кров'яний тиск, срібні амулети
та хрестики захищали від нечистої сили.
Намистини зі скла та металу, з різноманітного
каміння, про цілющі властивості яких
знала кожна жінка, були давніми оберегами.
Композиційний набір нагрудних прикрас
був не тільки складним симбіозом духовності
та практичності, а й показником достатку
і соціального стану сім'ї, високохудожнім
мистецьким витвором, в якому виявлялися
індивідуальні смаки жінки. Естетика прикрас
ХV-ХVIІ ст. в цілому зберігала емалеву поліхромність
колориту давньоруських шийних оздоб
– опліч, барм, різноманітних підвісок,
ожерелків. Трансформуючи художні засоби,
традиційні прийоми та матеріали, сільські
майстри створювали неповторні прикраси
народного типу, в яких зберігався дух
великокнязівських традицій. У бісерних
ланках, дробинках, лучках та силянках вгадуються
старовинні ожерелки; в стеклярусних ґерданах-
наплічниках – князівські опліччя; у згардах
і дукачах – з перлів різного розміру,
гранатів, які любили носити багаті дівчата
та жінки козацької старшини. В народі
корали називали «добре намисто», але
більшій частині населення на той час
воно було недоступним. Відповідно до
давніх традицій і семантики цього виду
прикрас треба було носити один чи декілька
разків цього оберегового символу, який
захищав від застуди і всіляких наврочень.
Сільські дівчата робили намиста з дарів
багатої української природи: з різноманітних
сушених ягід (шипшини, горобини, свербиуса,
бузини), з ягідних кісточок, овочевих
коробочок. У разки намиста встромляли
один або два вовчі зуби, які захищали
господиню від нечистої сили (архаїчний
обереговий символ). На відміну від дорогого
«доброго намиста», ягідне було простішим
і скромнішим, пронизаним сонячним промінням,
напахченим духмяними ароматами рідної
землі. До намиста ставилися обережно,
стежили, щоб нитка не розірвалась, бо,
за народними повір'ями, розсипане намисто
накликало лихо і біду. Тому по буднях
дівчата і жінки носили скромне, в один
разок, намисто, а на свята – багате та
різноманітне, залежно від статків. І тільки
літні жінки постійно носили один-два
разки намиста з металевим хрестиком.
Серед шляхти та дворянства в цей час стають
популярними ювелірні вироби із золота
та коштовного і напівкоштовного каміння:
гранатів, бірюзи, смарагдів, рубінів.
Зі Сходу, а також із північноруських територій
завозили різноманітні персні, шпильки
для головних уборів, фібули, нагрудні
ланцюжки зі вставками, ожерелки, разки
великих перлин, дорогоцінні ґудзики тощо
(зображення на портретному живописі XVI
ст.) [11, 70]. Отже, ХІV-XVIІ ст. – часи литовсько-польського
панування – стали важливим перехідним
етапом в одяговій культурі Південної
Русі. Середньовічний давньоруський стиль,
що проіснував понад чотири століття (включно
з Литовським періодом), поступово сходив
з історичної арени, поступаючись місцем
новим західноєвропейським стилям епохи
Ренесансу. Замість прямоспинних форм
давньоруського одягу, з його багатошаровістю
та візантійською розкішшю, увійшли в
побут підкреслено приталені силуети
розкутих форм одягу нової історичної
доби. Змінювалися складові комплексів
убрання знаті та їх назви. Урізноманітнювався
асортимент міського вбрання. Ці тенденції
в моді ХV-ХVIІ ст. розвиватимуться й удосконалюватимуться
у наступні історичні періоди.
ВИСНОВКИ
Жіночий
костюм протягом Х-ХVІІ ст. зазнав еволюції.
На кожному історичному етапі і в конктерному
середовищі, залежно від культурних взаємовпливів
з сусідніми народами, костюм набуває
своєрідних ознак, диференціючись щодо
матеріалу, форми. У період Київської Русі
жіночий костюм набрав яскраво виражених
соціально-майнових ознак. На основі місцевої культури та візантійської
естетики сформувався класичний давньоруський
стиль, який домінував у вбранні владних
структур, поступово проникаючи в архаїчне
традиційне вбрання. Хвиля литовської
культури не мала значного впливу на стародавнє,
складене упродовж тисячоліття автохтонне
вбрання населення Південної Русі. Навпаки,
деякі характерні елементи вбрання Х-ХІІІ
ст. часів Київської Русі були популярними
в міському вбранні литовських жінок аж
до XIX ст., на що вказують малюнки Ю. Коссака
жіночих строїв Литви. Додатковим матеріалом,
що підтверджує побутування давньоруського
вбрання в Литовсько-Руській державі,
є багатий ілюстративний матеріал Київської
Псалтирі XV ст. Давньоруські традиції
в одязі правлячої верхівки Литовсько-Руської
держави зберігалися до початку XVI ст.,
поки Польща не принесла в православний
світ Східної Європи тенденції західноєвропейської
моди. Співіснування домінуючої східної
та поступове поширення західної моди
становило певне стильове розмаїття, тому
одяг часів литовського правління розглядатиметься
в контексті Польсько-Литовського періоду
Козацької доби. У контексті загальноєвропейських
культурологічних тенденцій
XIV-XVI ст., що супроводжувались переходом
від схоластики середньовіччя до розкутості
й демократичності епохи Ренесансу, вбрання
в Україні перебувало на стадії пошуків
нових виразних форм. Непередбачуваність
і мінливість одягу в цей період, різноманіття
декоративних засобів відповідали нестабільності
політико-економічної ситуації, яка з
розпадом державності втратила християнську
ідею в одязі. Західноєвропейські напрямки,
асимілюючись із місцевими традиціями,
наприкінці XVI - у XVII ст. формували новітні
стильові ознаки українського національного
вбрання зі всіма характерними особливостями. Жіноче
вбрання було барвистим, багатим та різноманітним
як за матеріалами виготовлення, силуетами,
так і за художньо-декоративними засобами
оздоблення. Одягатися гарно було давньою
українською народною традицією, яка упродовж
тисячоліть тримала цей вид матеріальної
культури на високому естетичному рівні.
Комплекси вбрання, головні убори, прикраси
підкреслювали природну красу українських
жінок, їхній пропорційний стан, величаву
поставу. Статус жінки в українському
суспільстві здавна був високим Її поважали
й обожнювали, з нею рахувалися. Вона користувалася
широкою свободою і незалежністю, майже
нічим не поступаючись чоловікам у своїх
громадянських та сімейних правах. Українська
жінка собі під стать створила досконале
в усіх відношеннях вбрання, кожна деталь
якого є шедевром жіночої мудрості та
майстерності.
СПИСОК
ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
- Борисенко В. К. Українки в
історії / В. К. Борисенко, М. І. Головащенко,
О. П. Кривоший. – К. : Либідь, 2004. – 332 с.
- Васіна З. О. Український літопис
вбрання : у 2 т. Т.1 / З.О. Васіна. – К.
: Мистецтво , 2003. – 448 с.
- Васіна З. О. Український літопис
вбрання : у 2 т. Т. 2. / З.О. Васіна. – К. : Мистецтво,
2006. – 407 с.
- Історія української культури
: [у 5 Т]. Т. 2 : Українська культура XIII —
першої половини XVII століть / [Я. Д. Ісаєвич
та ін ]. – К. : Наукова думка, 2001. – 846 с.
- Лазарев В. Н. Искусство
Древней Руси. Мозаики и фрески / В. Н. Лазерев.
– М. : Искусство, 2000. – 304 с.
- Левашова В.П. Об одежде сельского
населения древней Руси / В. П. Левашова
// Труды Государственного Исторического
музея. Вып. 40. – М., 1966. – С. 112-119
- Киреева Е. В. История костюма
: Европейские костюмы от античности до
ХХ в. / Е. В. Киреева. – М. : Просвещение,
1970. – 168 с.
- Каминская Н. М. История костюма
/ Н. М. Каминская.– М. : Легкая индустрия,
1977. – 130 с.
- Кондаков Н. П. Изображения
русской княжеской семьи в миниатюрах
XI века / Н. П. Кондаков.– СПб., 1906. – 124 с.
- Макаров А. М. Світло українського
бароко /А. М. Макаров.– К.: Мистецтво, 1994. - 288 с
- Ніколаєва Т. А. Історія українського
костюму / Т. А. Ніколаєва.– К. : Либідь,
1996. – 119 с.
- Попович М. В. Нарис історії
культури України / М. В. Попович.– К. : «АртЕк»,
1998. – 728 с.
- Пушкарёва Н. Л. Женщины Древней
Руси / Н. Л. Пушкарёва.– М. : Мысль, 1989. –
286 с.
- Рабинович М. Г. Древняя одежда
народов Восточной Европы / М. Г. Рабинович.–М.
: Наука, 1986. – 273 с.
- Сабурова М. А. Древнерусский
костюм. Древняя Русь. Быт и культура /
М. А. Сабурова.–М. : Наука, 1997. – 102 с.
- Стамеров К. К. Нариси з історії
костюмів / К. К Стамеров. – К. : Мистецтво,
1978.– 243 с.
ДОДАТОК А
Князівске
вбрання ХІ-ХІІ ст (реконструкція З. Васіної)
З. О. Васіна Український літопис вбрання
: Т. 2
ДОДАТОК Б
Селянський одяг періоду Київської Русі
Т.
А. Ніколаєва Історія українського костюму
ДОДАТОК
В
Одяг
заможної городянки та селянки XVIІ- XVIІІ
ст.
Т.
А. Ніколаєва Історія українського костюму