Одяг заможних жінок та городянок періоду Київської Русі

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми. Духовний і творчий потенціал народу завжди нерозривно пов'язаний із всебічним знанням своєї історії, її місця і ролі у світовій культурі. Ретроспектива традиційного побуту, творчого досвіду, духовної культури – всього комплексу проблем, що розкривають етнічну самобутність, – не тільки нагадує нам історію, наше минуле, але й звернена, спрямована до сучасного та майбутнього. Національні риси характеру: психологія, погляди, уявлення та уподобання, практичні навички, рівень майстерності та естетичної вимогливості, зафіксовані у традиційній культурі, збагачені сучасними досягненнями, – дають усвідомлення потреб і запитів свого народу, сприяють збереженню етнічної самобутності, неповторності у світовій культурі. Саме тому особливої актуальності в наш час набувають дослідження етногенезу, історичного розвитку, різних напрямків життєдіяльності та світогляду народу.        Однією із невід'ємних ознак етносу в цілому і кожної особистості зокрема є костюм. Порівняно з іншими видами мистецтва і творчої діяльності людини– архітектурою, живописом, літературою безпосередньо пов'язаний з людиною костюм значно швидше і активніше реагує на події в країні, зовнішні впливи, зміни в естетичних поглядах та духовному житті народу. Історія костюма розкриває соціальну структуру суспільства кожного періоду, взаємодію людини і суспільства. Традиційний костюм, його походження та еволюція, формування локальних і національних ознак, практичний досвід підкреслюють специфіку конкретного етносу і є важливим історичним джерелом, яке відображає матеріальну, духовну і художню сфери культури народу. Він допомагає виявити початкові, етногенетичні витоки, розкриває різночасові нашарування в культурі, етнокультурні взаємодії, взаємопроникнення в процесі історичного розвитку. Костюм як важлива етнодиференціююча позначка з притаманними йому специфічними способами відбиває національний характер, саму психологію народу. Якщо історичний костюм об'ємно відтворює, віддзеркалює стан культури кожного етносу в минулому, то і сучасний одяг є продовженням цієї історії, розкриває своєю художньою різноманітністю особливості етики і культури народу сьогодні.        Хронологічні межі роботи охоплюють період X-XVII ст. Протягом цього часу відбулися значні зміни в жіночому костюмі.     Територіальні межі роботи включають етнічні українські землі в окреслений період часу.         Об’єктом дослідження виступає одяг жіноцтва протягом X-XVII ст. Предметом дослідження є трансформації протягом X-XVII ст.  Мета роботи – вивчити  жіночий костюм на українських теренах у         X-XVІІ ст. та прослідкувати зміни, які відбулися протягом цього періоду. Мета роботи визначає такі дослідні завдання :

1. охарактеризувати зміни в одязі заможних жінок та городянок періоду Київської Русі ;
2. дати характеристику костюму селянки княжої доби ;
3. дослідити жіночі прикраси русинок ;
4. прослідкувати соціокультурні трансформації у ранньомодерний час ;
5. проаналізувати зміни, які відбулися в одязі жіноцтва ранньомодерного часу ;

Історіографічна база роботи. Як самостійне культурологічне явище  український одяг увійшов у систему світової історія вбрання у енциклопедичному виданні  К. Стамерова «Нариси з історії костюмів» [16].   Значний внесок у вивченні українського вбрання зробили З. Васіна «Український літопис вбрання» [2;3]  та Т. Ніколаєва «Історія українського костюму» [11]. Вони, зібравши величезний матеріал, узагальнили все, що було зроблено їхніми попередниками.  У праці Т. Ніколаєвої висвітлюются витоки традиційного українського костюму, його багатовікова історія, тісно пов’язана з процесом розвитку української спільноти.       Значний матеріал про  давньоруський одяг містять праці Рабиновича      М. Г. «Древняя одежда народов Восточной Европы» [14], Сабурової М. А. «Древнерусский костюм. Древняя Русь. Быт и культура» [15] та  Левашова В.П. Об одежде сельского населения древней Руси [6].     Цікавий матеріал містить  праця Н. Л. Пушкарьової «Женщины Древней Руси» [13]. Автор розглядає становище жінки у тогочасному суспільстві, її соціальні права, а також описує жіночий одяг та прикраси у X-XV ст.   Відомості про становище жінки та її роль у суспільстві містить праця В.К. Борисенко  «Українки в історії» [1]. У праці вміщено розповіді про славетних українок – жінок-патріоток із знатних родів, меценаток, вчених, літераторок, громадських та політичних діячок, учасниць боротьби за незалежність України та збереження національної ідентичності. Багато імен високих достойниць висвітлюються вперше.          Цінними працями для вивчення українського одягу є роботи                                 . В. Кіреєвої «История костюма : Европейские костюмы от античности до      ХХ в.» [7] та Н. М. Камінської «История костюма» [8], в яких дається фрагментарна характеристика чоловічого та жіночого одягу «благородних» і «простих» українців.           Багатий матеріал для дослідження історії  культури міститься у роботах М. В. Поповича «Нарис історії культури України» [12], «Історія української культури» у 5 томах [4] та А. М. Макарова «Світло українського бароко» [10]. Ця література знайомить з основними тенденціями та результатами розвитку української нації, її культури від першоджерел до сьогодення. У ній зроблено спробу виявлення історичних коренів національної культури, розгляду становлення й еволюції професійних форм культурної творчості у зв'язку з розвитком традиційної народної культури через аналіз головних етапів розвитку української культури та напрямів національно-культурного відродження. Українська культура розглядається як самобутнє явище, але водночас береться до уваги її діалог з іншими національними культурами, висвітлюються етнокультурні взаємовпливи     Джерельна база.  Джерельну базу роботи ранього періоду жіночого костюму становлять іконографічні, археологічні  матеріали, які у значній кількості знаходяться на території України. Про  одяг  часів  Київської  Русі ми  дізнаємося  з  рисунків  на  полях «Изборника»  Святослава,  XI  ст., найдавнішої  пам ’ятки  писемності Київської  Руси,  а  також  із  фресок  собору  Святої  Софії  XI  ст.  Важливим  матеріалом для висвітлення даної теми є праці Лазарева В. Н.  «Искусство Древней Руси. Мозаики и фрески» [5] та Кондакова Н. П. «Изображения русской княжеской семьи в миниатюрах           XI века» [9].            Робота складається зі вступу, двох розділів (перший розділ поділяється на три підрозділи, другий розділ поділяється на два підрозділи ), висновків, списку використаних джерел та літератури (16 найменувань) та додатків. Загальний обсяг роботи становить 45 сторінок.     

РОЗДІЛ 1

ЖІНОЧИЙ КОСТЮМ КНЯЖОЇ ДОБИ

1.1. Одяг заможних жінок та  городянок періоду Київської  Русі  

Зовнішній вигляд, краса прадавніх руссов завжди викликали захоплені відгуки і у європейців, і у азіатів. Прадавні мандрівники, люди різних смаків і вистав про красу, описуючи русiв, обов'язково відзначали їхній високий зріст, особливу ставність, білу з яскравим рум'янцем шкіру, гарне русяве волосся. Знаменитий венеціанець Марко Поло в XIII ст. у своїй роботі «Подорожі» пише про жителів великої північної країни: « Вони — дуже гарні люди, білі, високі ; їхні жінки  також білі й високі з білявим й довгим волоссям» [6, 86].    Характеру давньоруської жінки завжди були притаманні загадкові, навіть містичні риси. І дотепер всіма обрядовими справами займаються жінки: справляють родини, хрестини, весілля, річні свята та поминальні дії, готують спеціальну їжу і вбрання, супроводжуючи все ритуальними співами. Глибока духовна наповненість відбилась і в характері, і в зовнішності українки, яка завжди відрізнялась від невільної російської жінки.      У давньоруському суспільстві жінка мала рівні права з чоловіком, хоча в сім'ї головував чоловік. У вирішенні сімейних проблем вона мала велику силу. Це стосувалось усіх соціальних станів – від селян до князів. Жіночий образ був уособленням хоробрості, статності, краси, кокетства та любові [3, 23].    Цю привабливу ставність, горду поставу, колорит допомагав відтворити давньоруський костюм своїм силуетом, формою деталей, декоративним розв'язком, застосовуваними тканинами і прикрасами, колірною комбінацією. У давньоруському побуті великокняжого періоду жіноче вбрання разом з металевими прикрасами, яке називалось крутою або скрутою, становило частину приданого. Коли жінка помирала, чоловік мусив повернути одяг її родичам. Жіноче князівсько-боярське вбрання було надзвичайно багатим, багатошаровим, складним і від чоловічого відрізнялося [3, 46].    Джерела X-XIII ст. дають відомості для характеристики верхнього одягу заможних жінок давньоруського суспільства. Імовірно, костюм давньоруських жінок різних класів був однаковим по крою, але різним по використаних тканинах. Очевидно, одяг представниць феодальної знаті мав більше предметів і деталей у кожному з видів одягу, а комплектація проводилася з більшої кількості компонентів [13, 156].         Верхній одяг знатних княгинь і бояринь у X-XIII ст. шився зі східних вишитих шовків («паволок») або щільної ворсистої тканини із золотою або срібною ниткою, схожої на оксамит. Арабський мандрівник X ст. Ібн-Фадлан відзначив, що знатні жінки в слов’ян носили «хилу» (халат) – верхній шовковий одяг. Такий одяг згаданий у літописах при описі святкових одягань жінок і названий «ризи». Плащ-накидка на урочистому одязі довго зберігався в костюмі давньоруських жінок. Зіставляючи мініатюри Радзивілловскького літопису, що зображують велику княгиню Ольгу, із фресками Софії Київської, серед яких є, наприклад, мальовниче зображення князівни зі служницями можна зробити висновок про те, що верхній одяг був вільний та довгий, складалася із прямого, найчастіше підперезаного плаття, доповненого розстібним одіянням (типу накидки або плаща), воріт, поділ і стик тканини якого були облямовані облямівкою. На фресках Софії Київської, які зображують дочок Ярослава Мудрого, жінки одягнені саме в такі плаття й облямовані плащі. Не виключено, що облямівка була нашивною і являла собою широку шовкову тасьму, шиту золотом.         Одяг представниць привілейованого стану, що навіть не призначався для урочистих випадків і святкових виходів, також багато декорувався. Деякі уявлення про нього дає мініатюра з Ізборника Святослава 1073 р., що неодноразово залучала увага дослідників. На цій мініатюрі на княгині, дружині Святослава Ярославовича, вільне пряме плаття із широкими довгими рукавами, постаченими «наручами». Плаття підперезане; відповідність у кольорі «наручей» і пояса дозволяє думати, що пояс затканий золотим шиттям. Низ плаття прикрашений облямівкою, а верх – круглим відкладним коміром. Плаття з декорованими в такий спосіб коміром і плечима можна помітити й на інших мініатюрних зображеннях, а також в орнаментації букви « ДО» Євангелія 1270 р.           Дореволюційні дослідники давньоруських мініатюр і фресок звичайно проводили пряму аналогію між князівським одягом розглянутого часу й візантійською «модою» X-XI ст. Вільні одяги знатних давньоруських жінок вони називали хітонами, підперезані плаття – далматиками, розстібні ризи –мантіями. Звичайно, прийняття Руссю християнства в православному варіанті суттєво вплинуло на розширення культурних контактів Русі й Візантії й, отже, сприяло перейманню деяких елементів костюма (Див.додаток А) .  Фресковий живопис, книжкові мініатюри й орнаментація відрізнялися відомою канонізацією. Ще Н. П. Кондаков відзначив, що зображення одягу матері Ярополка Ізяславича в Трирському псалтирі відповідає зображенню сановних одягань візантійського двору. Археологічних матеріалів, що дозволяють судити не про елементи костюма, а про нього самого в цілому, збереглося вкрай мало. Але ті, які дійшли до нас, переконують у тому, що в костюмі давньоруських жінок в X-XII ст. виявилося не стільки зближення Русі з Візантією, скільки зміна деяких традиційних форм, що були в східних слов’ян у перші століття нової ери: накладних одягів (сорочок і т.д.), розстібних (халатів, курток і т.п.), тих, що драпірують (плащів). Та зразки вишивок, якими прикрашався одяг жінок усіх верств давньоруського суспільства, дозволяють звернути увагу на традиційність певних малюнків. Особливі кола («диски») і місяці-образні, мотиви «плетінки», сердцевподібні фігури під півциркульними арками помітно відрізняються від звичайної візантійської орнаментації.            На фресках канонізований одяг княгинь і князівен має тільки відкладні коміри (вплив візантійської традиції). Схожі на фрескові зображення круглі коміри  – «ожерелки» не пришивалися, а накладалися на жіночі плаття. Серед матеріальних залишків жіночого одягу XII ст. досить часто знаходять інший тип давньоруських комірів – стоячі, виконані на твердій основі (берест або шкіра) і обтягнуті шовком або іншою тканиною з вишивкою кольоровою або золотою ниткою. Низ комірів зберігає сліди прикріплення до одягу ( так звані підпряжні). Вишиті золотом, «посаджені перлами» коміри зберігалися в костюмі знаті протягом декількох сторіч. У XIII-XV ст. вишиті коміри були деталлю одягу й жінок непривілейованого стану [13, 160].    Парадним видом вбрання у жінок, як і у чоловіків, були опашні, які носили і влітку, і взимку як додатковий одяг. Умови формування одягу Х-ХVст диктували не тільки види та форми одягу в диференційній структурі тогочасного суспільства, а й використання певних сортів тканин. Жінки повинні були одягатися відповідно до стану своїх чоловіків та батьків. Багаті літники шили з легкої привізної тканини – шовку різного ґатунку (наприклад, камки). Літник був не дуже довгий, силует – прямий, вільний. Яскраво                вираженою ознакою літника заможних жінок були надто широкі рукава, які донизу ставали вдвічі ширшими. Їх облямовували знімними золототканими або оксамитовими широкими вошвами, які додатково гаптували та обшивали різноманітним камінням, перлами, кольоровим склом. Виходячи на вулицю, заможні жінки надягали літники на каптан або плаття. Теплий літник, підбитий хутром, називався терлоп, торлоп (М. Рабинович). За дослідженнями                   К. Матейко, ця назва в українському народному костюмі означала довгий кожух. Верхнім теплим жіночим одягом заможних жінок були тілогрії – розпашний довгополий (повністю закривав ступні) одяг з довгими відкидними рукавами, звуженими донизу. Він мав багато ґудзиків по всій довжині (від 14 до 24), котрі, як правило, застібали не всі. Тілогрію шили з шовкових тканин на підкладці або на хутрі. Її конструктивною особливістю був прямий               силует [3, 44].            У холодний зимовий час жінки на Русі носили хутряний одяг: більш заможні – з дорогих хутр, менш знатні – з дешевих. Хутра («швидка») згадуються в « Повісті минулих літ». Дорогі хутра (горностаї, соболі та ін.) згадані в літописі лише стосовно до жіночого князівського одягу. Відомо, що в XIII ст. знатні руські жінки охоче прикрашали горностаєвими шкірками опушку платтів, а найбільш заможні робили з них накладки по поділу одягу, які доходили по ширині до колін, що не могло не вражати мандрівників-іноземців. Улюбленими в одязі знатних жінок були й рисячі хутра. У Ярославівни – героїні «Слова о похід Ігорів» – шубка була боброва («...омочу бебрян рукав у Каяле реце...» – голосить вона). Жінки середнього достатку носили й білячі шуби. Наприклад, одна з новгородських берестяних грамот згадує хутра білки й росомахи – їх часто одержували у вигляді данини, скуповували в сусідів, щоб перепродати в інші країни. Зрідка серед археологічних знахідок попадаються частини ведмежого або вовчого хутра.        Давні фрески говорять про те, що одяг знатних жінок був багатобарвний та допускалися яскраві комбінації, свіжі, соковиті тони. У новгородській берестяній грамоті № 262 згадується «портище зелені», у наступної – «портище голубине» ( тобто зелений і блакитний одяг), у грамоті № 288 – «золотник зеленого шолку». І прикладів подібного роду можна знайти чимало. «Церленый» (червлений), тобто червоне-червоний, синій, коричневий, зелено-жовтий, зелений кольори доповнювалися в одязі золотим і срібним шиттям. Шиття металевою ниткою відрізняло костюм не тільки жінок князівського роду, але й представниць заможного сільського населення. Домашні майстрині сплітали тонку золоту нитку із лляною. У XI-XII ст. найчастіше шили «у проріз» (проколювали тканину), причому довгі стібки були на лице, а короткі – на вивороті. У XII-XIII ст. золота нитка укладалася на тканину й прикріплювалася шовковою. Малюнок вишивки був різноманітний; найчастіше зустрічалися вигадливо вигнуті стебла, стилізовані квіти, кола, геометричні фігури.           Улюбленим кольором у костюмі жінок усіх станів був червоний. У притчі про добру дружину в « Повісті минулих літ» згадані «червлены й багряні одіяння». Про це говорять археологічні знахідки, серед яких більш половини – тканини червоно-бурих тонів, хоча трапляютьсяя й чорні, і сині, і зелені, і світлокоричневі. Фарбували тканини переважно рослинними, рідше тваринами фарбами. Синю фарбу робили із сон-трави, волошки, чорниці; жовту – із дрока, листів берези; золотаво-коричневу – з лушпиння цибулі, кори дуба й груші. Достаток червоних відтінків у костюмах давньоруських жінок пояснюється й тим, що червоний колір був колір-«оберіг», і тим, що існували численні природні барвники, що офарблювали тканини саме в                          червоно-коричневі кольори – гречишник, звіробій, кора дикої яблуні, вільхи, жостеру [11, 161].           Головні убори верхівки відбивали політику християнської держави, відображали ідеали і канони нової віри, все далі відходячи від народних традицій. Жіночі головні убори у ХІІІ-ХV ст. зазнають невеликих змін. Лишаючись в основі складними комплексами головних уборів, вони видозмінюються за рахунок інших форм верхніх шапок. Потроху зникають сферичні шапки та відкриті дівочі покривала, золоті діадеми та скроневі набори прикрас. Новим в обрисах жіночих уборів стають конічні та трапецієподібні форми тулій в обрамленні широкої смуги цінного хутра.     За давніми народними традиціями, заможні жінки носили повойники-волосники з густої сітки, плетеної із золотних або срібних ниток, а також шовкові та парчеві очіпки. Поверх пов'язували убруси (обов'язково до підборіддя) різних кольорів – білого, пурпурового, синього, переткані золотними та червоними нитками на краях. Виходячи на вулицю або до церкви, жінки додатково одягали золотні пишні шапки, оздоблені соболиним, кунячим або лисячим хутром. Тулії прикрашали золотими позументами, гаптуванням, перлами, дорогоцінним камінням.        Дівочі головні убори, які у X - середині XIII ст. відзначались багатством і пишністю золотих компонентів: діадеми, золоті очілля, рясна та колти, – наприкінці XIII-XIV ст. повністю зникають. Залишається традиційне дівоче покриття голови з відкритою маківкою – налобні стрічки, у багатих дівчат – дорогі золоті суцільні діадеми та вінці з вставками із дорогоцінного каміння, а також шовкові стрічки з парчевим очіллям. Характерною дівочою прикрасою заможних дівчат є різноманітні за формою та висотою коруни з гладенькими краями, які обшивали разками перлин зверху та в нижній частині. Низки перлів спускались на очілля підвісками, а на скроні – невеликими стрічками з перлів. Крім того, жінки і дівчата носили суцільні хутряні шапки з характерним прикриттям вух. У XIII-XV ст. у Галицькій Русі необхідним елементом костюма при урочистих заходах залишається золота князівська діадема. Відійшли у минуле візантійські стеми. Княгині носили вінці, надіваючи на шовковий убрус, зав'язаний під підборіддя. Вінці виготовляли із золота, прикрашали карбованим орнаментом, коштовним камінням і перлами, що звисали по скронях підвісками і закінчувалися хрестиками (зображення святих на фресках Новгородського храму, XIII ст.). Цими перлинними підвісками замінили багаті золоті рясна та колти [3, 45].            Жіночий костюм завершувало взуття. Одне з перших згадувань про «сапозех» і «лаптех» вміщується в Лаврентіївсьокму літописи під 987 р. Жіноче шкіряне взуття шили у містах зі шкір коней, великої й дрібної рогатої худоби. Археологічні знахідки підтверджують, що кольори шкіряного жіночого взуття були різноманітними – не тільки червоними, але й зеленуватими, жовтими, коричневими.        Розповсюдженим типом жіночого шкіряного взуття були м'які туфлі, що нагадують сучасні дитячі пінетки. У більшості таких туфель у щиколотки пропускався ремінець, що зав'язувався попереду на підйомі. Довжина сліду в знайдених екземплярах жіночого взуття не перевищує 20-22 см.; це говорить про те, що ніжки городянок того часу були досить мініатюрними.   Півчобітки городянок були короткими й не твердими: у заднику в них була відсутня тверда прокладка з бересту або дуба, обов'язкова в чоботах. Як і туфлі, півчобітки прикрашалися вишивкою. З XII ст. улюбленим типом взуття заможних жительок давньоруських міст стали чоботи — тупоносі й гостроносі (залежно від традицій даного регіону), причому носок був трохи піднятий. Яскраві шкіряні чобітки з вишивкою кольоровими нитками, річковими перлами були доповненням ошатного й святкового одягу багатих жінок, своєрідним показником достатку родини, необхідним атрибутом одягу осіб, убраних владою [7, 59 ; 8, 37].           Таким чином, під впливом ідеалів візантійської культури сформувався костюм еліти Київської Русі. Нове вбрання візантійського типу в симбіозі зі слов’янськими традиціями заклало характерні ознаки давньоруського вбрання з багатством та соціальним розмаїттям. З формуванням класового суспільства комплекси вбрання цього періоду набрали яскраво виражених соціально-майнових ознак, виробили яскравий і самобутній художній стиль, який після руйнації Київської Русі монголо-татарами утримувався в середовищі Галицької Русі, яка вважала себе спадкоємицею славетних давньоруських традицій.

1.2. Костюм селянки княжої доби       

Комплекси сільського вбрання формувались у середовищі замкненого домашнього виробництва, починаючи від виготовлення тканин, пошиття та оздоблення одягу до раціонально збалансованих способів його носіння [6, 113]. Костюм давньоруських жінок був самобутнім і різнобарвним – справжнім витвором мистецтва. Виготовлення одягу, прядіння і ткацтво, шиття та вишивка були повсякденним заняттям усіх жінок – багатих і бідних [8, 33].   Як і чоловічі, жіночі давньоруські костюми також мали у своїй основі сорочку. Жіноча сорочка так само була водночас і спіднім і верхнім одягом. Жіноча сорочка відрізнилася від чоловічої тим, що вона була довшою, переважно до ступнів. В усьому іншому вона була схожа на чоловічу. Такий самий простий тунікоподібний крій, довгі (нерідко довші від рук) дещо звужені донизу рукава, які збирали до ліктя в зборки і підтримували біля зап’ястя браслетами або поручами. Комір жіночої сорочки щільно облягав шию або гладенько, або в зборку під підшивку. Невеликий грудний розріз застібався на гудзик. Як і чоловічі, жіночі сорочки вишивали червоними узорами навколо коміра і по грудному розрізу або обшивали вузькою смугою тканини. Жіночі сорочки шили також з небіленого полотна, з тоншого білого полотна. Вузький, переважно з тканини, пояс підтримував сорочку, утворюючи властиву для костюма східних слов’ян невелику горизонтальну складку (пазуху), що прикривала пояс . Пояс, зав’язували вільно, пе підкреслюючи талії. Він був так само обов’язковим, як і в чоловічому костюмі (Див. додаток  Б) .    Поверх сорочки жінки Русі носили дуже старовинний давньослов’янськнй одяг паневу, що зберігалася в російському народному костюмі аж до кінця XIX ст. Це була незшита спідниця, що складалася з трьох прямокутних пілок, укріплених на поясному ремінці — очкурі, аналогічному очкуреиі, що підтримував чоловічі порти. Паньова як правило, була коротшою від сорочки, мала спереду розхил і спускалася приблизно до литок. Шили її найчастіше з пістрі з шаховим узором або ромбічною решіткою. Носили паньову тільки заміжні жінки [13, 56].         Верхнім одягом (переважно дівчат) була також дуже давня «занавіска». Вона являла собою, по суті, звичайний полотняний парамник з перегнутою в плечах довгою пілкою з круглим вирізом для голови. Незшита з боків, вона або сколювалася справа та зліва біля талії, або підв’язувалася вузьким поясом. Як і паньову, «занавіску» шили коротшою за сорочку. Дуже давнім верхнім одягом був також навершник – коротша, до литок, сорочка з широкими недовгими рукавами Увесь цей одяг, проте, не становив обов’язкових складових елементів жіночого костюму Русі, і сорочка залишалася часто єдиним вбранням                    давньоруської жінки з народу [15, 130].        Жіночих форм верхнього теплого одягу на Русі не існувало. Жінки ходили в чоловічих свитах. Якщо у Х-ХІІ це був глухий накладний одяг, то у ХІІІ він став розпашним. Здебільшого свити шили з домотканого полотна, і залежно від його якості  та кольору свити мали певні назви . З літописів відомо «свита вотоляна», яку шили з грубої вовняної тканини – вотоли. До давнього народного вбрання  можна віднести сіряк  – чорну довгу свиту та кабат – старовинну  напівсвитку з великим розрізом на грудях.    Повсякдення свити були переважно сірих та коричневих кольорів, а святкові – білих або світло-сірих.  Свити оздоблювали вишивками, аплікаціями та обшивали червоними смужками тканини. Ще одним видом сільського верхнього плечового одягу була опанча з домотканного сірого сукна [2, 54].  Здавна у східних слов’ян існував звичай, за яким дозволялося ходити простоволосими тільки дівчатам. «На людях» заміжні жінки повинні були прикривати все волосся. Саме цей звичай породив істотну різницю між головним убором дівчат і заміжніх жінок, характерну в народному побуті аж до недавнього минулого. Найдавнішою дівочою зачіскою на Русі було вільно розпущене волосся. З необхідності чимось його підтримати, зв’язати, виникли типово руські дівочі головні убори – різні пов’язки навколо голови із стрічок чи тасьми. У багатої частини населення пов’язки виготовляли з шовку, золотних тканин і вишивали кольоровими узорами. Нерідко передню їх частину робили високою і особливо пишно прикрашали. Така пов’язка мала назву чоли, або начільника. Якщо стрічку замінював ширший обруч з твердою матеріалу (наприклад, з лубу, обтягнутих тканиною, з металу тощо), такий головний убір називався вінцем. З XI-XII ст. вінці почали оздоблювати по верхньому краю різної форми зубцями, загостреними «теремками» та прямокутними «городками». Такі вінці були головними уборами дівчат з багатих родин. Типовим оздобленням пов’язок, начільпиків та вінців були наскронні кільця, що прикріплювалися над вухами та колти, які підвішували на ланцюжках на рівні щік. Нерідко по всьому нижньому краю лобових пов’язок прикріплювали бубонці та різної форми металеві підвіски [6, 119].      Поряд із звичаєм ходити з розпущеним по плечах волоссям дівчата вже у X–XIII ст. почали носити коси. Косу заплітали завжди одну; вона була товстою, не туго стягнутою. Заміжні жінки Русі ретельно підбирали волосся з усіх боків і закручували його зверху голови. Зібране в такий спосіб волосся прикривали повойником, своєрідним м’яким чепцем, який складався з денця та околиша і який щільно стягали ззаду на потилиці зав’язками, щоб з-під нього ніде не вибивалося волосся. Повойник робили з легкої, тонкої тканини, а іноді (здебільшого в колах знаті) – з густої сітки, сплетеної із золотих, срібних чи шовкових ниток. У цьому випадку він називався волосником. Поверх повойника жінки в усіх верствах суспільства носила убрус – хустку-рушник з полотна. Убрус, переважно білого або пурпурного кольору, часто з вишитими кольоровим узором кінцями, драпірувався навколо голови й проходив попід підборіддям, де його сколювали застібкою. Один його кінець звисав на плече. Довжина убруса була приблизно 2 м, ширина – 40-50 см. Носили убруси або низько спущеними на чоло, або підв’язаними вище, так що було видно                   чолу – передню частину повойника, яка для цього мала додаткове оздоблення [13, 131].              Так само не відрізнялося від чоловічого і звичайне жіноче взуття. Тільки онучі жінки намотували просто на ноги або замінювали їх зшитими шерстяними панчохами-кошітцями до колін. Серед народу були поширені лапті, поршні та чоботи. Постоли різних плетив (косого, прямого – залежно від традицій того або іншого етнічного регіону) носили головним чином сільські жительки. Робилися постоли з лика (внутрішньої частини кори листяних дерев) і бересту, які довго вимочувалися й розпрямлялися під пресом. Для одержання однієї пари постолів на невелику жіночу ступню потрібно було погубити             три-чотири молоді липки, а носилися такі постоли, навіть сплетені «зі шпилькою» (подвійною підошвою), від декількох днів до тижня. Форма постолів відрізнялася залежно від місцевості: південні й поліські постоли були відкриті, а північні – «бахіли» – мали вигляд низьких чобіт. Постоли, плетені зі шкіри, були набагато міцніші личаних, але й дорожче. Щоб сполучити дешевину з міцністю, у селі нерідко застосовували комбіноване плетиво постолів з лика та шкіряних ременів [2, 125].      Отже, основним носієм давніх традицій в одязі були селяни, які зберегли культуру своїх предків. Селянський одяг  здавна був самодостатнім продуктом замкненого циклу домашнього господарства, мало залежним від впливу зовнішніх чинників і закритим від модних спокус. Глибинні духовні засади, мистецькі таланти, висока майстерність та працьовитість українських жінок зробили жіночий одяг не тільки зручним та практичним, але й естетично виразним етнічним символом України.

1.3. Жіночі прикраси  русинок        

Жіночі прикраси X-XIII ст. – одна з найбільш частих знахідок при розкопках курганів того часу. У курганних стародавностях можна виділити дві більші групи, різні по вихідному матеріалу: вироби з металів і вироби зі скла. У X-XV ст. використовувалися також кістяні й дерев’яні прикраси, а в костюмах городянок Північно-Західної Русі – бурштинові.      У X-XIII ст. одними з найпоширеніших на Русі жіночих прикрас, які радували представниць усіх станів давньоруського суспільства, були скроневі кільця. Археологи вважають їх етнічно-визначальною ознакою. Найпоширенішими були дротові скроневі кільця, але зустрічаються й бусинні, і щиткові, і променеві. Способи кріплення кілець до головного убору або волося були різноманітними. Кільця могли підвішуватися на стрічках, ремінцях або косі, могли приколюватися до стрічки, як би утворюючи ланцюжок. Іноді скроневі кільця просмикувалися в мочку вуха, як серги. Зі зникненням цього типу прикрас у XIV-XV ст. в уборі представниць привілейованого стану з'явилися порожні колти, що прикріплялися до головного убору (аналогічно кільцям) на ремінцях або ланцюжках.        Жіночі серги зустрічаються рідше скроневих кілець і шийних прикрас як в описах ранніх письмових джерел, так і серед археологічних знахідок. Значно частіше серг в описах і при розкопках курганів трапляються дуті круглі колти. Вони робилися з різних металів, завжди порожніми (не виключене, що туди вкладалася тканина, просочена ефірними, запашними маслами), багато прикрашеними зерню, сканню. Оскільки, головним чином, колти знаходять при розкопках міських поселень, можна зробити висновок про те, що колти були прикрасою переважно представниць міської феодальної знаті [2, 59].             На початку XIII ст. з’явилися колти з олов’яно-свинцевих сплавів, що імітують дорогі срібні та золоті прикраси, але з більш простим декором. Після ординського завоювання такі колти не прослідковуються, хоча в духовної знаті колти з дорогоцінними каменями згадуються ще довго. Імовірно, вони залишилися у використанні лише як сімейні реліквії в представників знаті.  Не менш популярними в жінок усіх станів були шийні прикраси, і насамперед скляне намисто. Вони нараховують сотні різновидів, кожна – зі своєю неповторною орнаментацією, формою, фарбуванням. Виділяються чотири типи скляного намиста, що носилося давньоруськими городянками: із синього, чорного, яскраво-зеленого скла зі складними «вічками»; з багатошарових скляних паличок, які розрізалися й проколювалися; дуте намисто й нарешті багатогранники, що вирізалися із застиглого твердого скла, як з каменю. Найбільше поширення мало намисто з різнобарвного «рубаного бісеру». У середовищі знаті велике поширення одержали прикраси, які комбінували бусини з різних матеріалів (наприклад, золоті дуті, перлові зерна, а також виточені з дорогоцінних каменів).         На  відміну від «демократичого» намиста металеві обручі – гривні, що носилися як прикраса теж на шиї у X-XIII ст. і почасти пізніше, були надбанням лише заможної частини селян і городян. На багатьох шийних гривнях збереглися сліди лагодження – ознака того, що вони являли певну цінність. Найдорожчими гривнями були білонові (сплав міді й срібла); найпоширенішими – мідні або бронзові, іноді зі слідами срібного покриття. Шийні гривні передували більш пізнім металевим прикрасам типу намист ( від давньоруського слова «жерло» – шия), хоча самі продовжували існувати як святкові прикраси заможних жінок і у XVI ст [13, 89].      Дуже цінною  й дорогою шийною прикрасою жінок привілейованого стану були ланцюжки. Серед них зустрічалися кільчасті,  чорнені, а також у вигляді тригранних призм. До початку XIII ст. відноситься перше згадування про золоті ланцюжки як жіночі прикраси в Іпатіївському літописі.     Серед підвісних прикрас знаті відомі й медальйони. Вони робилися зі срібла або золота, прикрашалися емаллю, зерню, сканню. З XII ст. у наслідування дорогим стали робити медальйони з дешевих сплавів, відлиті в імітаційних формах. Частиною костюма давньоруської знаті були предмети, аналогічні по типу підвіскам-амулетам у селянок і городянок.     Ще однією прикрасою жіночого вбрання (особливо парадного) були застібки (фібули). Їх робили із заліза, олов'яно-свинцевих сплавів, міді, бронзи, срібла. Одне з перших згадувань про фібули міститься в « Повісті минулих літ» під 945 р., а найбільше число археологічних знахідок припадає на X-XII ст.  Носили їх або біля плеча, або на грудях (вони защібали верхній одяг типу плащів і накидок). Фібулами могли прикріплюватися й прикраси до жіночого головного убору. До X ст застібки-фібули були тільки більшими, масивними, а пізніше – в XIV-XV ст. – переважали легенькі, дрібні. В усі століття цей тип прикрас багато орнаментувався, орнамент же варіювався залежно від етнонаціонального регіону, ступені майстерності кувальників, карбувальників і інших подібних причин. Те ж конструктивно-функціональне значення, що й фібули, мали в жіночому верхньому одязі шпильки – приналежність костюма лише знатних городянок. Дві однакові за формою і розміром  шпильки з довгими стрижнями й великою прорізною голівкою, з'єднані ланцюжком, підтримували краї плаща.       У XV ст. плащі й накидки вживалися усе рідше, а разом зі зміною форм одягу мінявся й набір її традиційних доповнень. Фібули стали й зовсім рідкою прикрасою. Зате пояс залишався неодмінним аксесуаром жіночого одягу. Жіночі пояси, аналогічні зображеному на мініатюрі Ізборника Святослава 1073 г., відомі здавна; робилися вони із шовку, затканого золотою або срібною ниткою, оксамиту або шкіри з кутими металевими бляшками. Часто дорогим металом оброблялися лише наконечники поясів,  які завершуються бубонцями, а сам пояс прикрашався канителлю – гвинтоподібним золотим або срібним дротиком [7, 49].           Давньоруські городянки, мабуть, охоче носили й скляні браслети. Їхні фрагменти знайдені при розкопках найдавніших шарів (початок X ст.), але найчастіше вони зустрічаються в городищах XI-XIII ст., де кількість таких знахідок обчислюється тисячами. Попадаються блакитні, сині, зелені й жовті уламки браслетів, які дають уявлення про принцип їх виготовлення: скляні палички згиналися в кільця, стрижні ж розфарбовувалися й іноді перекручувалися металевими або скляними нитками контрастного кольору. Скляні браслети були в основному прикрасою городянок, а металеві — і городянок, і селянок. Найчастіше знаходять мідні й бронзові вироби, рідше срібні й білонові. Золоті пластинчасті браслети-«обручі» були привілеєм лише міської знаті. Носили браслети й на лівій, і на правій руці, часто на обох і по декілька. Пластинчасті браслети часто надягали на передпліччя в ліктьового згину. Багато браслетів носилися поверх рукава сорочки. Специфічно міськими були лише стулчасті браслети з білону, свинцю з оловом, срібла, у тому числі позолоченого.             Серед жіночих прикрас особливо розповсюдженими у X-XV ст. були персні. Пояснюється це найважливішою роллю персня у весільній обрядовості. Хоча їх носили й чоловіки, персні були все-таки жіночою прикрасою. Є знахідка перстенечка в дитячому похованні – на ручці в дівчинки двох-трьох років. Персні носили, звичайно, на руках, але в декількох похованнях вони одянуті й на пальці ніг. Персні – одна із самих численних археологічних знахідок серед прикрас. Вони нерідко повторювали форми браслетів (кручені, плетені, пластинчасті й т.п.). Індивідуальну форму мали друковані персні, а також новгородські персні із вставками – зеленими, синіми, блакитними, чорними, прозорими скляшками. Друковані персні одержали поширення не раніше XIII ст. та існували аж до XV ст. і навіть пізніше. Зображення печаток персня (птаха, звірі, квіти, трикутники) служили й особистим знаком власника, якщо відтискувалися на воску після тексту документа, що скріплював угоду [8, 165-172].              Отже, прикраси є важливим елементом жіночого костюму. Вони є яскравим та художньо виразним доповнення до одягу, надають йому завершеного вигляду.            У зв'язку зі змінами костюму, вони теж поступово змінювалися. Вивчаючи прикраси, можна дізнатися про зв'язки з сусідніми народами, у тому числі про обмін майстрами й технічними нововведеннями.  Прикраси завжди підкреслювали соціальний статус їх власника, що робить їх виразним показником соціального устрою суспільства.