Мапа князівств

Сучасні археологи  визначають приблизні рамки існування  трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки - через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.

4 Перші кочові племена з’явилися у епоху бронзи, яка вирізнялася дуже посушливим кліматом, у тому числі на території України. Природньо-кліматичні умови дозволяли займатися лише кочовим скотарством. Кочовими племенами можна назвати такі археологічні культури Бронзового віку: зрубна культура, сабатинівська культура, катакомбна культура, бондарихинська культура та ін. Вони займалися переважно кочовим скотарством і дуже рідко землеробством.В Ранньому Залізному віці у ІХ ст. до н.е. в степовій частині України з’явилися кіммерійці, яких у VII ст. до н.е. витіснили скіфи, що на півдні України утворилили державу Велика Скіфія. Вона досягла піку своєї могутності у IV ст. до н.е. за царя Атея. Проте у ІІІ ст. до н.е. скіфське панування в Північному Причорномор’ї пішло у небуття під натиском груп кочових племен, яким дали загальну назву — сармати (роксолани, сіраки, аорси, язиги, а з І ст. н.е. і алани).У середині III ст. н. е. військову могутність сарматів на території Правобережної України підірвали готи, які відрізали їх від античних міст.У IV ст. сарматів розгромили й частково асимілювали гуни. Частина сарматів відійшла в гори Кавказу та в Крим, а ті, хто залишився, взяли участь у формуванні черняхівської культурної спільності. Частина сарматів взяла участь у Великому переселенні народів.

Проте і гуни не довго  панували на території України. Вони були розгромлені готами і антами. У VI ст. анти були поневолені аварами. У 60-х рр. цього ж століття вони створили Аварський Каганат. Проте на самій території України авари (або обри) не проживали. Слов'янські племена були залежними від аварів. У кінці ІХ ст. Аварський Каганат падає під натиском угорців.Інші відомі кочівники доби раннього Середньовіччя на території України:  Печеніги

    Половці   Чорні клобуки Монголи Кримські татари Ногайці

5 Головною причиною давньогрецької колонізації була переважно примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких полісів самої Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін. Північне Причорномор'я вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвитку торгівлі була зацікавлена також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, розписну кераміку та інше. 

Першими мореплавцями Чорного моря були стародавні критяни. 1975 року біля Каліакри (Болгарія) на археологічних  розкопах знайшли кам'яний якір критського корабля, датований XVI століттям до н. е.[1] 

Найдавнішим на території  України було грецьке поселення  на острові Березань, засноване в  VII столітті до н. е. Найбільшими грецькими колоніями в Причорномор'ї були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (біля села Парутиного, на правому березі Бузького лиману), Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії), Херсонес (на території сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші впродовж свого існування були самоврядними містами — полісами. Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V ст. до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства, яке утворилось 480 р. до н. е. 

З початку III ст. н. е. через кризу рабовласницького ладу почався занепад античних міст, а навала гунів (IV ст.) призвела до їхньої загибелі. Проте деякі грецькі міста продовжили своє існування, зокрема Херсонес (Корсунь руських літописів) остаточно був зруйнований 1399 року, а Білгород-Дністровський ЮНЕСКО віднесло до 10 найдавніших міст світу з безперервним існуванням. 

Частина населення  Херсонеської округи у середньовіччі  стала ядром князівства Феодоро  у південному Криму, мешкали греки і в генуезьких колоніях на узбережжі. Князівство захопили турки-османи 1475 року, а остаточно православне населення (переважно грецьке) примусово виселили з Криму за наказом Катерини ІІ (1778; пізніше частково повернулося) та за наказом Й

6 Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II —І тис. до н. е.). Вперше про слов'ян-венедів (венетів) згадують римські автори І —II ст. н. є. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та ін. Готський хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

7 Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави —

Київської Русі. Існує  декілька теорій. 

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені  Г. Баєр та

Г.Міллер, які працювали  в другій половині XVIII ст. в Російській

Академії наук. 

«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без

зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли

вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від

фінської назви  шведів «Ruotsi». 

2. За хозарською  теорію поляни є не слов'янами,  а різновидом хазарів.

Модель влади, яка  існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі —

цар по крові (хакан  каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні

візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана. 

3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить  від іранського і

означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів

Середнього Подніпров'я. 

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками

цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М.

Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних

слов'ян існували політичні  та соціально-економічні передумови для

створення своєї  держави: високий рівень розвитку виробничих відносин,

існувала майнова  диференціація, відбувалося захоплення старійшинами

общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом  яких була

велика кількість  здобичі. Основними джерелами є  літопис «Повість

врем'яних літ», який розповідає про правління князя-слов'янина  Кия (кін

V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали». 

Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу

(варязьке походження  багатьох руських князів, правління  двох князів

одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують

повністю ту обставину, що державність — це результат  тривалого

соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести

ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь

утворилася на власній  основі внаслідок тривалого процесу

первіснообщинного ладу та формування класового суспільства  у східних

слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів

племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів

племен у «княжіння» державного типу. 

Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і  була

найбільшим державним  утворенням у тогочасній Європі, її кордони

простягалися від  Ладоги й Білого моря до Чорного та від Карпат до

верхів'їв Волги. Територія становила 1,1 млн. км2, населення — приблизно 5 млн. Найбільше місто — Київ, 50 тис. мешканців. Київська Русь була державним об'єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей. Вона утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з новими формами суспільного життя у слов'ян зберігалося чимало пережитків: повинності  селян обмежувалися сплатою данини, скликалися народні збори — віче, для захисту держави збиралося народне ополчення. Існував звичай кровноїпомсти за вбитих родичів."Норманісти" вважали, що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті временних літ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін."Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Вага лій.Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст. він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.Не витримала критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.Напри кін. VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Дира й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.