Мапа князівств

1. Предмет, завдання, джерела та історіографія історії  України.

  Мабуть, із жодної  дисципліни, які вивчають у вищій  школі, не

видано останнім часом стільки спеціальної літератури, як з історії

України. Нинішньому студентові вже доступні капітальні праці

видатних істориків, чиї імена десятиліттями замовчували  або

називали з метою  поганьблення їх; розвідки, нарисові, монографічні

дослідження, написані та вперше видані за рубежем; різноманітні

праці, наснажені  оригінальним концептуальним баченням нашого

минулого сучасними  вітчизняними істориками;

низка довідково-енциклопедичних  видань.

  За таких обставин  зважитись на випуск у світ ще одного по

сібника, можливо, було б ризиковане, якби йшлося про стереотипний

за мисленням і  манерою викладу твір. У даному разі автор і

видавництво проектували  за багатьма параметрами непересічний

посібник, функціональний у навчальному процесі, читабельний,

доступний щодо сприйняття. Рукопис, якого недовго довелося чекати,

переконав у великій  імовірності появи дуже цікавого за

концептуальним мисленням, свіжого фактологічне, оригінального за

стильовими аспектами, компактного за обсягом тексту навчального

видання.

  Історія постає  в ньому без глянцу, без ідеологічних перебільшень

чи замовчувань, без  гонитви за "жертвами часу", без  кон'юнктурного

славослов'я. Це самодостатня праця. Думка і слово в ній пройняті

авторським вживанням  у події далекого чи близького  минулого,

прагненням розглядати 'їх в єдності, суперечностях різноманітних

тенденцій, процесів на рідних теренах та поза їх межами. Сміливим

і водночас зваженим є підхід автора до не-достаньо висвітлених в

історичній літературі сюжетів і осіб, Широко представлені

концептуальні погляди  щодо спірних проблем. Зримо простежується

контекст світового історичного розвитку, відчутне використання

новітнього інструментарію багатьох суміжних дисциплін — філософії,

економічної теорії, політолопї. соціології, географії, етнографії,

культурології тошо. Нерідко автор у глибині віків бачить витоки

сучасних проблем,  ^ залучаючи до аргументації унікальні  архівні

матеріали. Не уникає він складних і суперечливих сучасних колізій,

які, з огляду на різні обставини й чинники, історики змушені

здебільшого обминати.

  І все це  викладено лаконічно, без нарочитої наукоподібності,

емоційного епатажу. Систематизують відомості, дисциплінують

мислення короткі, але місткі за змістом висновки наприкінці кожної

теми, які відзначаються  концентрованою інформативністю, а  почасти

й концептуальною оригінальністю.

  Автор добре знає специфіку викладання предмета у вищій школі,

тому посібник дуже функціональний щодо його використання в

навчальному процесі. Але чи не найголовнішим видається те, що в

ньому простежуються  намагання уникати категоричної однозначності

суджень щодо драматичних  сторінок нашої історії, спроби осмислити

їх у контексті того часу. Досить відчутним є й моральний аспект,

чим завжди відзначаються  праці з української історії. Попри

незаангажованість, ідеологічну безпристрасність і  в думці, і в

слові простежується  громадянська позиція автора, який прагне

розібратися в причинах історичних колізій, зрозуміти мотиви

вчинків конкретних історичних осіб, пам'ятаючи, що всі  вони — наші

співвітчизники, а їхні подвиги і помилки — наша історична доля.

  І все ж  час від часу при читанні  цієї справді за багатьма

ознаками непересічної книжки зринає думка, що наше суспільство ще

довго торуватиме собі шлях до толерантності в оцінках  складних

історичних подій, неоднозначних постатей минулого, долаючи  ейфорію

ситуативних переможців, реваншизм осіб, відтиснутих з авансцени

подій. Але у всіх нас одна історія і дуже важливо  усвідомити хоча

a з історичного  досвіду, що ставали міцними ті держави, громадяни

яких завжди були готовими подати руку, а не оголювати  один супроти

од ного шабель.

Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.

Історіографія (з  грець. — опис історії) — дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань. Вона з'ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію і форми дослідницької роботи в галузі історії. 

2 На території України найдавніші люди з'явилися ще в період палеоліту понад 1 мли років тому. Вони жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо, користувалися вогнем, уміли застосовувати каміння і дерев'яні палиці, виготовляли примітивні знаряддя праці. Основними заняттями були полювання та збиральництво. 

Близько 40—35 тис. років тому з'явився новий тип людини, що вже належала до сучасного фізичного типу — Homo sapiens, або "людина розумна". Переважним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин. Досконалішою стала мисливська зброя. Основними формами житла залишалися чум чи яранга, а також землянки і напівземлянки. 

На зміну первісному стаду прийшла родова община. Рід стає основною суспільною ланкою, об'єднуючи родичів за материнською лінією, що свідчить про виникнення матріархату* Роди консолідуються у племена, формується племінна організація суспільства. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм, магія, тотемізм, фетишизм. 

Нових успіхів людське  суспільство досягло в епоху  мезоліту (IX—VI тис. до Н. X.). У-результаті потепління складалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. Змінився рослинний і тваринний світ. Відповідно змінювалися й умови життя людей, зокрема добування їжі. Завдяки винайденню лука і стріли мисливець уже міг полювати здобич на відстані й у більшій кількості. Одним з основних занять стає рибальство. Було створено інструменти для обробки дерева; з'явилися нові вироби з кістки та дерева з крем'яними пластинами. 

На цю епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. 

У зв'язку з підвищенням продуктивності праці відпала потреба в існуванні багатолюдних колективів. Відбуваються масові переселення людей з однієї місцевості до іншої, поширюється досвід господарювання. 

Завершальною стадією  кам'яного віку стала епоха неоліту (VI—IV тис. до Н. X.). Зароджуються нові форми господарювання — скотарство і землеробство. Процес переходу від присвоювальних форм господарювання до відтворювальних отримав назву неолітичної революції. 

Основу виробничих відносин становила спільна власність  роду на знаряддя та продукти праці. Одним  із важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Для виготовлення знарядь праці, крім простого оббивання, з'являються нові методи обробки сировини — пиляння, шліфування, примітивне свердління. 

. Якісно новим  періодом розвитку первісного  суспільства став енеоліт (IV—ІП тис. до Н. X.). З'являються перші металеві вироби — мідні й золоті. Основними заняттями населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство. Було винайдено колесо, а відтак і колісний транспорт. 

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну зумовив  значні зміни у стародавньому  суспільстві. Замість матріархату  поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою  стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів. 

Серед енеолітичних племен на території сучасної України  провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура досягла найвищого розвитку впродовж IV—ІП тис. до Н. X. мало чим поступаючись раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу. Назву отримала від дослідженого наприкін. XIX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу села Трипілля на Київщині. 

Трипільці жили у  тривалих поселеннях, що налічували кілька десятків садиб, у яких мешкали до 600 жителів. Основною лапкою суспільства  була невелика сім'я. Існував релігійний культ боги ні-матері. 

Основним заняттям трипільських племен було землеробство. Певного рівня досягли тваринництво та ремесла (чинбарство, кушнірство, ткацтво, обробка міді, керамічне виробництво). 

За етнографічними ознаками Трипільську культуру можна  вважати близькою і подібною до української. Це дало змогу висунути й розвинути  ідею поступального етнічного розвитку автохтонних мешканців Подніпров'я  з часів Трипільської культури через  скіфські племена до сучасних українців. 

Основними причинами  занепаду Трипільської культури, на думку  вчених, були зміна теплого і вологого клімату на значно посушливіший, загальна нерозвиненість матеріального виробництва, руйнівні зовнішні впливи сусідніх племен. 

За енеоліту відтворювальне господарство набуває поширення  і в інших регіонах України, зокрема  в Степу та південній смузі лівобережного Лісостепу, де проживали скотарські племена. Поряд зі скотарством, вони активно займалися і рибальством, мисливством, збиральництвом, частково землеробством. 

Через свій рухливо-осілий спосіб життя скотарі майже не залишили поселень, тому основним джерелом для вивчення їх діяльності і побуту є поховальні пам'ятки — численні кургани та кам'яні антропоморфні скульптури. 

Є підстави вважати, що зі скотарськими племенами українських степів пов'язане становлення індоєвропейської спільноти, а також виникнення та поширення індоєвропейського кола мов.

На зміну  мідно-кам'яному прийшов бронзовий  вік (Н — початок І тис. до Н. X.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи. У межах сучасної України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виокремлення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці. Високим був рівень громадського ремесла. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Виникають зародки майбутнього письма — піктограми .Зі зростанням продуктивності землеробства і скотарства, з розвитком металургії з'являється надлишок продуктів, що зосереджується в руках окремих родових груп або племінної верхівки. Все це спричиняє визрівання як внутрішніх, так і зовнішньо племінних соціальних суперечностей. Швидко вдосконалюється зброя, зводяться укріплені поселення, відбувається консолідація племен у союзи.Освоєння виробництва заліза на поч. І тис. до Н. X. сприяло дальшому розвиткові суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ пращ: ремесло відокремилося від землеробства. Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.

3 Трипільська культура, або культура Кукутені (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб. Країну трипільців у псевдо-науковій літературі іноді також називають Українська Аратта.