Культура та духовне життя в роки НЕПу

Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка «Звенигора». Після цього митець відразу посів чільне місце серед кінорежисерів світового класу.

У середині 1920-х років інтелігенція України  вже приблизно на третину була оновлена. За інтелектуальним та освітнім рівнем нове поповнення істотно поступалося дорадянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато так званих «висуванців» пролетарського походження без спеціальної підготовки. У своїй управлінській діяльності вони змушені були звертатися за допомогою до дипломованих спеціалістів.

Завдяки політиці українізації істотно підвищилась  питома вага українців у складі керівного  персоналу, особливо в сільській  місцевості. Перевага українців серед  представників культури и освіти пояснювалася великим їх відсотком у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі — учителів, особливо сільських. У групі технічних фахівців українці переважали серед агрономів, лісничих. У цілому питома вага українців серед інтелігенції ще не відповідала їх частці у складі всього населення.

Духовне життя в роки НЕПу

    З перших днів свого існування радянська влада вела відкриту антицерковну, войовничо-атеїстичну літику. Релігію й церкву проголосили пережитками самодержавства та ворогами нового суспільства. У роки громадянської війни були зруйновані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921-1922 рр., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном.  Хоч віряни й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й цеккви був неминучим.

    Рядянська влада зажадала передачі культових предметів, без яких не могло відбуватися  богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супроводжувався арештами та розстрілами духовенства й вірних. 19 березня 1922 року в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом «цілком таємно», В. Ленін писав: «Що більше представників реакційного духовенства й реакційної буржуазії нам... вдасться розстріляти, то краще».

Під час  Української революції розпочалася  боротьба за створення Української  автокефальної (незалежної від московського патріарха) праг вославної церкви. Соціалістичний уряд Центральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. Тільки П. Скоропадський та Директорія намагалися підтримати таку ідею, але вони протрималися недовго, конкретних результати на було. У 1920 році УАПЦ нараховувала близько 1,2 тис. парафій, ЗО єпископів та 1,5 тис. священиків. Загальна кількість вірян досягай 2 млн. осіб (12-14% від усього православного населення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині. Керівником УАПЦ був обраний митрополит В. Липківський (1921-1927 рр.).

Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло лояльне ставлення до неї. Воно намагалося ввести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану Російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.

     Уряд  відверто сприяв діяльності різноманітних  сектантських груп і організацій, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.

    Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р.

Висновок

    Тимчасовий  поворот до нових принципів керування  життям країни на засадах НЕП почав  приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко й однозначно оцінити.

    Один  із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

    Здійснення  цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні, відповідало  насамперед стратегічним інтересам  центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там було, але українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

Список  використаної літератури:

1. Мирончук В., Ігошкін Г.С.:Історія України:Видавництво «МАУП»,2002

2. Новий довідник:Історія України. –К.:ТОВ «Казка», 2006.-756с.