РЕФЕРАТ

з предмета:«Історія України»

на тему: «Культура та духовне життя в роки НЕПу»

Зміст:

Вступ……………………………………………………………………...3

Культура в  роки НЕПу…………………………………………………..4

Духовне життя  в роки НЕПу……………………………………………11

Висновок…………………………………………………………………13

Список використаної літератури……………………………………….14

Вступ

    Процес  українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української  мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні, вважав українізацію відступом від ленінської національної політики, організовував цькування прихильників українізації.

    Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати.

    Серед службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців зросла від 35 до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства, то в 1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації ("Гарт", "Плуг", "Авангард" тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія. 

     Культура в роки НЕПу

    Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в  справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Проблема українізації, однак, не вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924— 1925 рр. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та єврейський національні райони, а також 954 ради національних меншин. Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Культурне будівництво фінансувалося за «залишковим принципом», тобто для нього держава виділяла кошти ледь не в останню чергу з того, що залишалось після вкладень у промисловість. Проте партія контролювала основну частину ресурсів суспільства, а тому мала можливість ставити і розв'язувати масштабні завдання в галузі культури.

Основний  наголос в культурницькій роботі робили на ідеології, вихованні мас  у дусі комуністичних ідей. Органи держбезпеки вели активну боротьбу з ідеологічним впливом на маси з  боку некомуністичних, а тим більше — антикомуністичних сил. Партія контролювала зміст національно-культурного процесу і вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині. Політизація культурного процесу аніскільки не приховувалася. Метою «культурної революції» було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою. Вожді партії часто заявляли, що народні маси слід прилучати до культурних надбань всього людства. Однак із розмаїття загальнолюдської культури ретельно відбиралися лише фрагменти, які, на їх погляд, могли зміцнювати суспільно-економічний лад, що створювався в СРСР.

В останні  роки непу почав утверджуватися погляд на культурне будівництво як на один з напрямів соціалістичного будівництва поряд з індустріалізацією країни і колективізацією сільського господарства. У сфері культури компартійно-радянське керівництво залежало від так званих «буржуазних спеціалістів», тобто інтелігентів, світогляд яких формувався у дореволюційних навчальних закладах. Деякі гарячі голови, особливо із створеної партійними функціонерами псевдокультурницької організації Пролеткульт («пролетарська культура»), пропонували ліквідувати цю залежність найпростішим способом — не визнавати культурні надбання людства як «буржуазні». В. Ленін аніскільки не заперечував класового, тобто вульгаризаторського, підходу до культури. Проте він ставив проблему в іншій площині: змусити «буржуазних фахівців» робити те, що потрібно радянській владі. На тих, хто протиставляв себе владі і вимагав свободи творчості, чекали репресії.

Однією  з найважливіших проблем культурного  будівництва в добу непу була ліквідація неписьменності. У Росії ще у 1919 р. з'явився декрет, в якому підкреслювалося, що все неписьменне населення  віком від 8 до 50 років зобов'язане навчитися грамоті. У 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. У 1923 р. було створено добровільне товариство «Геть неписьменність!» на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителями, назвали по-воєнному — культармійцями.

Держава не лише забезпечувала безкоштовне  навчання в гуртках лікнепу, а  й надавала певні пільги тим, хто  навчався. Зокрема, робітники звільнялися  на дві години від праці зі збереженням  заробітної плати, селяни отримували 25 % знижки при обов'язковому страхуванні майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських університетів, що методично допомагали активістам лікнепу. У 1920-ті pp. в Україні навчилися читати і писати близько 2 млн. чоловік.

У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження  чотирирічного обов'язкового початкового  навчання дітей. У містах це завдання було виконано за кілька років. Проте  в цілому по Україні у 1927/28 навчальному  році поза школою ще залишалося близько 35 % дітей шкільного віку. У 1927 р. близько 20 % учителів мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчили лише середню або навіть початкову школи. Проблема учительських кадрів була найгострішою, тому було істотно збільшено кількість вчительських курсів, педагогічних інститутів і технікумів, скорочено строки навчання в них, розширено систему курсового навчання.

Найголовнішим у сфері культури завданням партія вважала підготовку фахівців робітничого  походження. Для вихідців із робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» при вступі у вищі навчальні заклади: від них не вимагалося свідоцтво про закінчення середньої школи, вони не здавали вступні іспити. Але їх освітній рівень був низький і вони не розв'язували проблему «оробітничення» вищої школи, бо від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали створювати робітничі факультети. Робітфаківців забезпечували гуртожитками, їм виплачували державні стипендії.

Рис. 4.4.72. В. Вернадський

 
Після ліквідації (з 1920 р.) університетів  наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У зв'язку з відмовою у квітні 1921 р. В. Вернадського від своїх обов'язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М. Василенка. Уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революцій 1917 — 1918 pp., перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

Відносини ВУАН з керівництвом радянської України були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від світу «залізною завісою». Власті не визнали повноважень М. Василенка, і в березні 1922 р. вченим довелося провести перевибори. Президентом обрали найстаршого серед академіків О. Левицького. Та незабаром він помер, і знову постала проблема виборів. У травні 1922 р. президентом став В. Липський. На цій посаді він залишався до 1928 р.

У 1920-х pоках у ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них особливо плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 р. було організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну в 1924 p. M. Грушевського істотно пожвавилися дослідження з вітчизняної історії. М. Грушевський поставив собі за мету продовжити працю над справою всього життя — фундаментальною «Історією України-Руси». Одночасно вчений очолив Археографічну комісію і залучив до роботи в ній таких визначних дослідників, як М. Василенко, В. Перетц, К. Харлампович, К. Лазаревський та ін. Спеціальні археографічні експедиції розшукували документи в архівах Москви, Львова, Кракова, Варшави.

М. Грушевський  організував цілий ряд комісій: для дослідження історії Києва  та Правобережжя, Лівобережної України, Західної України, культурно-історичну, історичної пісенності, і старої історії  України, новітньої історії України. Колишній голова Центральної Ради підкреслено тримався осторонь політики і не співробітничав з властями. Власті, зі свого боку, не довіряли йому, і за ним постійно стежили агенти ДПУ.

Для української  художньої літератури 1920-ті років стали періодом відродження. Національний літературний процес під впливом революційних подій, а згодом — українізації набув широкого розмаху.

Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні об'єднання, гуртки і студії, в яких митці шукали власне місце в громадському і художньому житті. Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків — представники різних літературних стилів, які прагнули привнести в українську літературу найяскравіші здобутки західноєвропейської літератури. Неокласики не визнавали низькопробної революційно-масової літератури, створеної для потреб моменту. їх ідейним натхненником був університетський професор, літературний критик і перекладач М. Зеров. До цієї групи входили О. Бурггард (О. Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.

Великим літературним центром була тодішня  столиця УСРР — Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських  письменників «Гарт». У середині 1920-х pp. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала понад два десятки видатних письменників і поетів — М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша,

Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. Душею організації  був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) — талановитий прозаїк та поет, критик і публіцист. Одним з перших він виступив проти казенно-бюрократичного підходу до творчості митців.

У 1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи  розвитку української літератури. Розпочата  як суто літературна, вона незабаром була політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від Москви!». Хвильовий не вкладав у нього політичний підтекст і не заперечував необхідності запозичення здобутків російської культури. Він застерігав українських митців від некритичного копіювання культурних надбань інших народів, закликав їх виявляти у своїй творчості національні риси, теми і мотиви.

Доки  міг, М. Хвильового захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском властей його виключили з ВАПЛІТЕ. Через рік ця організація самоліквідувалася. У націоналізмі були звинувачені й інші талановиті представники української інтелігенції — М. Зеров, М. Драй-Хмара, Г. Косинка, Т. Осьмачка, Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Семенко та ін.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 1920-х років став харківський  театр «Березіль», організований  у 1922 р. видатним режисером Л. Курбасом. Театр прославився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі зайняли також п'єси талановитого українського драматурга М. Куліша. Творчість Л. Курбаса і «Березоля» дістала значний резонанс в широких мистецьких колах.

Надзвичайно різноманітним було музичне життя України. Плідно працювали композитори М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Тривало творче життя хорового колективу «Думка».

Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого художниками старшого покоління — М. Бойчуком, І. Їжакевичем, Ф. Кричевським, К. Трохименком, а також молодими митцями — А. Петрицьким, В. Касіяном та ін.