Контрольная работа по "Истории"

Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок і у козаків з’явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир’я і повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте

необхідно враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари

повернулись у  Крим. А війна на польській території  неминуче б викликала активний опір місцевого населення. 

У грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї.

В переговорах  з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі. 

Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м. Зборовом. У серпні 1649 р. відбулася битва і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан

зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті 8 (18) серпня 1649 р. було підписано Зборівську мирну угоду, згідно з якою Річ Посполита змушена була визнати існування козацької

України у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Хоч умови Зборівського договору не задовольняли ні поляків, ні українців, проте для останніх дуже важливим було те, що вони відвоювали

частину своєї  автохтонної території, яка послужила  основою для розбудови національної держави. Польща юридично визнала українську гетьманську державу. На цих землях влада належала гетьманові та його православній

адміністрації. Тут  не могли перебувати польські війська  та проживати єзуїти і євреї. Київський митрополит одержав місце в Сенаті. Польський сейм мав розглянути питання про ліквідацію уніатської церкви в Україні. Козацький реєстр зростав до 40 тис. чоловік, а всім учасникам повстання

оголошувалася амністія. Проте негативним було те, що магнати  і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків, для більшості селян відновлювалось кріпацтво, а Волинське і Подільське воєводства, як і до повстання, залишалися під владою польської корони. Проте Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р. почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків концентрувалися на Волині під м.Берестечком, де й сталася вирішальна битва у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопили в

полон Б. Хмельницького. Полковникові І. Богуну вдалося вивести частину козаків з оточення. В цей час на територію України насуваються литовські війська під орудою князя Радзивіла. Перевага залишається на боці поляків і Б. Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р. підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер лише Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі

коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися  у свої маєтки. 

Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію Російської держави.  

Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує  сили і в травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. Під Батогом загинула половина

гусарів Речі Посполитої. Такого нищівного розгрому не зазнавала  жодна польська армія протягом XVI–XVIII ст. І хоч це не означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила свою силу. 

Дуже важливо, що відтепер українські селяни, козаки і міщани домоглися усунення фільварково-панщинної системи, великого та середнього феодального землеволодіння, кріпацтва та інших форм феодальної залежності. Було завойовано право земельної власності й вступу до козацького стану. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівської та католицької церкви перейшла у власність державного скарбу, тобто стала народною власністю. На руїнах фільваркового господарства, як стверджує історик В. Литвин („ТУ“, 2002, 8 листопада),

став виникати абсолютно новий соціально-економічний устрій, причому на національній основі. Саме через це ми маємо всі підстави називати Хмельниччину не тільки національно-визвольною війною, а й революцією. 

Нова велика збройна  сутичка між українцями і поляками сталася під м. Жванцем, де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з

ними угоду. Вона припиняла воєнні дії і дала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях. Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось. 

Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної  переорієнтації, бо основний військово-політичний союзник – кримський хан – не міг сприяти реалізації ідеї державності України. 

У цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає необхідність зовнішньої військово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність можна лише пройшовши попередній період протекторату когось із сусідів, гетьман шукає сильну державу-покровителя. В якості найбільш реальних розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Контакти з останньою почалися ще у 1648 р., але через вичікувальну позицію Москви справа нічим певним не закінчилась. Тоді ставка робиться на Османську Порту, і

вже на початку 50-х  років з нею підписується нова угода, згідно з якою вона бере Військо Запорізьке під свій захист. 

Проте незабаром  для Б. Хмельницького стає очевидним  формальний характер підтримки з боку Туреччини і знову активізується проросійська спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам’яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави. 

На цей час  і Москва, намагаючись розширити  сферу свого впливу і використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взятии Військо Запорізьке „під свою руку”. 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з

боярином В. Бутурліним. Для підтвердження серйозності  своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну Польщі. 

8 січня 1654 р.  на Переяславській раді було  вирішено віддати Україну під

протекторат Московської  держави при збереженні основних прав і

вольностей Війська  Запорізького. Остаточний юридичний  статус України у

складі Росії  був визначений у „Березневих  статтях” 1654 р. В Україні

зберігалася республіканська  форма правління і військово-адміністративна

система на чолі з  гетьманом. Незмінним залишався  і територіальний поділ,

в містах зберігалося  право на самоуправління.. Україні  надавалася

незалежність у  проведенні внутрішньої політики. Чисельність козацького

війська встановлювалась 60 тис. Вона могла встановлювати  дипломатичні

стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини. 

Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на

дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішлося про російський

контроль над  збиранням податків в Україні. 

Але головним було те, що угода передусім фіксувала  юридичну форму

незалежності України  від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з

Москвою перемогти її та об’єднати українські землі в межах національної

держави. Москва ж  у свою чергу прагнула з часом  перетворити часткову

залежність України  на цілковиту, відмінивши автономні  права й вольності. 
 

Отже, в результаті Переяславської угоди Україна отримала менше від того,

на що сподівався Б. Хмельницький і його оточення, але  значно більше

того, що мали українці у складі Речі Посполитої, де вони були перед

загрозою повної втрати своєї культурно-історичної ідентичності. 

Звичайно, це не було об’єднання рівноправних партнерів чи возз’єднання,

як це ще недавно  вважалося. Насправді козацька держава  увійшла до складу

Росії на правах автономії. Цар – суверен, гетьман – його підданий.

Нічого іншого в тих умовах бути й не могло. Це було в той час нормою

європейської практики (в середньовічній Європі – формула залежності,