Грошова реформа в роки НЕПу та її наслідки

Приблизно через місяць по тому в ІЕД був представлений дещо інший варіант реформи грошового обігу, автором якого був В. Тарновський, також добре відомий діяч у банківській справі дожовтневого періоду. Він запропонував створити емісійний банк, який би випускав банкноти, розмінні на золото. Одночасно зберігалися б і вже випущені паперові гроші, але подальший їх випуск мав би припинитися. На думку автора проекту, це дозволило б встановити із самого початку твердий курс паперових грошей на увесь період їхнього співіснування із банкнотами. Таким чином, В. Тарновський пропонував ввести систему подвійної валюти. Паперові гроші пропонувалося поступово вилучати з обігу шляхом прийому у сплату податків та обміну їх на зобов’язання державних позик. Їх використання для фінансування бюджетного дефіциту негайно мало припинитися. Цю роль мали виконувати банкноти .

Проте пропозиції як М. Кутлера, так і В. Тарновського, не отримали підтримки з боку тогочасного керівництва НКФ, яке й дала в усьому покладалося на друкарський верстат.

Лише у середині жовтня 1921 р. В. Тарновський представив у ІЕД нову доповідь, у якій розвинув викладені раніше ідеї про випуск другої валюти. Він прийшов до висновку щодо неможливості негайної відмови від подальшої емісії радзнаків для покриття бюджетного дефіциту із встановленням твердого співвідношення між обома грошовими одиницями. Таким чином, ідею подвійної валюти було замінено на систему паралельного обігу двох валют. Згідно неї держава не повинна фіксувати постійне співвідношення між двома валютами, а мусить орієнтуватися на ринкові умови . Цікаво, що В. Тарновський із самого початку уявляв собі нову грошову одиницю як світову валюту .

Хоча керівництво НКФ продовжувало триматися за радзнак як єдину грошову одиницю, у Держбанку весною 1922 р. вже був складений проект грошової реформи, в основу якого була покладена ідея В. Тарновського, дещо доповнена М. Кутлером. Він обговорювався у процесі цілого ряду засідань НКФ і Держбанку у травні 1922 р.

Базування майбутньої валюти на золоті зумовили зміну радянського законодавства щодо обігу дорогоцінних металів й іноземної валюти. Золото й платина повинні були стати основою торгівельних відносин Радянської Росії із західними країнами. Тому одними з перших декретів НЕПу (23 червня 1921 р.) була заборона вільних торгівельних операцій із дорогоцінними металами. 31 жовтня, коли вже намітився перехід від товарообміну до вільної торгівлі, новим декретом РНК дозволила усім громадянам, кооперативам, артілям та іншим об’єднанням здійснювати пошук, розвідку й видобуток золота й платини, хоча держава зберегла за собою монопольне право на купівлю цих металів, а їхній обіг всередині країни й вивезення за кордон були заборонені. Після організації Державного банку монополія на операції із золотом, до якого було додано й іноземну валюту, було передано цій установі .

Легалізація операцій із золотом та іноземною валютою відбулася після допущення приватного капіталу у торгівлю й промисловість. Декретом від 4 квітня 1922 р. відмінялася обов’язкова здача державі золота, срібла, платини, дорогоцінного каміння й інвалюти, натомість дозволявся вільний обіг цих цінностей .

25 липня 1922 р. був прийнятий декрет РНК „Про надання Державному банку права випуску в обіг банківських білетів” . Держбанк почав посилено готуватися до емісії. 9 жовтня на засіданні колегії НКФ було заслухано й затверджено проект Наказу Держбанку про порядок випуску банкнот. Через два дні - 11 жовтня - РНК прийняв ще один декрет, який надавав Держбанку право випуску в обіг банківських білетів . Щоб попередити можливість зловживань червінцями у односторонніх казенних інтересах, його навмисно не наділили статусом законного платіжного засобу .

Банківські білети не менш ніж на 25% забезпечувалися дорогоцінними металами й іноземною валютою й на 75% - товарами, що легко реалізовувалися, й короткостроковими зобов’язаннями. Випуск в обіг банкнот допускався лише у суворій відповідності із об’ємом товарообігу .

На засіданні Політбюро для нових банківських білетів було затверджено назву „червінець”. Пропонувалася також назва „гривна золотом” . Але вона була відхилена з політичних міркувань, так як гроші з такою назвою випускалися в Україні урядами Центральної Ради, Гетьманату й Директорії. Робилися також спроби порвати із сторичними назвами, а ввести нові, революційні. Зокрема, співробітниками НКФ пропонувалася назва „федерал”.

,Червінцями” в Росії із XVI ст. називали іноземні золоті монети (дукати, цехіни тощо), які карбувалися із високопробного „червоного” золота. На початку XVIII ст. карбувалася вже власна російська золота монета червінець, потім назва закріпилася у побуті за будь-якими золотими монетами. Таким чином, назва „червінець” повинна була викликати довіру у населення, асоціюючись із поняттям про тверде золоте забезпечення грошей.

Були випущені п’ять купюр банківських білетів номіналом у 1, 3, 5, 10 і 25 червінців. Один червінець прирівнювався до десяти золотих карбованців царського карбу й мав той самий золотий вміст - 1 золотник 78,24 долі (7,742 г) чистого золота .

Мета випуску червінців полягала у посиленні обігових засобів Держбанку для його комерційних операцій. Банкнотами короткострокові позики видавалися казначейству лише в тому випадку, якщо ці позики були забезпечені дорогоцінними металами не менш, ніж на 50%. Держбанк отримав право вимагати погашення зобов’язань, виражених у червінцях, лише червінцями. У сплату державних податків і зборів червінці приймалися за лицевим номіналом лише в тому випадку, коли згідно закону платежі були виражені в золоті. На радзнаки червінці обмінювалися Держбанком безперешкодно за визначеним курсом .

Випуском банківських білетів був зроблений вирішальний крок на шляху стабілізації радянських фінансів. Створення системи паралельних валют - радзнака і червінця - було продиктоване умовами тогочасного стану грошового обігу. Основною причиною, що спонукала зберегти радзнак й допустити одночасний обіг двох валют, була неможливість відмовитися на той момент від емісії паперових грошей для покриття значного бюджетного дефіциту . Червінець був призначений не для роздрібної чи дрібнооптової торгівлі, а для крупних оптових угод і в першу чергу для оздоровлення кредиту. Держбанк остерігався, що із запровадженням його у середню й дрібну оптову торгівлю, курс неможливо буде втримати від падіння . Проте остерігатися цього на початку 1922 р. було марно - мінімальна купюра в 1 червінець приблизно дорівнювала середньомісячній зарплаті робітника . Насамперед через це її широкий обіг був ускладнений.

Банківський білет - червінець відразу визнали кілька держав. Першою країною, у якій з’явилася радянська валюта, стала Латвія. 8 серпня 1923 р. червінець почав котируватися на Ризькій біржі . Надалі операції із червінцем розпочалися в Англії, Литві, Естонії, Китаї, Персії, Туреччині, Італії. Проте у багатьох інших країнах продовжувала котируватися царська золота „десятка” . Тому було прийнято рішення (26 жовтня 1922 р.) про випуск золотих червінців у вигляді монет. За вагою й пробою дорогоцінного металу вони прирівнювалися до золотих десятикарбованцевих монет дореволюційного зразка. Важливо зазначити, що у внутрішній обіг радянські золоті монети не випускалися і їм не було присвоєно платіжної сили . Пропагованого у недалекому майбутньому обміну паперового червінця на золотий так і не відбулося.

У каналах грошового обігу УСРР нові банкноти почали з’являтися у грудні 1922р. Своєрідними умовами господарського життя України було те, що його фінансування здійснювалося не через єдиний державний апарат, а через ряд установ. Основний потік, який і визначав значний вплив на розмір грошової маси республіки, йшов через НКФ УСРР, кредитні заклади із їхніми філіалами (Держбанк, Промбанк, Укрсільбанк, Роскомбанк). Окремо фінансувалися господарські організації із їхніми відділами (Донвугілля, Південсталь, ЮМТ, ЮРТ, Коксобензол, Цукротрест, Хлібопродукт, Льоноуправління, Металооб’єднання, Центропаперотрест), пошта (Народний комісаріат пошти й телеграфу УСРР із усіма його відділеннями), транспорт (Південно-західна й Донецько-Катеринославська залізниці, Київ-ріка, Херсон- Ріка, Водошлях у Києві, Перша й Третя відновлювальні компанії у Києві) й торгівельні порти (Одеський, Миколаївський, Херсонський, Маріупольський, Бердянський і Таганрозький). Інші кредитні заклади, як державні, так і кооперативні, отримували грошові знаки тільки через НКФ, перелічені банки й пошту .

Основні грошові потоки з союзного центру в Україну йшли через Всеукраїнську контору Державного банку СРСР - 60,2% від загальної суми . При цьому на відміну від НКФ, який постачався в основному радзнаками, ВКДБ отримував червінці. Це пояснюється тим, що Держбанку відводилася роль головного поширювача банкнот серед населення . Разом із тим, слід відзначити, що порівняння кількості засобів, отримуваних Україною з центральних джерел (НКФ та ВКДБ) і окремих установ й організацій, показує, що роль останніх у процесі формування грошової маси республіки була досить значною.

Після запровадження червінця для впорядкування грошового обігу й полегшення розрахунків уряд провів другу деномінацію радзнака. Згідно декрету РНК від 24 жовтня 1922 р. грошові знаки зразка 1922 р. були замінені грошовими знаками 1923 р. по курсу 100 : 1. Одночасно з обігу остаточно вилучалися грошові знаки усіх попередніх радянських випусків. Держаний грошовий знак 1923 р. прирівнювався до 1 000 000 крб. знаками попередніх зразків. Спершу було випущено сім купюр від 50 копійок до 100 карбованців, що відповідало курсуючим купюрам грошових знаків 1922 р. від 50 до 10 000 крб. Хоча від початку планувався випуск дрібніших купюр, потреба в них відпала у зв’язку зі знеціненням радзнака. Тому замість них довелося додатково випускати купюри вищих номіналів. Вже в лютому 1923 р. з’явилися купюри номіналом 250, 500 і 1000 карбованців .

Порядок обрахунку, введений за другої деномінації, виявився зручнішим для обігу, ніж за першої. Відкидання шести нулів не викликало складнощів (наприклад, один новий карбованець дорівнював мільйону старих) .

Проте суть другої деномінації була тією ж, що і річної давнини. Вона зводилася лише до зовнішнього впорядкування грошового обігу й аніскільки не зміцнила радзнак, який продовжував знецінюватися.

Отже, практика регулювання грошового обігу в ринкових умовах довела необхідність запровадження стабільного мірила цінності. Вирішити це завдання можна було лише шляхом проведення грошової реформи. Фактично, випуском банківських білетів - червінців розпочався перший її етап. Він полягав у створенні системи паралельних валют - твердої (червінця), призначеного для обслуговування державного кредитування й крупнооптових операцій, та падаючої (радзнака), на яку покладалося покриття бюджетного дефіциту

Червонець успішно впроваджувався в господарський оборот міста і села. Призначення грошових одиниць було різним. Якщо колишні грошові знаки випускалися для покриття бюджетного дефіциту, то червінці призначалися для забезпечення нормального господарського обороту. У міру відновлення промисловості і сільського господарства збільшувалася товарна маса в обігу і зростав товарообіг, зменшувалася дефіцитність бюджету. Так були підготовлені умови для проведення другого, завершального етапу грошової реформи. На цьому етапі, в лютому 1924 р., були випущені в обіг казначейські квитки в 1,3 і 5 рублів золотом. Крім того, карбувалася розмінна срібна та мідна монета. Емісія старих грошових знаків - совзнаков - було припинено. Складовою частиною реформи було проведення обов'язкового обміну совзнаков на нові гроші. Для обміну встановлювалося співвідношення: 1 рубль 1924 року - 50 тис. руб. совзнаков 1923 року і 50 млрд. руб. до деномінації 1923 року. Обмін закінчився до червня 1924 Крім того, був прийнятий декрет, який забороняв використовувати для покриття бюджетного дефіциту емісію паперових грошей. Таким чином, була створена єдина грошова система, яка включала мають однакову платіжну силу банківські квитки (червінці), казначейські білети та розмінні монети. Було здійснено злиття касового апарату Наркомфіну з апаратом Державного банку. Грошовий обіг став регулювати Держбанк. Введення в країні твердої конвертованої грошової одиниці (червінці) дозволило зупинити інфляційний процес, забезпечити відбудову народного господарства. Стабілізація валюти сприяла розвитку кредиту. У 1921-1923 рр.. була створена радянська кредитно-банківська система. Крім Держбанку, едінственног про емісійного банку країни, були запроваджені: Торгово-промисловий банк (Промбанк) для фінансування промисловості, Електробанк для кредитування електрифікації, Російський комерційний банк (з 1924 р. - Внешторгбанк) для фінансування зовнішньої торгівлі, Центральний банк комунального господарства та житлового будівництва (Цекомбанк), Центральний сільськогосподарський банк (Сельхозбанк). Ці банки здійснювали короткострокове і довгострокове кредитування, розподіляли позики в рамках залучених ресурсів, призначали позиковий, обліковий відсоток і відсоток по внесках.

Отримала розвиток кредитна кооперація. У жовтні 1922 р. був випущений перший державну позику у грошовій формі, що поряд з розвитком мережі ощадних кас сприяло мобілізації грошових коштів і зміцненню державних фінансів. Одночасно з грошовою реформою була проведена податкова реформа, за якою з кінця 1923 р. промислові підприємства стали відраховувати до скарбниці 70% всіх прибутків. Це означало, що основним джерелом доходів бюджету стали прибутку підприємств, а не податки з населення. У 1923-1924 рр.. бюджет був збалансований, 50% його доходів дали неподаткові надходження. Основна частина витрат спрямовувалася на відновлення і розвиток народного господарства і соціально-культурні заходи.

Висновки

До осені 1921 р. грошова політика фактично, як і раніше обмежувалася питаннями випуску і розподілу грошових знаків. Створення в жовтні 1921 р. Державного банку означало, що держава робить важливий крок у регулюванні грошового обороту. Державний банк за допомогою кредиту повинен був допомогти відновленню потерпілого від війни і розрухи народного господарства, сприяти встановленню і розвитку господарських зв'язків між різними районами і галузями. Його першочерговим завданням стало зміцнення грошового обігу та розвиток товарно-грошових відносин у країні Виріс товарообіг, завдяки відродилася зовнішньої торгівлі були накопичені валютні резерви: частина прибутків відраховували державі госпрозрахункові підприємства; став приносити відсотки державний кредит: акумулювалися внески населення в ощадні і страхові каси. Радянський уряд почав перший етап грошової реформи. Для стабілізації рубля були проведені дві деномінації. У 1922 р. були випущені державні грошові знаки РРФСР зразка 1922 року - так звані радянські знаки. Новий 1 рубль прирівнювався до 10 тис. колишніх рублів. У 1923 р. були випущені радянські знаки, карбованець яких дорівнював 1 млн. колишніх рублів і 100 рублів зразка 1922 року. Одночасно з випуском совзнаков наприкінці 1922 р. Держбанк випустив червінці, обмінюються на золото. Оскільки червонець містив золота на рівні «десятки» 1913 року (тобто довоєнного періоду), то це була вже стійка валюта. Стійкість червінця забезпечувалася Державним банком на 25% дорогоцінними металами і іноземною валютою, а на 75% - легко реалізованими товарами, векселями та іншими зобов'язаннями.