Грошова реформа в роки НЕПу та її наслідки

В умовах багатоукладної економіки періоду НЕПу грошова система повинна була задовольняти стабілізації на тривалий час, що висувало певні вимоги. Зокрема: - зберегти золото як грошового товару, так як золото історично об'єктивно виступає як загальний еквівалент і виконує функції міри вартості товарів; - забезпечити реалізацію принципу валютної монополії та монополії зовнішньої торгівлі, оскільки грошова система повинна бути незалежна від іноземного впливу; - забезпечити можливість регулювання грошового обігу та його планування: грошова система повинна бути максимально стійкою, еластичною і економною: - забезпечити проведення єдиної державної грошової політики як у центрі, так і в окремих районах країни.

3

До осені 1921 р. грошова політика фактично, як і раніше обмежувалася питаннями випуску і розподілу грошових знаків. Створення в жовтні 1921 р. Державного банку означало, що держава робить важливий крок у регулюванні грошового обороту. Державний банк за допомогою кредиту повинен був допомогти відновленню потерпілого від війни і розрухи народного господарства, сприяти встановленню і розвитку господарських зв'язків між різними районами і галузями. Його першочерговим завданням стало зміцнення грошового обігу та розвиток товарно-грошових відносин у країні. Виходячи з розуміння соціалізму як системи з вирішальною роллю суспільної власності,

Державний банк, в умовах нової економічної політики, повинен був за допомогою кредиту заохочувати передусім розвиток державної і кооперативної торгівлі. До кінця 1922 р. намітилися певні успіхи у відновленні господарства, було отримано добрий урожай, обсяг промислової продукції зріс на 30,7%. Виріс товарообіг, завдяки відродилася зовнішньої торгівлі були накопичені валютні резерви: частина прибутків відраховували державі госпрозрахункові підприємства; став приносити відсотки державний кредит: акумулювалися внески населення в ощадні і страхові каси. Радянський уряд почав перший етап грошової реформи. Для стабілізації рубля були проведені дві деномінації. У 1922 р. були випущені державні грошові знаки РРФСР зразка 1922 року - так звані радянські знаки. Новий 1 рубль прирівнювався до 10 тис. колишніх рублів. У 1923 р. були випущені радянські знаки, карбованець яких дорівнював 1 млн. колишніх рублів і 100 рублів зразка 1922 року. Одночасно з випуском совзнаков наприкінці 1922 р. Держбанк випустив червінці, обмінюються на золото. Оскільки червонець містив золота на рівні «десятки» 1913 року (тобто довоєнного періоду), то це була вже стійка валюта. Стійкість червінця забезпечувалася Державним банком на 25% дорогоцінними металами і іноземною валютою, а на 75% - легко реалізованими товарами, векселями та іншими зобов'язаннями.

Початок грошової реформи 1922-1924 рр. в УСРР - введення червінця

Актуальною проблемою сучасного розвитку вітчизняної фінансової системи є проблема збереження стабільності вітчизняної грошової одиниці. Тому важливо звернутися до досвіду регулювання грошового обігу у періоди вітчизняної історії, які мали багато спільних рис із сьогоденням. Період НЕПу відзначався тривалою боротьбою за стабілізацію грошової одиниці. Грошова реформа 1922-1924 рр. розпочалася із введення стабільної валюти - червінця при збереженні попередньої падаючої грошової одиниці - радника. Вивчення реформи важливе через необхідність збереження досвіду цієї надзвичайно складної операції, яка вимагала ґрунтовної підготовки й чіткої організації усієї фінансової системи держави.

На середину 1922 р. економіка Радянської держави мала у своєму розпорядженні валюту (радзнак), що швидко знецінювалася. Відсутність твердого еквівалента вартості перш за все робило неможливим складення чітких фінансових планів через швидке падіння реального значення фіксованих дохідних надходжень й недостатність асигнувань по витратам. Будь-які розрахунки господарських організацій, що працювали на ринок, не могли спертися на міцну основу. Так, часто складені калькуляції цін, доводилося переглядати вже через тиждень. Те ж саме стосувалося й зарплати робітників і службовців - встановлені в радзнаках, вони швидко знецінювалися, а їхні реальні значення падали.

Радикальним вирішенням усіх труднощів, що постали перед радянською економікою внаслідок існування інфляційної валюти, могло стати впровадження в обіг твердої валюти. Однак, для підготовки надійного ґрунту для цієї акції, необхідно було насамперед пристосуватися до падаючої валюти таким чином, щоб звести до мінімуму труднощі, пов’язані з її існуванням.

У зв’язку із цим постало питання пошуку нового стабільного еквівалента цінності. За влучним висловом Ю. Ларіна, якщо не існувало стійкої розрахункової одинці, необхідно було її вигадати .

Потреба у стабільній розрахунковій одиниці була визнана під час складання бюджету на 1922 р. Падаючий радзнак не міг слугувати основою для налагодження економічного механізму. Тому з’явилася думка щодо впровадження умовної одиниці. Домінуючим на той час було переконання, що основою грошового обігу може виступати, як у період, що передував Першій світовій війні, лише золото. Система ціноутворення, яка відроджувалася у добу НЕПу, мала своєю природною історичною основою дореволюційну цінову структуру, сформовану у межах грошового механізму золотомонетного стандарту на базі російського золотого карбованця. Дореволюційні прейскуранти слугували вихідною точкою відліку для багатьох підприємств і фірм, які налагоджували виробництво й торгівлю в нових умовах вільного ринку. Нарешті, золота грошова система із усіма її цінностями була ще у всіх на пам’яті. Тому для більшості людей „довоєнний карбованець” був добре знайомою і конкретною величиною. Крім того, побутувала спрощена уява щодо можливості повернутися до довоєнної грошової одиниці.

Ці чинники стали причиною вибору у якості умовної одиниці довоєнного карбованця. Практика його використання у якості сталого еквіваленту вже існувала. Так, селяни Полтавської губернії нараховували заробітну плату найманим робітникам у відповідності до існуючого курсу царського карбованця . Це не дивно, адже не дивлячись на усі негаразди революційних і воєнних років, на руках у населення залишався ще досить солідний запас металевих монет старого карбу .

Інструкцію про ведення усіх державних розрахунків у золотих (довоєнних) карбованцях запропонував Ю. Ларін. Проте НКФ не відразу її прийняв. Сам Ю. Ларін пояснював це тим, що „це був час великих надій на стихію ринку, яка „сама улагодиться”, і часом послаблення уваги до вимог планового господарства” . Тому знадобилася особиста записка В.І. Леніна до Народного комісара фінансів РСФРР М.М. Крестинського (датована 17 жовтня 1921 р.), у якій вказувалося: „.чи неможна перевести на золото наш видатковий бюджет і порівняти. із довоєнними цифрами” . У результаті Постановою уряду від 14 листопада 1921 р. та іншими законодавчими актами передбачалося складення фінансового плану на наступний рік у довоєнних золотих карбованцях. Систему складення твердого бюджету у золотому обчисленні остаточно схвалив ІХ Всеросійський з’їзд Рад 28 грудня 1921 р. Обрахування зобов’язань, що виникали у господарському обігу, також передбачалося здійснювати у цих одиницях, із переведенням їх на радзнаки по курсу моменту розрахунку . Слід підкреслити, що це був не реальний, а абстрактний, умовний карбованець.

Калькуляція проводилася на основі середньої ринкової ціни усіх товарів і послуг у 1913 р. Для переведення „довоєнних карбованців” на радзнаки суми кредитів повинні були множитися на визначений коефіцієнт, який визначався величиною індексу товарних цін. У грудні 1921 р. цим коефіцієнтам присвоїли назву „курс Народного Комісаріату Фінансів”, який встановлювався на один місяць. Так, у листопаді 1921 р. він дорівнював 60 000 крб. (радзнаків), у грудні - 80 000 крб., у січні 1922 р. - 100 000 крб., у лютому - 150 000 крб., у березні - вже 200 000 крб. Проте навіть щомісячний перегляд курсу „довоєнного карбованця” не міг відобразити реальний процес знецінення радзнаків. Якщо на початку місяця курс НКФ ще міг у деякій мірі продемонструвати реальні цифри, то вже в середині місяця, а тим більш у кінці цей курс вже значно відставав від індексу цін. Наприклад, у січні 1922 р., в той час як курс золотого довоєнного карбованця дорівнював 100 000 крб., за індексом цін він відповідав 288 000 крб. Тому обрахунки за так званим „курсом НКФ” чи „довоєнним карбованцем” було визнано неефективними і припинено у березні

1921 р. Хоча Ю. Ларін крах своєї ідеї покладав на безпорадність НКФ: „У той час Наркомфін не володів достатнім запасом „державної фантазії” і тому не дуже був схильний пустити в обіг монету невідчутну й невидиму, „умоглядну” й „статистичну ’ .

З квітня 1922 р. почав використовуватися інший вимірювач вартості товарів - так званий „офіційний курс золотого карбованця Держбанку”. Він обчислювався на основі ціни, за якою золото купувалося Державним банком РСФРР. Прив’язуючи усі розрахунки у сфері державних фінансів і народного господарства до коливань ціни на золото, новий еквівалент, як і його попередник, не був ідеальним вимірювачем вартості товарів. Крім того, ціна на золото постійно коливалася відносно цін інших товарів, а ціна на золото, яке купував Держбанк, розходилася із вільною ціною на цей дорогоцінний метал. Тому одночасно виникли обрахунки у „товарних” чи „індексних” карбованцях, які базувалися на індексах цін на предмети широкого вжитку, перш за все на хліб . Природно, що й ціни на сільськогосподарські продукти й промислові товари в існуючих економічних умовах не могли бути стабільними.

Фактично, існування визначених умовних вимірювачів вартості було наслідком дискусії тогочасних економістів щодо ролі золота в умовах радянського господарства. На практиці ж до листопада 1922 р. „товарний карбованець” довів свою неспроможність й був відмінений . Це пояснюється тим, що за роки війни і революції змінився не лише масштаб цін, але й структура витрат. Тому стосовно одних товарів „товарний карбованець” перевищував собівартість, а стосовно інших - применшував її . З іншого боку, фахівці НКФ чітко розуміли, що запорукою економічного розвитку країни має стати її входження до світового ринку, валютою якого залишалося золото, а не певний товар. „Маючи на увазі більшу перспективу на включення нас у світове господарство і на можливість виходу нашої валюти на світовий ринок, - вказував Г.Я. Сокольников, - необхідно було із самого початку йти на те, щоб випускати не товарні, а золоті банкноти, і прагнути до того, щоб встановити у якості мірила вартості золотий карбованець” .

На практиці ідея забезпечення грошових знаків хлібним фондом здійснилася у досить цікавій формі - у випуску „хлібно-трудових грошей” київським кооперативом „Разум и совесть”. Кооператив, що називав себе „натурально-розрахунковим союзом”, визначив у своєму статуті, що замість грошових знаків він користується хлібними чеками і приймає гроші як товар зі змінною цінністю, а хліб як валюту із постійною цінністю. Організація випустила мідні бони номіналом в 1, 2, 5, 10 і 50 копійок, а також паперові купюри від одного до двадцяти карбованців. „Пуд хліба - карбованець праці”, - красномовно проголошував напис на бонах. Цінність грошей визначалася працею, що отримувала матеріальну форму у вигляді хліба. У зверненні натурсоюзу вказувалося: „Найменша купюра натурчека Союзу рівна 1 натуркопійці, яка складає 1/100 пуду житнього борошна, 10 натур копійок складають 1 пай, 100 натуркопійок - 1 натуральний карбованець (пуд житнього борошна)”. Проте ця єдина спроба випуску хлібних бон була нетривалою й провалилася, як і „товарний карбованець” .

Отже, досвід продемонстрував, що стабільний грошовий обіг може спиратися не на умовний еквівалент, а на реальну тверду валюту. Серед ряду співробітників НКФ РСФРР сформувалося реалістичне розуміння методу виходу і фінансової кризи саме в кінці 1921 - на початку 1922 р. До цього кола належали насамперед фахівці-фінансисти дореволюційного періоду, залучені радянською владою до роботи в НКФ, не дивлячись на їхню партійну приналежність й ідеологічні переконання. Це Л.Н. Юровський, І.М. Леонтьєв, О.О. Дезен, С.С. Меклер, М. Кутлер, В. Тарновський та інші.

Можна із впевненістю сказати, що остаточно НКФ став на шлях підготовки до проведення грошової реформи після призначення його наркомом Григорія Яковича Сокольникова (Брилліанта) 10 січня 1922 р. Не дивлячись на те, що він не був фахівцем у фінансовій сфері, йому належить заслуга у згуртуванні навколо себе професійних кадрів із „дореволюційних спеців”, які фактично й провели грошову реформу. Нарком фінансів їм не заважав, приставши на їхні ідеї .

ХІ з’їзд ВКП(б) (березень-квітень 1922 р.) прийняв резолюцію „Про фінансову політику”, у якій вказав на необхідність стабілізації цін і припинення знецінення грошових знаків, вважаючи це можливим лише на основі упорядкування усієї фінансової системи. Не ставлячи задачі негайного повернення до золотого обігу, з’їзд рішуче орієнтував усю радянську економічну й фінансову політику на відновлення золотого забезпечення грошей, здійснення грошової реформи та інших заходів, направлених на зміцнення народного господарства . На практиці це мало виразитися у політиці збереження недоторканного золотого фонду й розвитку видобутку дорогоцінних металів.

Спробою обмеження і скорочення емісії було введення безгрошових розрахунків для усіх центральних урядових установ, державних промислових, торгівельних і комунальних підприємств та установ. Зокрема, у Всеукраїнській конторі Держбанку було створено відділ взаємних розрахунків .

Практичним кроком по впорядкуванню грошового обігу стала заборона у вересні 1922 р. випуску в обіг із запасів Держбанку грошових знаків усіх емісій, що курсували до цього часу. Ця заборона мала за мету ліквідувати існуючу різноманітність у грошовому обігу, залишивши в силі лише грошові знаки зразка 1922 р. Проте слід підкреслити, що усі паперові грошові знаки, випущені до 1922 р., зберігали силу законних платіжних засобів й їхній обіг не заборонявся. Суть заходу полягала в тому, що, потрапивши до Держбанку, ці грошові знаки в обіг вже не поверталися.

Першим, хто запропонував конкретний шлях реформування грошового обігу, був М. Кутлер - відомий державний і громадський діяч дореволюційної Росії. У кінці травня 1921 р. він виступив на засіданні фінансової секції Інституту економічних досліджень (ІЕД) із доповіддю „Про відновлення податків”, у якій запропонував перейти до системи золотого обігу, випустивши золоті монети й припинивши подальшу емісію паперових грошей .