Голод 1946-1947 років

Деякі із приїжджих тимчасово наймалися  на роботу за харчі, деякі залишалися назовсім, але більшість, побувши  два – три місяці і скупивши за гроші чи вимінявши за речі хліб, крупу, картоплю чи інші продукти, поверталися  додому. Серед них, звичайно, була категорія  людей, які їздили не з крайньої потреби, а з метою наступного перепродажу  цих продуктів на місцевих базарах, на що влада звертала особливо свою увагу.

Для протидії напливу населення  в Західну Україну керівництво  республіки вживало заходи, які були направлені не на усунення причин, що спонукали  людей на масовий виїзд за продуктами, тобто голод, а лише ті, які б  дозволили зменшити потік мас  і ліквідувати шкоду, що завдавали  приїжджі авторитету радянської влади  у західному регіоні.

31 липня 1946 р. Рада міністрів  УРСР заборонила продаж хліба  на базарах колгоспами, колгоспниками  й одноосібниками аж до виконання  ними плану хлібоздачі державі  із врожаю 1945-1946 рр. Тож для боротьби  із тепер уже незаконним перевезенням  селянами хліба залізницею органи  транспортної міліції УРСР почали  організовувати на великих залізничних  станціях спеціальні загороджувальні  загони, які не дозволяли продавати  й купувати на базарах зерно  й борошно. Крім цього, райкомам  КП(б)У на місцях давалися вказівки  посилювати масово – політичну  роботу серед селян, щоб «нездорові  висловлювання окремих приїжджих  осіб негативно не впливали  на морально – політичний стан  колгоспників і селян». Органам  МДБ і МВС при виявленні  людей, які поширювали антирадянські  й «наклепницькі» розмови, спрямовані  проти колгоспного ладу, доручалось  арештувати й судити.

У той час, як частина населення  їхала за продуктами й поверталася, інша намагалася врятуватися від  голоду втечею із села. Поодинці або  цілими сім’ями селяни кидали свої домівки й направлялися у міста чи менш постраждалі від засухи райони. За даними Міністерства сільського господарства УРСР, із 1 січня 1946 р. по 1 січня 1947 р. кількість працездатних жінок і підлітків до 16 років у колгоспах України зменшилася на 283,9 тис. осіб⁷ . Хто ж не наважувався тікати, але й не бажав помирати з голоду в колгоспах, влаштовувався працювати на місцевих підприємствах чи установах, які забезпечували своїх робітників картками на продовольчі товари. Однак такий шлях порятунку виявився недалекоглядним, оскільки держава суттєво зменшила у вересні 1946 р. кількість осіб, особливо у сільській місцевості, які забезпечувалися пайком.

Щоб завадити селянам самовільно залишати колгоспи й повернути тих, хто  так учинив, Міністерство сільського господарства УРСР пропонувало Раді міністрів УРСР та ЦК КП(б)У прийняти постанову про заборону відпуску колгоспникам із села та прийняття  їх на роботу керівниками підприємств, організацій чи установ. Однак, як не дивно, останні на такий крок не пішли, оскільки вважали, що прийняття подібної постанови суперечить положенням сільгоспартілі та Конституції СРСР.

Екстремальні умови голоду мали стресовий характер впливу на суспільство, вони несли загрозу як фізичному, так і психологічному здоров’ю особи. У ситуації небезпеки, постійного напруження, невпевненості у завтрашньому дні, відчаю зазнала кардинальної зміни поведінка людей, яка призвела до руйнації соціальних, правових, моральних норм та ціннісних орієнтацій.

Одним із проявів такої руйнації стало залишення батьками своїх  дітей, причому робилося це часто  привселюдно. Дітей кидали на дорогах, у сільрадах, у райздороввідділах, в яслах, лікарнях, біля дитбудинків, у райвиконкомах, відділах МВС. В  основному це були малюки від народження до чотирирічного віку.

Проте свідченням ще більшого відхилення поведінки людини в умовах голоду від усталених норм життя став канібалізм та вживання у їжу людських трупів. Із метою виживання дехто переступав межу людськості і, дехто їв уже померлих родичів. Траплялися випадки, коли вбивства людей чинились для виготовлення і наступного продажу продуктів харчування. Убивали навіть 12–13-річні діти. При цьому не всі з тих, хто наважувався на подібні вчинки, були виснажені чи у стані, близькому до божевілля. Виявити справжню кількість подібних фактів у той час, коли люди вмирали сотнями тисяч, було неможливо, проте навіть ті випадки, які влада зафіксувала, свідчать, що це страхітливе явище було поширене у всіх регіонах України, де панував голод.

Пік голоду припав на зиму 1946-1947 рр. та весну 1947 р. Від недоїдання населення  масово хворіло на дистрофію, особливо страждали діти й літні люди. Лікарні  були переповнені, хоча потрапляння  туди не гарантувало врятування життя, оскільки у цих установах теж  катастрофічно не вистачало продуктів  харчування. Та ж сама ситуація існувала в переповнених дитячих будинках. Населення масово зверталося по допомогу в органи місцевої влади, багато хто  з регіональних працівників просив з центру продовольчої позики, проте  для вищого керівництва республіки головною проблемою був не голод, а невиконання плану хлібоздачі. Тому вся допомога, яка надходила, усі заходи, які формально сприяли  поліпшенню ситуації, зокрема, організація  на місцях їдалень для голодуючих, налагодження по селах харчової взаємодопомоги, виловлювання риби у річках і ставках, навесні – вирощування ранньої  городини – кардинально змінить  існуючий стан речей не могли.

Незважаючи на голод і скрутне  становище більшості населення  України, влада досить успішно провела  у лютому 1947 р. таку важливу політичну  кампанію, як вибори до Верховної Ради УРСР. Із остраху перед можливими  протестами людей, оскільки лунали висловлювання  невдоволення, або про те, що «голосувати будете без нас, ми не доживемо до виборів» по республіці скликалися спеціальні пленуми і наради парткомів усіх рангів, збори пропагандистів та агітаторів із метою нейтралізації негативних настроїв. У результаті вибори пройшли спокійно і за «блок комуністів і безпартійних» проголосувало 99,47% виборців⁸. Люди висловлювали своє невдоволення не стільки недемократичністю процедури голосування за єдиних кандидатів, скільки нестерпними умовами життя. Воно виражалось у формі написів на виборчих бюлетенях, які виявляли після відкриття виборчих урн. Частина громадян у такий спосіб намагалася звернути увагу посадовців на своє вкрай важке становище6 «Нагодуйте народ», «Приділяйте більше уваги трудовому народу», «Врятуйте від голоду».

Влада досить дієво відреагувала на ситуацію із настанням літа, коли почались масові крадіжки зернових голодним населенням. Однак знову її метою було не поліпшення продовольчого забезпечення, а чергове посилення покарання людей за їх спроби врятуватися від голодної смерті. До «закону про п’ять колосків» від 7 серпня 1932 р., яким передбачалося покарання 10-річним ув’язненням того, хто самовільно зрізав чи зібрав на полі десяток колосків, узяв кілограм зерна, додавалися укази президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й суспільного майна» та «Про посилення охорони особистої власності громадян». Відповідно до них мінімальний строк позбавлення волі за крадіжку, привласнення чи розтрату державного майна складав від 7 до 10 років, а за повторний чи здійснений групою осіб подібний злочин – до 25 років виправно-трудових робіт ⁹. Розпочалася небувала кампанія боротьби із розкрадачами і в найкоротший термін суди провели сотні й тисячі показових процесів. Тож через півроку, внаслідок того, що населення не припиняло крадіжок зерна навіть попри загрозу довготривалого позбавлення волі, тюрми й табори країни були переповнені. Всього ж за кримінальні злочини у 1947 р. у СРСР покарали більш ніж 1,3 млн. осіб. Найбільш поширеним вилом злочинів стали дрібні крадіжки, що стосувалося у першу чергу зерна.

Реакція населення на нову хлібозаготівельну  кампанію 1947 р., маючи досвід минулого року, була набагато різкішою й різнобічною  за своїми проявами. Усі боялися  найстрашнішого – повторення голоду, тому змінюється характер настроїв, посилюється  критика дій влади, стає агресивнішою поведінка. Про ворожі антирадянські  прояви керівництву республіки регулярно  доповідали спецслужби та секретарі  обласних комітетів КП(б)У у звітах про політичні настрої людей.

Особливістю поведінки населення  під час хлібозаготівельної кампанії 1947 р., на відміну від більш голодного 1946 р., є те, що набуває поширення  така форма опору політиці влади  на селі, як вбивства голів колгоспів  та партійно-радянського активу, якщо останні були надто заповзятими  у виконанні розпоряджень цієї влади. Офіційно такі дії класифікувалися  керівництвом держави як терористичні акти. Основним мотивом убивства та замахів була помста за активне проведення хлібозаготівлі й за переслідування тих, хто вимушено займався крадіжками зерна. Крім цього, спалювалися помешкання, господарчі будівлі, нищилась домашня  худоба активістів і голів. Іншою  загрозою для влади стали загони ОУН і УПА, які проникали із Західної України і також убивали  місцевий актив та голів колгоспів, грабували токи, зерносховища, кооперації. Представники спецслужб і слідчих органів намагалися будь-що встановити виконавців чи завадити подібним терористичним актам і їм це часто вдавалось, оскільки нерідко наміри вбивства проголошувались відкрито ти при свідках, або в очі тому, кого мали вбити.

Як і попереднього року, 1947 р. владі  прийшлось зіткнутися під час  хлібозаготівлі із небажанням деяких керівників колгоспів, районних партійних  і радянських органів сумлінно виконувати розпорядження республіканського  та союзного центру. Цих керівників звинувачували у саботажі, оскільки вони затягували молотьбу і здавання зерна державі, знову приховували  його, заплутували облік, списували, залишали як втрати на полях, видавали на трудодні та використовували на внутрішні потреби більше дозволених 15%.

Також, як і влітку 1946 р., практикувались диверсії: навмисно псувались комбайни, молотильні агрегати, у покоси чи у  робочі частини машин підкидались  металеві предмети, міни, гранати.

Але й цими засобами арсенал народної непокори не вичерпувався. Влада зіткнулася ще й із проблемою анонімних листів, агітаційних листівок та відкритої  агітації громадян проти радянського  устрою. В анонімках та агітаційних  листівках виражалися протестні  настрої людей, які не бажали миритися зі своїм важким становищем та політикою, що на той час домінувала республіці. Анонімки надсилалися як на адресу місцевих керівників, так і в центральні органи влади. Часто їх регулярно  писали одні й ті ж особи, причому  дехто, не обмежуючись цим, вдавався ще й до відкритої агітації своїх  поглядів, направлених проти колгоспного  ладу, хлібозаготівлі тощо. Подібна  «нерозсудливість» останніх сприяла  владі у здійсненні заходів з  їх швидкого виявлення і нейтралізації  шляхом арешту.

Досить небажаним для влади  було також поширення впродовж 1947 р. чуток про наближення чи початок  війни з капіталістичними країнами (в основному із США, Англією та Туреччиною), в якій Радянський Союз мав неминуче зазнати поразки. Ці чутки існували в багатьох областях України, не населення потерпало  від нестачі продовольства і  голоду. Незважаючи на те, що минуло лише два роки від закінчення виснажливої  війни з фашистською Німеччиною, в якій був значним прояв патріотизму, у свідомості багатьох людей, внаслідок несправедливої політики радянської влади, визріло переконання, що потрібна нова війна, яка б призвела до знищення колгоспів і звільнення селян від їх експлуатації.

Із метою протидії зростанню  антирадянських проявів і настроїв та поширенню чуток, крім власне репресивних  кримінально-процесуальних заходів, у республіці проводилась маса зборів та роз’яснювальних бесід із селянами й робітниками силами тисяч агітаторів і пропагандистів, які переконували населення у перевагах радянського  способу життя над ворожим  капіталістичним. Успіху цих кроків сприяло й те, що під кінець 1947 р. план хлібозаготівлі внаслідок кращого  врожаю, ніж попереднього року, виконувався, у селян перестали відбирати  останнє, тож поступово вияв народної непокори почав затихати і морально-психологічний  клімат суспільства ставав «здоровішим», тобто адекватним радянським ідеологічним настановам. Вдовольняючись мінімумом, який давала держава, більшість населення  поверталася до звичного життя, і  тих, хто наважувався висловити  свою незгоду з діями влади, ставало  все менше.

3. Наслідки голодомору

Голод 1946-1947 рр. залишив значний  відбиток на демографічному розвитку України.

Внаслідок голодомору серед сільського населення поширилася дистрофія. За офіційними повідомленнями на початку 1947 р. в Україні нараховувалося 448 тис. хворих на дистрофією, серед яких 150 тис. перебували у важкому стані  й потребували термінової госпіталізації. На травень 1947 р. вже було зареєстровано  понад 900 тис. таких хворих. За іншими (неповними) даними, до літа 1947 р. на Україну  було зареєстровано більш як 1 млн. хворих на цю хворобу. Поширювався й  тиф. Так, лише на Дніпропетровщині за листопад 1947 р. було виявлено близько 1,6 тис. таких хворих.¹⁰

Що ж до людських втрат, то їх визначити  важко, оскільки масштаби трагедії, попри  те, що вони були меншими ніж у 1932-1933 рр., надто великі. Лише органи ЗАГСу  УРСР зафіксували у 16 східних та Ізмаїльській і Чернівецькій областях 1946 р. 282 тис. померлих, а 1947 р. – більш ніж 528 тис.

Вже з грудня 1946 р. почався падіж  худоби. На 1 січня 1947 р. поголів’я великої  рогатої худоби зменшилося порівняно  з 1 січня 1946 р. на 46,4 тис. голів, свиней – на 1001,8 тис., овець і кіз –  на 125,9 тис., коней – на 35,7 тис. голів. Скорочення поголів’я продовжувалося аж до появи зеленого корму.

Голод значно ускладнив і без  того важкий процес відбудови України. Скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення  в сільське господарство. Негативно  вплинув голод і на моральний  стан суспільства, що поставило Україну в невигідні умови порівняно із західними країнами.

Період голоду негативно сказався на свідомості, психології людей, що позначилось  на їх поведінці та вчинках як під  час продовольчої скрути 1946-1947 рр., так  і в подальші роки. Багато хто  бачив та розумів сутність існуючої державної системи, однак продовжував  покірно жити, чи скоріше існувати у звичному ритмі, пристосовуючись  до труднощів, залишаючи своє невдоволення при собі. Голод засвідчив, що позбавлене державної підтримки населення  було змушене рятуватися самотужки, часто йдучи на злочини та нелюдські  вчинки, переступаючи моральні норми. В основному, протест проти дій  влади виражались у розмовах чи у  листах до рідних. Проте серед безпартійних і партійців траплялися й ті, хто  відкрито чинив опір влади, знаючи, що за свою непокору, буде жорстоко покараний. Ця категорія, попри пасивність та аполітичність  більшості населення, становила  потенційну загрозу радянській владі, оскільки при нагоді завжди виражала своє невдоволення нею вчинками та антирадянськими висловлюваннями.