Голод 1946-1947 років

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Історичний факультет

 

Кафедра нової та новітньої  історії

Зарубіжних країн

 

 

Реферат з курсу «Історія України»:

                     Голод 1946-1947 років

 

Виконала 

Бакланова Майя

студентка 3 курсу 3 групи

 

 

 

 

 

 

 

                                       Київ 2012

Зміст

Вступ

1. Причини  голоду 1946-1947 рр

2. Суспільна атмосфера й поведінка людей в період голоду

3. Наслідки  голоду

Висновки

Список  використаної літератури

Вступ

Повоєнний період є одним із ключових етапів історії радянського державного устрою і суспільства. Ці роки залишили практично без змін політичну  й економічну систему в СРСР, хоча у суспільстві після переможного  завершення війни відбувались зміни, пов’язані з надіями та очікуваннями, які викликали особливий психологічний  клімат і настрої. Населення країни увійшло в мирне життя, сподіваючись, що за порогом війни залишилось усе  найстрашніше і важке. У масовій  свідомості виник образ «життя-свята», із допомогою якого моделювалася особлива концепція післявоєнного  життя – без протиріч, без напруги. Стимулом розвитку цієї концепції був  лише один фактор – надія. Вона викликала  небувалий оптимізм, емоційне завзяття народу, що дозволило досить швидко вирішити основні завдання відбудови. Однак ейфорія перемоги з її духом  свободи й ідеологізацією минулого мирного існування була розвіяна реальними життєвими обставинами.

Вже у 1946-1947 рр. економічна й сільськогосподарська політика ВКП(б) викликала штучний  голод. Він забрав із собою сотні  тисяч людських життів, спотворив  моральні норми й життєві цінності, але, разом із тим, посилив критичні настрої у радянському суспільстві, викликав прихований та відкритий спротив  як безпартійних, так і партійних  громадян існуючій політичній системі  й похитнув велич вождя-ікони  – Й.Сталіна.

В умовах тоталітарної держави тема післявоєнного голодомору була закрита. Будь-яка згадка про третій у ХХ ст. голод в Україні цензурою рішуче викреслювалася. Документи з грифом «цілком таємно», «таємно», «конфіденційно», «тільки особисто», «тільки адресату»  були надійно заховані в архівах  органів державної безпеки, міліцейських структур, партійних і виконавчих комітетів рад з областей, міст, районів. Можливість добратися до цих документів у дослідників з’явилася лише в умовах незалежної Української держави.

Голод 1946-1947 рр. є предметом дослідження  багатьох вчених та спеціалістів з  історії України: Рабенчука О.П., Воронова І.О., Пилявця Ю.Г. та ін.

Актуальність теми даної роботи обумовлена тим, що про післявоєнний голод в Україні відомо ще недостатньо, але його наслідки досі болісно озиваються в пам’яті живих свідків. Таким  чином, метою роботи є дослідження  основних причин та наслідків голодомору 1946-1947 рр., однієї з трагічних сторінок історії України.

1. Причини голоду 1946-1947 рр

Серед широкого кола малодосліджених  проблем історії України є  чимало й таких, що стосуються повоєнної  відбудови сільського господарства республіки. Раніше ця відбудова здебільшого  зображувалась як суцільний, безперервний трудовий ентузіазм селянства і  тривалий час замовчувався голод, що лютував на Україні в 1946-1947 рр., і  муки й поневіряння хліборобів, які  віддавали останнє, щоб прогодувати  розорену війною країну.

Голод 1946 – 1947 рр. в Україні відбувався у складних соціально-політичних умовах. Після кривавої, руйнівної війни  республіка знаходилася у стані  страшної розрухи. Колосальних збитків  зазнало сільське господарство. Було зруйновано і пограбовано близько 30 тис. колгоспів, радгоспів і МТС, 28 тис. сіл. Матеріально-технічна база аграрного сектора економіки  виявилася вщент зруйнованою. Це була одна з головних причин, що викликали  голод.

Крім цього, до голодомору призвела імперська політика правлячої верхівки колишнього Союзу РСР щодо України. Селу нашої республіки центр майже  нічого не давав, а лише забирав з  нього вироблювану сільськогосподарську продукцію, особливо зерно, незалежно  від того, врожайним чи неврожайним  був той чи інший рік.

Післявоєнний голод виник у  той час, коли адміністративно-командна система вже міцно утвердилася. Сталін та його найближчі соратники  здійснювали керівництво сільським  господарством, розвиваючи ідеї «безтоварного» соціалізму, що обмежувало дії економічних  законів. Сільське господарство згідно з цією лінією мало відігравати роль донора для інших галузей економіки, зокрема промисловості. В такому ж напрямку здійснювалася й фіскальна  політика держави. Селянство сплачувало їй не лише звичайні прямі і непрямі  податки, а значно переплачувало  за товари промисловості за цінами, що встановлювалися державою. Ця невідповідність під назвою «ножиці цін» невпинно зростала.

Широко застосовувався жорсткий централістсько-адміністративний тиск. Не сприяла розвиткові аграрного  сектора економіки й практика підміни функцій радянських органів  партійними. Надцентралізована система  планування в післявоєнні роки залишалася такою ж, як і раніше, орієнтуючи керівні кадри на посилення командно-примусових методів управління сільським господарством.

Однією з головних причин післявоєнного  голоду була сильна засуха в 1946 р. і 1947 р., що охопила майже всі зернові  райони півдня та сходу України. Замість  передбачуваних для освоєння 80% довоєнних  посівів зернових 1946 р. фактично було засіяно 77,2%¹, чимало посівів озимих культур загинуло від сильних морозів. Крім того, відсутність посівного матеріалу не дала змоги організувати підсів чи пересів. Усе це призвело до того, що в колгоспах України в 1946 р. загинуло майже 350 тис. гектарів посівів зернових. Особливо постраждали вони в Одеській, Полтавській, Ізмаїльській областях. У республіці загинули або дали дуже низький урожай картопля й овочі.

Серед цілого комплексу причин виникнення голоду все ж визначальною була сталінська політика хлібозаготівель. ЦК ВКП(б) та Рада Міністрів СРСР вимагали беззастережного  виконання надзвичайно напружених планів цих поставок.

В Україні, яка після війни, повертаючись до мирного життя, терпіла від  засухи і неврожаю, розгорталася справжня «битва за першу заповідь державі». Директиви щодо організації й  проведення жорстких хлібозаготівель  ішли безпосередньо від Сталіна. Він був головним режисером і диригентом їх проведення. Сталін діяв через своє найближче оточення: Маленкова, Молотова, Жданова та ін. Вказівки «вождів» щодо практичного проведення хлібозаготівель надсилалися до республік, областей у формі постанов ЦК ВКП(б) та Ради міністрів СРСР, як правило, за підписом Сталіна, який уособлював усю партійно-державну владу в тоталітарній імперії.

Одержуючи директиви від «батька  народів», ЦК КП(б)У та Рада міністрів  УРСР в свою чергу доводили завдання областям. Уся ця вертикаль рішуче спрямовувала партійні та радянські  органи на вилучення зерна із села незалежно від його становища. Для  «успішного проведення» кампанії хлібозаготівель  використовувалася ціла низка відпрацьованих ще в 30-х роках засобів репресивного характеру: від визначення «біологічної врожайності» з кожного гектара  посівів до різних видів покарань партійних і радянських працівників, голів колгоспів, рядових селян  за затримку хлібоздачі.

Засушливого, неврожайного 1946 р. Україні  був встановлений нереальний хлібозаготівельний план, що становив 340 млн. пудів зерна. Згодом він був збільшений до 362 млн. 750 тис. пудів. Однак, як показала осінь, через вкрай несприятливі природні умови врожайність зернових у  тому році виявилася значно нижчою.

Неодноразові прохання Хрущова  до Сталіна знизити заготівельний  план позитивного результату не дали. Навпаки, 1946 р. центр висунув вимогу про проведення повторної перевірки  колгоспів, радгоспів та індивідуальних господарств з вилучення усього зерна, засипаного в будь-які фонди. Невиконання планів хлібопоставок  у постановах ЦК КП(б)У вважалося  злочином перед партією і державою. Але, незважаючи на те, що під репресивним  тиском колгоспи здавали майже все  вирощене, надходження хліба було дуже повільним, план виконаний трохи більш як на 62%². Центр вважав, що плани державних поставок не виконувалися не через об’єктивні причини, а тому, що партійні та радянські органи не вели більшовицької боротьби за хліб: проявляли терпимість до несумлінного ставлення до державних інтересів деяких керівників на місцях, примушували голів колгоспів брати підвищені зобов’язання по поставках державі хліба.

З метою вилучення хліба ЦК, обкоми партії звинувачували трудівників  села у «приховуванні», «розкраданні»  зерна, «саботажі хлібозаготівель». Для «допомоги відстаючим районам» у виконанні держпоставок зерна, заготовити яке було неможливо через  його фізичну відсутність, туди направлялися уповноважені. Посилювалися репресивні заходи щодо колгоспів з боку районних партійних та державних органів.

Вилучене силою з господарств  зерно, ігноруючи поширення голоду в Україні, можновладці щедро  відправляли в зарубіжні країни. Численні джерела підтверджують, що воно відвантажувалося до Польщі, ЧехоСловаччини, Болгарії, навіть Франції.

Причини голоду крилися й у неоплаті праці колгоспників, знятті з пайкового  постачання хлібом за картками великої  частини міського й переважної більшості  сільського населення. Пік голоду припав на зиму 1946-1947 рр. та весну і літо 1947 р. Від нього в останньому році в Україні померли понад 1 млн. чол.³ Це було переважно сільське населення. Архівні документи дають підстави говорити про особисту причетність Сталіна та його найближчого оточення до виникнення в республіці голодомору.

 

2. Суспільна атмосфера  й поведінка людей в період  голоду

В перший післявоєнний 1946 р. Й.Сталін і його політичне оточення шляхом максимального розширення посівних площ та підвищення норм хлібоздачі всіма  категоріями господарств розраховували  отримати кількість зерна, яка б  забезпечила амбіційні плани  зростання промислового і оборонного потенціалу СРСР, надання продовольчої допомоги країнам із табору «народної  демократії» та скасування карткової  системи постачання населення, введеної у період війни.⁴ Тому вже з весни 1946 р. керівництво республіки, виконуючи вказівки союзного центру, розпочинає «битву за врожай», спрямовану проти колгоспів і районних ланок управління. Для кожного господарства і районів у цілому, відповідно до видової оцінки врожаю, доводились плани хлібозаготівель. Реакція низової ланки господарських управлінців на такі плани виявилась неоднозначною. Розуміючи, що ці плани надто перебільшені і з господарств доведеться в майбутньому вилучати увесь зібраний урожай, деякі голови колгоспів та представники районних партійних і радянських органів намагалися знизити видову оцінку. Про таку тенденцію ЦСУ УРСР доповіло ЦК КП(б)У та Раді Міністрів республіки і для протидії організувало повторну перевірку видової врожайності в Україні⁵.

У ході жнив усе ж таки виявилося, що план врожаю, навіть за зменшеними прогнозами голів колгоспів і районного  керівництва, виконати буде неможливо. Оцінюючи критичність ситуації, до керівництва республіки у липні 1946 р. звертаються голови партійних  організацій ряду областей із проханням  зменшити планові завдання хлібозаготівель  для господарств, які знаходилися  у регіонах, що найбільше постраждали  від посухи. Проте такі звернення  залишились поза увагою партійного центру республіки. Натомість пленум ЦК КП(б)У, який відбувся того ж місяця й розглянув питання збирання врожаю й проведення хлібозаготівель, зажадав від партійного і радянського керівництва усіх рівнів безумного виконання плану, а також повернення боргів із насіннєвої, продовольчої та фуражної позик. Таким чином, почалася справжня «битва за врожай», де по один бік «фронту» були вищі посадові особи республіки та армія сумлінних виконавців їх наказів, аз іншого – мільйони голодних селян, що стали заручниками політики ВКП(б). У цій кризовій ситуації вкотре за роки існування радянського державного устрою змінюються життєві орієнтири, система мислення, настрої людей, що, у свою чергу, позначилося на пріоритетах у поведінці населення, його взаємодії із владою.

Перш за все перед владою постала  проблема голів колгоспів та управлінців  районного рівня, від яких залежало, наскільки швидко і як буде виконуватись план хлібоздачі. Виявилось, що сумлінність  низових працівників була далеко не такою, якою її хотіли бачити в ЦК КП(б)У та Раді Міністрів УРСР. Більшість  із них, звичайно, з ентузіазмом намагалися виконувати спущені з гори плани, деякі, використовуючи своє службове положення, займалися крадіжками зерна для  власного збагачення, але були й  такі, які в масовому порядку почали приховувати частину зерна від  хлібозаготівель, хоча знали і переконувались на прикладі інших, що в разі виявлення  подібних фактів численними уповноваженими та перевіряючи ми, вони будуть засуджені.

Навесні 1946 р. мешканці села почали потерпати від голоду, оскільки на вироблені трудодні майже не отримували зерна. Про свою скруту й біди селяни висловлювались у листах, зокрема, до родичів, що служили в армії. Повідомлялося про примусову позику державі, відбирання продуктів, худоби, речей, масове опухання і смертність від голоду.

Частина населення, яка вважала, що причини голоду лежать у некомпетентності місцевих можновладців, зверталася із проханням допомоги в органи КП(б)У, ВКП(б) та особисто до керівників республіки чи держави. Один із таких листів колгоспники  села Попелюхи Піщанського району Вінницької області у червні направили до секретаря ЦК КП(б) України М.Хрущова, називаючи його батьком та заступником: «Никита Сергеевич, …люди наши с голоду мрут, …у нас сил уже не хватает, а из области нас никто не слышит, …колхозу все равно, как ни работай, а гарантии нет, что получишь. …В газетах пишут, что все хорошо, а где это хорошо, а у нас все плохо… Люди все изменились – худые, черные, злые, говорят, что теперь правды нет, но правда должна быть…»⁶. Попри очевидне погіршення життя і наступ голоду, у деяких селян все ж залишалась надія, що центральна влада зарадить їх становищу.

Із посиленням голоду у наступні місяці висловлювання людей у  листах стають усе гострішими. Серед  населення, і не лише сільського, наростало  розчарування політикою ЦК ВКП(б) і  прийшло розуміння, що від радянської влади, за яку люди боролися на фронтах  війни, не надійде ніякої допомоги.

Іншим більш дієвим виявом реакції  людей на нестачу продовольства  і голод став масовий виїзд  населення із районів, що страждали  від посухи, у Західну Україну  за сільськогосподарськими продуктами. Він почався ще в лютому 1946 р., а влітку почав становити загрозу  для влади не лише за масштабами явища, а й за його наслідками. Населення  з Харківської, Дніпропетровської, Херсонської, Полтавської, Вінницької та інших областей України, а також  ряду областей Білорусії й Росії  переїжджало із села в село західного  регіону), який не був колективізований і розповідало правду про становище в когоспах, голод, невиплати за вироблені трудодні, сильно заважаючи таким чином проведенню агітації «переваг» колгоспного ладу.