Давні цивілізації: кімерійці, скіфи, сармати, та їх культурні надбання

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: « Давні цивілізації: кімерійці, скіфи, сармати, та їх культурні надбання »

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав: студент  гр. СМ-01 ВПІ

Махновецький  Юрій

 

 

 

 

 

 

2012

На зламі II—І тис. до н.е. сюди прибуло плем'я кімерійців (ймовірно,

іранського походження), завоювавши південно-причорноморські  степи.

Кімерійці мали культурні  зв'язки з Малою Азією, Кавказом та іншими

країнами, їхню культуру треба  вважати продовженням трипільської.

 

Кіммерійці — перші  кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до

нас. Не хто інший, як Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї»  про північне

узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це, напевно,

і є найдавніша писемна  згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей,

що населяли землі, які  в ті часи вважалися похмурим краєм  світу, Гомер

не говорить про кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, що

кіммерійці вийшли із своїх  прабатьківських земель у нижньому Поволжі,

перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н.

е. з'явилися на Україні. Проте  інші відкидають гіпотезу про міграцію й

стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так  чи

інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н.

е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до

Малої Азії. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє

істориків до цілого

 

ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх

називали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що

перейшли до кочового способу  життя; 2) вони опанували мистецтво  їзди на

конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам  із

майстерними оброблювачами  металів на Кавказі вони започаткували  на

Україні добу заліза; 4) зростання  ролі кінних воїнів зумовило занепад

великих родів і виникнення військової знаті.

 

З приходом кіммерійців у  нашому краї розпочинається епоха заліза. Вони

займалися кочовим скотарством( коні, вівці, велика рогата худоба) і  тому

не мали постійних населених  пунктів. Продукти землеробства та деякі  інші

речі купували або захоплювали  у сусідніх землеробських племен.

Кіммерійці були добрими  металургами (відомі кілька сортів сталі).

Виготовляли добру зброю (далекобійний лук та стріли з бронзовими

дволопатевими вістрями; залізні  мечі до 1 м., бойові булави) та кінське

спорядження. Їх зброю почали використовувати інші народи. Розвинута

обробка каменю, кістки, дерева. Прикраси з золота, срібла та бронзи.

Посуд з глини, рідше з  дерева.

 

Суспільство кіммерійців  знаходилося на рівні військової демократії.

Існувала майнова нерівність. Виділилася військова аристократія та

пастухи-скотарі бідного  та середнього достатку.

 

Кимерійці мали укріплені  городища (Немирово, Волковці, Пастирське,

Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків і мали некрополі

(с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні  обряди.

 

Збереглися стели —  статуї із зображенням людей (с. Волковці біля

Кам'янця-Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка нака б. Умані, Білозерка  на

Херсонщині).

 

Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою

бронзи та кераміки з кольоровими  інкрустаціями.

 

Основу їх війська складала легкоозброєна кіннота, що не мала важкого

захисного спорядження (лише панцири та щити з шкіри). Походи проти

сусідів та більш далеких  народів Європи та Азії. Зображення цих

кіннотників можна зустріти у мистецтві греків, етрусків, ассірійців.

Походи на північ проти  землеробських племен, які чинили гідний опір та у

результаті створили міцний союз, побудували систему городищ, розвинули

військове мистецтво та відбили  напади кіммерійців. У походах в  Європу

кіммерійці доходили до Греції (поховання вождів знайдені у Болгарії). До

Передньої Азії у VIII ст. до н. е., та на початку VII ст. до н. е. Тоді

кіммерійці, витіснені з  П. Причорномор'я скіфами, змушені  були покинути

свої землі. Під їх ударами  загинули або ослабли Лідія, Фрігія, Урарту.

 

З іранських племен, які  побували в Україні в І тис. до н. е. (VII — II

ст. до н.е.), найбільше пам'яток залишили по собі скіфи. По скіфах

залишилися в південній  Україні вали великих городищ; скіфських  царів

ховали під величезними  курганами, а навколо них робили величезні вали і

рови.

 

Розкопки таких поховань свідчать про те, що разом з померлими  клали їхню

зброю, дорогоцінності, забитих  коней, слуг.

 

Своєрідне скіфське мистецтво  відіграло дуже велику роль у формуванні

слов'янської культури і  слов'янського будівництва.

 

Треба згадати також і  про скіфську кераміку, прикрашену заглибленим

геометричним візерунком, та скіфське декоративне мистецтво, в основі

якого — зображення тварин. Цікавий вигляд мають також скіфські кам'яні

статуї воїнів. З початком грецької колонізації (VI ст. до н. е.)

Причорномор'я на скіфів дедалі більше впливає антична культура, і це

відбивається на мистецьких виробах, скіфському побуті. Про це свідчать

тогочасні знахідки в Неаполі  скіфському (поблизу Сімферополя), тодішній

столиці скіфського царства. Тут виявлено традиційні скіфські будівлі, прикрашені на давньогрецький лад портиками і фресками.

 

 

Як свідчать розкішні поховання  скіфських царів у курганах, що й досі

трапляються в українських  степах, багаті могили племінної знаті  й

водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування

стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого

у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з

грецькими колоніями у  Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам  скіфи

пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя,

віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби,

інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий  апетит.

 

Про це свідчать своєрідні  прикраси, надзвичайно оригінальне  за своїм

стилем декоративне мистецтво  з характерними для нього мотивами

тваринного світу. Воно з  великою майстерністю відображає пластику

оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

 

Традиції скіфського мистецтва  продовжували сарматські племена, що згодом

ські племена, що згодом

витіснили скіфів з південних  степів України. Сарматське мистецтво

характеризується поліхромією  та оздобленням зброї, інших ужиткових

речей. Продовжується мистецька  традиція "звіриного" стилю, в  якому

створюються композиції міфологічного  змісту.

 

У VIII—VII століттях до н. є. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам'ятки цих племен IX — першої половини VII століть до н. є. виявлено як на берегах Волги, так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займалися кочовим скотарством. Оскільки для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, причому різноманітним, то Геродот називає їх «тими, що доять кобилиць». Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї в VII ст. до н. є. вони побудували перші добре укріплені городища. Кіммерійці згадуються в «Одіссеї» Гомера, в Біблії — «Книга буття», в «Історії» Геродота. У VII ст. до н. є. їх звідси витіснили скіфи. Як пише Геродот, «похоронивши тіла своїх вождів біля Тірасао, кіммерійці пішли з країни і поселились там, «де зараз стоїть еллінське місто Сінопа», тобто в Малій Азії. Це Південне Причорномор'я. На сході скіфи переслідували кіммерійців до меж Мідії. Топографічні назви, що пов'язують кіммерійців з берегами Керченської протоки (Боспор Кіммерійський тощо), показують, що племена ці мешкали найдовше навколо Меотиди (Азовського моря). Матеріальним пам'ятником кіммерійців були клади і окремі знахідки бронзових речей.

Скіфи прийшли до Північної  Понтіди ЗІ Сходу близько 700 р. до н. є. Красиві іраномовні бородаті чоловіки і стрункі, високі жінки легко обжили новий край. За присутності скіфів у цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі.

Усьому цьому сприяли природні умови і попит греків-ко-лоністів на зерно. Підкоривши собі місцеві землеробські племена, скіфи створили найбільше на нашій території Скіфське царство, яке проіснувало до III ст. до н. є. Скіфи-зайди називали себе царськими скіфами. Підкорені ними землеробські племена називались меланхленами, невраліи, меотами, алазонами, ага-фирсами, сіндами, калліпідами., гелонами, герра-ми., андрофагами тощо. Загальна їх назва була скіфи-землероби і скіфи-орачі. Це були пращури слов'ян, протослов'яни, наші далекі предки. Про це свідчать беззаперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться такі різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики, як акад. Б. Рибаков, проф. В. Щербаківський, видатний український археолог і поет Б. Мозолевський та ін.

Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо  у Геродота, в його «Історії», в  книзі четвертій під назвою «Мельпомена». Книгу четверту сьогодні історики вважають скіфським логосом.

Із «Записок про Галльську війну» Юлія Цезаря вивчення своєї історії починають французи. Німці ж починають вивчати свою з «Германії» Таціта. «Історія» Геродота має таке ж значення для вивчення історії України. Геродот особисто побував у багатьох місцевостях півдня України. Він дав про це перші докладні звістки, описав тодішніх її жителів: скіфів, сар-матів, неврів та інших.

Геродот описав скіфів краще  за інших письменників і мандрівників. Для тих, хто вивчає побут і релігію скіфів, його праця є основним джерелом. В його «Історії» скіфи не були ні благородними, ні жорстокими. Язичники за релігією, вони були людьми свого часу і жили за його законами.

Очевидно, що культура кожного народу — це сума проявів усіх його духовних сил, та у скіфів-кочівників й у царських скіфів вона була невисокою. Ось вам приклад.

Етапами освоєння древніми греками навко-лишьного світу були матріархат, патріархат, рух від фетишизму і зооморфізму до анімістичних, а потім і антропоморфних уявлень про божественну силу. Скіфи ж у своїй культурі поки що були тільки на етапі зооморфних уявлень.

Існує безліч описів похоронів  скіфських царів. їх ховали в колі забитих коней і приносили  людські жертви, якими ставали задушені жінки і слуги царя. Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх черепів чаші. Скіфське мистецтво з повним правом можна назвати псевдоскіфським, бо скіфи перейняли його від армено-їдної раси. Звідтіля й коріння передскіфського землеробського населення південної України.

Проф. М. Ростовцев стиль  мистецьких виробів, знайдених у могилах-курганах скіфських царів, називає через зображення зооморфних елементів «звіриним». Та проф. В. Щербаківський слушно зауважує, що це неможливий термін, бо стиль завжди визначається за ім'ям автора, а не зображеного об'єкта. Тим більше, що «стиль» походить від грецького stylos — перо, почерк, рука, які характеризують автора. У Північному Причорномор'ї золоті речі мали зооморфний орнамент незалежно від естетичних (стильових) вимог, а тому, що вважалося, немов би ці звірі на оздобах не давали мож--ливості ворогам зурочити їх носія. Через те ці звірині апотропейони (чортогони, відвертаючі лиха) вживалися в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї, бо від умілого вживання зброї залежало життя її власника. Отже, йому хотілось мати на зброї якнайбільше амулетів. Оскільки піхви для меча чи сагайдак для лука були невеликими, апотропейонів на них намагались вмістити найбільше, згідно з бажанням замовника. Це ж стосувалось також прикрас і оздоблень кінської збруї. Тобто мова мусила йти про звірину орнаментику, а не про звіриний стиль. Звірина орнаментика була вимогою релігії, а не естетики.

Ці мистецькі вироби могли  вживатись не тільки скіфами чи іранцями, а й народами, які жили в понтійських степах. Серед цих речей зустрічаються золоті бляшки у вигляді крилатих вепрів, великої богині Діви або Кибели, які знаходять і в Малій Азії.

Саме звідтіля походять ці культи. Знахідки їх в Північній  Понтіді вказують нате, що вони належать племенам-одновірцям з малоазійськими, що збігається з оповіданням Геродота про племена в Малій Азії. Відомо, що одноіменні племена жили на Кубані і в Малій Азії: сінди кубанські і сінти малоазійські. За спостереженнями М. Ростовцева, іноземні домішки з часом відчувались у скіфському «звіриному стилі» все більше, і це ясно вказує на дивну пристрасть номадів до чужоземних елементів. Сучасніархеологи шляхом аналізу предметів, виконаних у «звіриному стилі», і співставлення його елементів з традиціями грецького мистецтва дійшли висновку про виготовлення частини речей грецькими майстрами з урахуванням скіфських традицій.

М. Ростовцев називає хибними  погляди іншого відомого археолога Б. Фармаковського на іонійське походження псевдоскіфського мистецтва. Насправді ж, з погляду проф. В. Щербаківського, помилкою всіх прихильників М. Ростовцева є те, що вони користувалися неточним терміном «скіфське мистецтво» і не з'ясували, чи могло існувати скіфське мистецтво в ті часи. Як відомо, використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до нашої ери на Закавказзі, в області, відомій пізніше як «Вірменія*. Звідти золото і срібло в обробленому вигляді розходилося і на південь — у Месопотамію, і на схід — в Іран, і на північ — на Кубань через Кавказ, і на захід — у Малу Азію і в Грецію. Одночасно із золотом і сріблом стала вживатись і мідь, пізніше — бронза. Про середньоазіатські племена Геродот каже, що одні з них використовували тільки мідь або бронзу, а інші — тільки золото.