Автор: Пользователь скрыл имя, 26 Февраля 2013 в 23:31, курсовая работа
Здобуття Україною незалежності та демократизація суспільства викликали необхідність реформування законодавства і приведення його у відповідність до потреб часу та міжнародних стандартів, які властиві країнам розвиненої демократії. Поряд із позитивними політичними, економічними та соціальними змінами, демократичний режим характеризується реальними гарантіями захисту прав, свобод та інтересів - у разі їх порушення, оспорювання чи невизнання - в суді.
ВСТУП
3
Розділ 1. Поняття доказів в цивільно-процесуальному законодавстві України
5
1.1. Загальні засади доказів в цивільному процесі
5
1.2. Основні проблеми інституту доказів в цивільному процесі
10
1.3. Доказ як основна засада змагальності сторін в судовому процесі
15
Розділ 2. Дослідження пояснень сторін та третіх осіб як вид доказування в цивільному процесі
20
2.1. Пояснення сторін як докази в цивільному процесі
20
2.2. Процесуальний порядок отримання та дослідження пояснень сторін та третіх осіб
25
ВИСНОВКИ
30
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Беручи участь в процесі, сторони і треті особи висловлюють судження з різних питань, і не всі ці доводи та міркування належать до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами в тій частині, у якій вони містять відомості про факти, що входять у предмет доказування. В поясненнях сторін правильно виділяють: 1) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вираження емоцій, настроїв.
Пояснення сторін можуть бути усними та письмовими. У судовому засіданні пояснення сторін даються в усній формі. Якщо були представлені письмові пояснення, вони оголошуються.
Пояснення сторін і третіх осіб - це повідомлення суду відомих їм відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей засіб доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і треті особи краще інших учасників знають обставини справи, оскільки вони є учасниками допроцесуальних відносин. Однак, при оцінці їх пояснень суд повинен враховувати, що вони особисто зацікавлені у справі (позивач, відповідач, третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору) чи у результаті справи (треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору).
Незважаючи на таке значення пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників у цивільному судочинстві, новий ЦПК України полярно змінив відношення до них. Як уже зазначалось, частина 2 ст. 57 цього Кодексу визнає як засіб доказування пояснення даних учасників судочинства тільки тоді, коли вони допитані як свідки.
По-перше, результатом допиту взагалі і допиту свідків зокрема, є показання, а не пояснення. По-друге, «тотальний» допит, як уявляється, протирічить засадам цивільного судочинства, перш за все, диспозитивності та змагальності. КАС України, що регулює порядок захисту прав, свобод та інтересів не у сфері цивільно-правових, а у сфері публічно-правових відносин, визнає за поясненнями сторін, третіх осіб та їх представників силу засобів доказування. По-третє, згідно з частиною 1 ст. 61 ЦПК України, однією з підстав звільнення від доказування є визнання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі [2, с. 492].
Залежно від юридичної (процесуальної) заінтересованості розрізняють два види пояснень сторін: ствердження і визнання.
Ствердження - таке пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які лежать в основі вимог і заперечень, встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.
Визнання - пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які повинна довести інша сторона або третя особа.
Визнання сторони - це повідомлення суду тих відомостей про факти справи, які повинна доводити інша сторона. Воно має бути зовні вираженим, тобто визнанням не буде умовчання, не заперечення будь-яких обставин. Суб'єктами визнання можуть бути як позивач, так і відповідач, тобто визнання, як засіб доказування треба відрізняти від визнання позову, тобто розпорядчої дії, суб'єктом якого може бути тільки відповідач.
Визнання сторони не є для суду обов'язковим, тобто воно підлягає перевірці й оцінці, як і будь-який інший засіб доказування. Визнання, за обсягом, буває повним (визнаються всі факти - факти підстави позову може визнавати відповідач, а факти, що обґрунтовують заперечення проти позову, може визнавати позивач) або частковим; за змістом - простим (беззастережним) і кваліфікованим (із застереженнями); за місцем здійснення - судовим (у судовому засіданні) і позасудовим. Судове визнання звільняє іншу сторону від обов'язку доводити визнані факти, а позасудове є процесуальним доказовим фактом: сторона, на користь якої воно зроблено, повинна довести факт визнання.
На визнані факти
не поширюється правило про
Визнання факту треба відрізняти від визнання позову. Визнання факту - показання сторони про наявність (відсутність) сприйнятого нею факту. Визнання позову - заява сторони про небажання сперечатися проти позову. Якщо перше дає можливість суду встановити позовний факт, то друге надає право суду ліквідувати процес, спір. Тому визнання позову - категорія, що належить до області дії принципу диспозитивності, визнання факту - категорія, що належить до області дії принципу змагальності.
Прийнято розрізняти наступні види визнання:
а) судові і позасудові. Судове визнання - визнання, зроблене стороною або третьою особою в судовому засіданні або в письмовій заяві, адресованій суду. Позасудове визнання - визнання юридичних фактів, зроблене особою поза судовим процесом, поза рамками процесуального відношення. Таке визнання не є доказом у справі і не виступає як доказовий факт у доказуванні;
б) повне і часткове. Повне визнання - визнання всіх фактів, на які посилається інша сторона або третя особа. Часткове визнання має місце у випадку визнання не всіх, а лише одиничних фактів;
в) усне і письмове. Визнання повинне бути висловлене вголос (усне визнання) або виражене в письмовій формі (письмове визнання). Як зазначається в правовій літературі, мовчання, тобто незаперечування однією стороною фактів, на які інша сторона опирається у своїх вимогах і запереченнях, визнанням не вважається;
г) просте і кваліфіковане. Просте визнання - безумовне та беззастережне підтвердження факту. Кваліфіковане визнання – таке підтвердження факту, що містить застереження, які вносять зміни у відомості про факт. Таке визнання підтверджує відомості про факт, але одночасно містить нові ствердження про факт, що свідчать не на користь, а проти сторони, що привела визнаний факт як підставу своєї вимоги або заперечення. Наприклад, відповідач може визнати факт одержання грошей від позивача, але одночасно стверджувати, що це було зроблено орендарем на сплату за користування майном, але не вважається викупом орендованого майна. Застереження має доводитися особою, яка робить кваліфіковане визнання.
При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримувати наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) стежити за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації [5, с. 156].
ВИСНОВКИ
Отже, при написанні даної курсової роботи мною були зроблені наступні висновки, а саме:
Змагальність судового процесу як одна з основних конституційних засад судочинства - це важливий показник демократичності правосуддя, бо його реалізація й ефективність передбачає послідовне проведення в життя передусім рівності сторін, створення реальної можливості для ефективного відстоювання кожній стороні процесу своїх прав та законних інтересів. Розгляд і вирішення справ у судах України здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Водночас кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на власний розсуд. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких, наприклад, подано позов, за винятком тих, які не мають відповідної процесуальної дієздатності.
Пояснення сторін і третіх осіб - це повідомлення суду відомих їм відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей засіб доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і треті особи краще інших учасників знають обставини справи, оскільки вони є учасниками допроцесуальних відносин.
Особливості пояснень сторін як джерела доказів виявляються у наступному: по-перше, сторони - учасники спірних правовідносин, і вони юридично заінтересовані у результаті справи. Вони є одночасно і особами, які беруть участь у справі, від дій яких залежить виникнення, розвиток і закінчення процесу, і джерелами надання доказів; по-друге, надання пояснень - право сторін, а не їх обов'язок. Тому в законодавстві не передбачені санкції за відмову від дачі пояснень, за дачу помилкових пояснень. Ця обставина повинна враховуватися судом при оцінці доказів; по-третє, це найпоширеніші засоби доказування; на відміну від інших засобів доказування, які можуть бути або не бути залучені до провадження, вони використовуються завжди і у будь-якій цивільній справі; по-четверте, це такі засоби доказування, де найбільш імовірні такі прийоми як умовчування, перекручування - навмисні або ненавмисні - взаємовідносин учасників справи і навіть неправда.
Залежно від юридичної (процесуальної) заінтересованості розрізняють два види пояснень сторін: ствердження і визнання.
Ствердження - таке пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які лежать в основі вимог і заперечень, встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.
Визнання - пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які повинна довести інша сторона або третя особа.
Беручи участь в процесі,
сторони і треті особи
При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримувати наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) стежити за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації.