Пояснення сторін

У сучасних умовах головні учасники процесу (сторони, треті особи) опиняються в досить складному становищі, коли для доведення своєї правоти в суді їм необхідно виступити в іншій процесуальній якості - як свідки. Поряд із цим, слід зазначити, що на відміну від свідків, на яких покладений обов'язок давати правдиві показання про відомі їм обставини справи, сторони, треті особи та представники мають право обирати - давати показання чи ні. Але на практиці досить рідко зустрічаються випадки, коли зазначені особи дають згоду на свій допит як свідка. Це пов'язується перш за все з тим, що набуття такого статусу може викликати за певних умов несприятливі правові наслідки, зокрема, притягнення до кримінальної відповідальності за дачу неправдивих показань. Так, намагаючись переконати суд у правильності своєї позиції, особа може повідомляти певні відомості, які згодом не знайдуть свого підтвердження в судовому засіданні і можуть бути розцінені судом як неправдиві свідчення, що неминуче має потягти застосування санкцій кримінального характеру, оскільки сторони та треті особи, на відміну від інших свідків, є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин, їм завжди безпосередньо відомі дійсні обставини справи, тому помилятися щодо їх існування зазначені особи не можуть. Крім того, не варто виключати і допущення судом надає правову допомогу конкретному учасникові процесу з метою отримання ним сприятливого судового рішення та відновлення справедливості. Довіряючи своєму представникові (договірне представництво), зацікавлена особа досить часто не вбачає необхідності особистої участі в процесі, тим самим надаючи певну свободу дій особі, яка представляє її інтереси в суді. Відповідно, серед іншого, представник може скористатися правом дати свої показання по справі. При цьому заздалегідь не відомо, які питання будуть поставлені під час допиту представника як свідка і наскільки правильні відповіді будуть ним надані. Тому існує загроза висвітлення обставин справи з боку представника в не вигідному для особи, чиї інтереси представляються, світлі, або ж уведення в оману суду з метою домогтися позитивного рішення для певного учасника процесу. Необхідно враховувати, що представник не є учасником спірних матеріальних відносин, тому не може повною мірою бути обізнаним із обставинами справи. Виходячи з цього, пояснення представників сторін та третіх осіб як свідків не повинні розглядатися як доказ у цивільній справі [5, с. 138].

Ще на один аспект розглядуваної проблеми звертає увагу Д. Сібільов. На його думку, неможливість застосування пояснень сторін, третіх осіб та їх представників, якщо ці особи не дають згоди на свій допит як свідків, не враховує того, що існують справи, де засобом доказування досить часто є лише пояснення сторін, наприклад, справи про розлучення подружжя. Дійсні обставини справи в таких ситуаціях дуже часто можна встановити лише на підставі пояснень сторін; а як же тоді бути в ситуації, коли сторони в таких справах відмовляються давати показання як свідки? Парадокс цієї ситуації в тому, що суд, з одного боку, зобов'язаний розглянути справу і постановити законне й обґрунтоване рішення, а з іншого боку, обґрунтовувати таке рішення іноді нема чим. У зв'язку з цим Д. Сібільов пропонує внести зміни до ЦПК та повернутися до такого засобу доказування, як пояснення сторін та третіх осіб, без зайвих штучних обтяжень, таких, як пояснення у вигляді показань свідка [8, с. 140]. Така позиція, на мій погляд, є правильною і додатково може бути аргументована тим, що за іншого підходу участь сторін та третіх осіб в процесі набуде формального характеру, тобто справа буде вестися від імені та в інтересах сторін, але їх пояснення не будуть мати жодного правового значення.

Слід також звернути увагу на колізію правових норм, що існує в цивільному процесуальному законодавстві. Як зазначалося вище, в ч. 2 ст. 57 ЦПК України як докази в справі називаються саме пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, допитаних як свідків. Але за ст. 176 ЦПК України суд має заслуховувати пояснення осіб, які беруть участь у справі, без будь-яких додаткових умов стосовно форми таких пояснень. У такому разі постає питання, чи є сенс у подібній процесуальній дії, якщо пояснення не мають для суду юридичного значення. Адже завданням цивільного судочинства є не тільки справедливий, але й своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Витрачання часу на отримання інформації, яка не має доказової сили, в результаті призведе до затягування процесу. З іншого боку, така ситуація є абсурдною, оскільки, не з'ясувавши позиції зацікавлених у справі осіб, не можна прийняти правильне рішення. Відповідно, для подолання зазначеної проблеми слід на законодавчому рівні визнати пояснення осіб, які беруть участь у справі, самостійним доказом у цивільній справі [2, с. 492].

Іншою проблемою, яка тривалий час існує в цивільному процесуальному законодавстві, є невизначеність кола осіб, пояснення яких мають бути доказами в цивільній справі. Традиційно в законодавстві (ЦПК 1963 р.) та науковій літературі згадується про пояснення сторін та третіх осіб як засіб доказування і лишається поза увагою можливість дачі таких пояснень іншими особами, які беруть участь у справі. Мова йде про осіб, зазначених у ст. 45 ЦПК України, а саме: Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів. Участь даних суб'єктів у цивільному процесі в більшості випадків пов'язана із захистом прав та інтересів осіб, які з поважних причин не в змозі зробити це самостійно. Виконання такої процесуальної функції вимагає прояву активності з боку зазначених суб'єктів на різних етапах цивільного судочинства - від пред'явлення позову (заяви), до оскарження судового рішення, незважаючи на те, що вони виступають на захист чужих інтересів. Невипадково цих учасників процесу віднесено до осіб, які беруть участь у справі, хоча вони мають не матеріально-правової заінтересованості в справі, а тільки процесуально-правову.

Важливість участі зазначених осіб у процесі підкреслюється тими правами й обов'язками, якими вони наділені на підставі норм ЦПК. Згідно зі ст. 46 ЦПК України органи та особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Хоча цим учасникам були надані широкі права, закон не вирішував питання про можливість використання їх пояснень як засіб доказування. У юридичній літературі з цього приводу зазначається, що і в минулому, і нині відсутність таких засобів доказування пояснюється тим, що дані особи не брали участі особисто у спірних матеріальних відносинах сторін, відомості про обставини справи відомі їм від інших осіб. Маючи під собою необхідний ґрунт, така точка зору все ж таки викликає заперечення, оскільки закон відносить до засобів доказування показання свідка, якому обставини справи можуть бути особисто не відомі [8, с. 140].

Крім того, законодавча логіка з цього питання, очевидно, базується на існуючій у науці думці, що особи, перелічені в ст. 45 ЦПК України, є процесуальними позивачами. Так, наприклад, зазначається, що державні органи та органи місцевого самоврядування, які пред'являють позов на захист чужих інтересів, не є стороною в матеріальному сенсі, а виступають як позивачі тільки в процесуальному сенсі [10, с. 154]. Але, як слушно зауважує М. Й. Штефан, нашому праву невідомий поділ суб'єкта процесуальних правовідносин на дві частини - матеріальну і процесуальну [13, с. 115]. Досліджуючи цю проблему, науковець стоїть на позиції, що суб'єкти захисту прав інших осіб не є позивачами, оскільки вони відрізняються від них за завданням і метою участі, характером юридичної заінтересованості у справі, дією законної сили судового рішення. Визначення їх сторонами в процесуальному розумінні, компетентними органами, третіми особами не тільки не відображає їх функціональної діяльності у цивільному процесі, але ще більше підкреслює невизначеність їх процесуального становища [13, с. 126]. Із цією точкою зору не можна не погодитися. Відповідно особи, названі в ст. 45 ЦПК України, є самостійними учасниками процесу, хоча і виступають на захист інтересів інших осіб, і не можуть ототожнюватися з позивачами (заявниками), третіми особами чи представниками.

Новелою цивільного процесуального законодавства України є віднесення до засобів доказування в цивільній справі звуко- і відеозаписів. Хоча використання таких засобів доказування теоретично не заперечувалося й раніше, але нормативне закріплення вони знайшли вперше.

1.3. Доказ як основна  засада змагальності сторін в  судовому процесі

Змагальність судового процесу як одна з основних конституційних засад судочинства - це важливий показник демократичності правосуддя, бо його реалізація й ефективність передбачає послідовне проведення в життя передусім рівності сторін, створення реальної можливості для ефективного відстоювання кожній стороні процесу своїх прав та законних інтересів. Розгляд і вирішення справ у судах України здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Водночас кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на власний розсуд. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких, наприклад, подано позов, за винятком тих, які не мають відповідної процесуальної дієздатності.

Принцип змагальності в загальному вигляді закріплений у Конституції України, ст. 129 якої передбачає, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін, свобода в наданні ними доказів та в доведенні перед судом їх переконливості [1, с. 141].

У свою чергу, суд вживає передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів із власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або за власною ініціативою витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. Засада змагальності є однією з основних конституційних засад судочинства, що являє собою правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті вирішення справи, вправі відстоювати свою правоту шляхом подання доказів, участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами, а також висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні.

Засада змагальності поширює також свою дію на інших осіб, котрі беруть участь у справі, і на них покладається обов'язок доведення обставин, що мають значення для справи, на які посилаються на підтвердження своєї позиції. Отже, змагальність є різновидом активності зацікавленої особи. Особи, котрі беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. Водночас розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.

Жоден процесуальний кодекс не містить норм, які б докладно регламентували сам хід змагання сторін. Ті окремі законодавчі положення, що є в наявності у процесуальному законодавстві, важко назвати змагальністю сторін. Вони, швидше, направлені на реалізацію прав сторін у судовому процесі.

Перш за все, слід звернути увагу на сам характер звернення до суду. Якщо не враховувати судовий розгляд заяв про встановлення юридичних фактів, то у всіх інших випадках до суду звертаються особи, чиї права чи законні інтереси порушені іншою особою. У свою чергу, як позивач, так і відповідач у справі обґрунтовують свою позицію нормами відповідного законодавства, надають певні докази, що підтверджуються фактичними даними.

І закони, і докази після відповідної судової процедури їх перевірки на відповідність, належність та законність приймаються судом до розгляду. Таким чином, ми маємо дві сторони з протилежними: а) мотивацією; б) метою; в) доказами. При цьому наведене обґрунтовується нормами чинного законодавства. Спільним у них залишається єдине - як позивачу, так і відповідачу необхідне судове рішення, яке відповідало б його інтересам. Ніякі красномовні промови у судовому процесі взагалі та в судових дебатах зокрема не мають жодного впливу на суд, крім доказів, підтверджених фактичними даними по суті справи. Свого часу ще відомий російський процесуаліст І.Є. Енгельман говорив про те, що рішення повинно бути постановлене за наданими і доведеними обставинами, а не за переконаннями совісті [3, 125].

Для цього стороні у справі необхідно надати суду такі докази, які б беззаперечно вказували на правоту її дій. При цьому інша сторона робить те ж саме, тобто надає суду інші докази, які доводять саме її правоту. Таким чином, для отримання позитивного для себе судового рішення по справі сторона повинна надати такі докази, які підтверджували б її правоту та спростовували докази, надані супротивною стороною. З цього можна вивести правову формулу стандарту доказування, який можна визначити як баланс імовірності: тягар доказування стороною вважається виконаним якщо суд може констатувати, що стверджуване стороною на підтримання своєї позиції є більше ймовірним, аніж заперечення проти цього.

Отже, на мою думку, безпосередньо змагальність сторін розпочинається з моменту розгляду судом доказової складової. Всі інші дії сторін та суду будуть підготовкою до цього змагання, його зовнішнім оформленням. Таким чином, для практичної реалізації конституційної засади змагальності сторін законом повинні бути гарантовані однакові можливості сторонам в усьому, що стосується їх прав, оскільки дійсна змагальність буде можлива тільки при дійсному дотриманні рівних можливостей сторін у збиранні, наданні та дослідженні доказів.

У контексті зазначених положень вирішальним фактором є те, що суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це – обов’язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Отже, сторони виконують функцію суб’єктів доказування при встановленні юридично значущих фактів [12, с. 201].

Із зазначеного можна зробити висновок, що змістом доказування є процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Метою цієї діяльності є збір і надання доказів, а також вплив на формування переконання суду, який є суб’єктом пізнання фактичних обставин справи.

Таке розуміння доказування, на нашу думку, найбільш правильно відображає реальне правове положення суду та осіб, які беруть участь у справі, а також відповідає вимогам змагального цивільного процесу.

Для того, щоб сторони могли повністю реалізувати своє конституційне право на судовий захист, здійснити свої права й виконати передбачені цивільним процесуальним законодавством обов’язки (особливо ті, що стосуються доказового права: взяти участь у розгляді справи, надати обґрунтування своїх вимог чи заперечень, довести їх переконливість перед судом), необхідно визначити положення і повноваження суду в змагальному процесі, межі його процесуальної діяльності щодо забезпечення дійсної змагальності сторін, створення дійсно змагального процесу.

У зв’язку з проголошенням на конституційному рівні принципу змагальності, його закріпленням у цивільному судочинстві, роль суду в процесі доказування значно зменшилася. З іншого боку, його роль щодо забезпечення змагальності процесу зросла і певною мірою навіть ускладнилась, оскільки її виконання вимагає конкретних процесуальних дій для виконання основного обов’язку суду – створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи.