Право власності. Повноваження власника

     В об’єктивному значенні право власності являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. На думку                      В.П. Грибанова [7, с.381], зміст інституту права власності повинен мати наступну структуру:

     1) Загальна норма, що визначає  завдання правового регулювання  відносин власності;

     2) Норми, що встановлюють належність  майна окремим особам. Сюди повинні  входити:

• норми, що визначають форми власності;
• норми, що визначають яке майно може бути об’єктом різних форм власності;
• норми, що визначають способи набуття права власності, а також визначають момент виникнення права власності;

     3) Норми, що встановлюють зміст і обсяг повноважень, що надаються власнику;

     4) Норми, що встановлюють охорону  права власності. Сюди повинні  входити наступні норми:

• про право власника стягнення майна з чужого незаконного володіння;
• про право власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права власності.

     У суб’єктивному розумінні право власності являє собою можливості конкретного власника, який спирається на правові норми щодо свого майна.

     Таким чином, зміст права власності  у такому розумінні складає обсяг  повноважень власника.  

     3. Повноваження власника

     У науковій літературі традиційно виділяють повноваження власника щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном. При цьому вказані повноваження слід відрізняти від фактичних дій, в яких вони реалізуються.

     Так, володіння являє собою фактичне панування над річчю. Право ж володіння полягає у закріплених у відповідних правових нормах можливостях щодо фактичного володіння річчю. Володіння являє собою сукупність фактичних дій особи спрямованих на утримання, управління, забезпечення збереженості майна [5, с.233]. Характер володіння залежить від виду, особливостей майна. Володіння може бути як фізичним, так і господарським. Особа володіє річчю і тоді, коли вона може утримувати її фізично, і тоді, коли вона утримує річ в сфері своїх господарських інтересів. Щодо великої групи рухомих речей володіння починається з моменту вручення речі. Щодо речей нерухомих, то володіння може проявлятись у вступі в будинок, на земельну ділянку, їх освоєнні, встановленні межових знаків та ін. Дії по володінню включають в себе зусилля володільця щодо утримання майна, підтримання майна в доброму стані, запобіганню його випадковій загибелі чи пошкодженням, несення витрат, що пов’язані з цим.

     Не  всяке володіння охороняється правом. Існує перелік речей, вилучених  з обороту, отже таких, що не можуть знаходитись у фізичних осіб. Більше того, не всякі дії, що відносяться до фактичного володіння, є правомірними. Безгосподарне утримання історичних і культурних цінностей, негуманне відношення до тварин є підставами для припинення права власності.

     Слід  розрізняти володіння, засноване на праві власності, і володіння, що виникає в силу інших підстав. Розрізняють законне (титульне) і  незаконне володіння.

     Титульним або законним визнається володіння, що ґрунтується на законних підставах. Титульними володільцями можуть бути не лише власники, але і особи, в яких річ знаходиться на підставі договору чи інших законних підставах. Чинне законодавство України не знає так званого посесорного захисту, тобто захисту володіння взагалі незалежно від його правової підстави [9, с.17]. Таким чином, захисту не підлягає володіння, що не ґрунтується на правових підставах.

     Володіння власника відрізняється від володіння  інших осіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює це повноваження, як правило, у сукупності з іншими – правами користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. А щодо інших титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння відповідно до договору, адміністративного акту, закону. У деяких випадках титульні володільці – невласники можуть мати і інші повноваження – володіння і користування (для прикладу, орендарі) чи володіння і розпорядження (при договорі комісії). Проте всі три повноваження можуть одночасно належати лише власнику. Тому його титульне володіння буде первинним, а будь-яке інше – похідним [13, с.245].

     Поряд з титульним або законним володінням, існує і незаконне володіння, тобто таке, що здійснюється без  будь-яких правових підстав. Якщо особа, що володіє майном без будь-яких правових підстав не знає і не повинна була знати про його незаконність, таке володіння визнається добросовісним незаконним володінням. Недобросовісним незаконним володільцем визнається особа, що знає або повинна була знати про незаконність свого володіння.

     Під користуванням розуміють дії, метою  яких є вилучення з речі її корисних властивостей. Повноваження щодо користування річчю – це суб’єктивне право на можливі дії щодо використання майна в межах, встановлених законодавством [6, с.245].

     Способи користування річчю багато в чому залежать від характеру речі. Якщо річ є неспоживчою, то під користуванням розуміють тривалу експлуатацію речі в процесі виробництва чи іншій діяльності. Якщо це майно є споживчим, то дії по користуванню спрямовані на припинення існування речі в попередній якості. Кожна річ має своє призначення, здатна бути корисною. Звичайно, здобувати з речі корисні властивості можливо лише в процесі володіння нею. В умовах ринкової економіки, на відміну від радянських часів, можливості будь-якого власника щодо використання належного йому майна значно розширені. Він може використовувати її як для власної господарської, чи іншої не забороненої законом діяльності, так і передати його безоплатно чи за плату у володіння, користування іншим особам. Тобто право користування майном може належати і іншим особам, що не є власниками. Найбільш поширеним способом виникнення права користування без виникнення права власності є укладання угод. Серед них, у першу чергу, слід назвати майнове наймання, оренду, лізинг.

     У зміст поняття «право користування» включається також і право привласнення плодів і доходів від речі (ст. 359 ЦК України). Плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать власникові речі. Проте за договором власник може передати право на привласнення плодів, доходів, які приносить річ, іншим особам. За таких обставин плоди і доходи перейдуть у власність останніх.

     Проте встановлюючи обсяг дій, що входять  в повноваження користування майном, законодавець водночас і обмежує дії щодо використання найбільш цінного майна. Якщо звернутись до Цивільного Кодексу України, то, зокрема, квартири не можуть використовуватись для промислового виробництва (стаття 382), а використання земель всупереч їх призначенню може потягти припинення права власності в судовому порядку. Користування майном може бути неправомірним і тоді, коли воно відбувається з порушенням норм чинного законодавства або з використанням таких форм користування, що порушують інтереси третіх осіб.

     Таким чином, в класичному розумінні право власності характеризується трьома повноваженнями: володіння, користування та розпорядження [9, с.14]. Такий підхід до змісту права власності підтримують більшість вітчизняних науковців, вважаючи, що така “тріада” повноважень вичерпно характеризує зміст права власності. Іноді пропонується доповнити існуючу тріаду додатковими повноваженнями: правом управління майном чи правом на захист, проте зазначається, що такі повноваження власника автоматично включаються до змісту тріади: всяке право підлягає захисту, а тому не має підстав виділяти окремо повноваження щодо захисту. Управління, в свою чергу, є способом здійснення права розпорядження.

     В юридичній літературі часто порушується  питання про те, чи вичерпується зміст права власності вказаною тріадою, і чи достатньо її щоб відокремити право власності від інших речових прав. На мою думку, дану тріаду можна вважати такою, що дає найбільш загальне розуміння змісту права власності. Тобто таке, що потребує роз’яснень, певних застережень. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     4. Огляд літератури  та думок різних  дослідників щодо  повноважень власника

     Сучасні західні юристи критично відносяться до традиційної тріади повноважень. Якщо звернутись до римського приватного права, то воно не знало закритого переліку повноважень власника. Виділялись, зокрема, такі повноваження як право володіння, право користування, право розпорядження, право отримувати доходи, право на захист та ін. [10, с.130].

     У західній літературі спроби науковців  дати нове тлумачення змісту права власності йде по трьох напрямках [11, с.217].

     Ряд авторів намагається сформулювати коротке визначення, підкресливши в ньому «ядро» власності. Так, на думку італійських юристів С. Пульятті і Ф. Бартоломе право власності охоплює лише два повноваження: користування і розпорядження. При цьому С. Пульятті вважає розпорядження крайньою межею користування, тобто зводить право власності виключно до права користування.

     Інші  західні юристи, вважаючи неможливим дати єдине визначення права власності, стверджують, що воно охоплює будь-які  приватні права, що мають майновий характер, в тому числі речові, зобов’язальні, корпоративні права.

     Автори  країн «загального права» намагаються дати універсальне визначення власності шляхом складання свого роду каталогу повноважень власності. Ще в ХІХ ст. англійський юрист В. Харн включав у нього 6 складових:

1. право володіння;
2. право користування;
3. право виробництва;
4. право на витрачання;
5. право розпорядження при житті і після смерті;
6. право усувати інших осіб від майна.

     Якщо  вказані повноваження об’єднати в руках однієї особи, їй буде належати повне право власності, в іншому випадку – при відсутності одного чи кількох прав – обмежене право власності.

     Інший англієць – А. Оноре запропонував визначення права власності, що складається  з одинадцяти елементів:

     1) право володіння – виключний фізичний контроль над річчю або право виключного використання;

     2) право на користування або право особистого використання речі;

     3) право управління - право вирішувати, ким і як буде використана річ;

     4) право на дохід, тобто на  блага, які дає реалізація двох попередніх повноважень;

     5) право на відчуження, споживання, розтрату на свій розсуд, на  зміну або знищення речі;

6. гарантії від експропріації або право на безпеку;
7. право передавати річ;
8. безстроковість;
9. заборона використовувати річ на шкоду іншим;
10. можливість відібрання речі для сплати боргу;

     11) остаточний характер, тобто існування  права, що забезпечують відновлення  порушених повноважень.

     Конкретне право власності може охоплювати лише деякі з вказаних елементів, а на одне й те саме майно, на думку А. Оноре, може існувати декілька прав власності [11, с.219].

     Деякі західні автори вносять у вказане  вчення окремі уточнення. Американський  юрист А. Беккер вважає, що правом власності  можуть бути не всі з вказаних повноважень. На його думку, найбільш фундаментальним є право на відчуження, яке, взяте ізольовано або у поєднанні з іншими елементами, можна розглядати як право власності. Крім того, до права власності він відносить право на володіння, користування, дохід при умові, що кожне з цих повноважень безстрокове або гарантоване від експропріації. Зрештою, до права власності можна віднести і будь-яке поєднання з перших п’яти елементів, що містяться в наведеному переліку прав власності. За підрахунками Беккера, можливе існування близько 1500 варіантів права власності.

     Іншим проблемним питанням є питання про  те, чи є право власності простим набором повоноважень чи чимось більшим. З цим тісно пов’язане питання про єдність чи множинність особи власника.

     В класичній буржуазній літературі панувало запозичене з римського приватного права розуміння права власності як повного панування особи над річчю. Право власності розглядалось як найбільш повне речове право, що наділяє свого носія здатністю на свій розсуд користуватись своєю річчю, споживати її плоди, а, крім того дає йому владу розпоряджатись нею за своєю волею, усуваючи стосовно цієї речі втручання будь-якої іншої особи. Проголошення абсолютного характеру права приватної власності в значній мірі диктувалось негативним відношенням буржуазії до феодальної концепції розщеплення власності. Стаття 544 французького Цивільного кодексу 1804 року визначила право власності як «право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним способом» [3]. Згідно з §903 Німецького цивільного уложення, власник речі має право розпоряджатись річчю на свій розсуд і відсторонювати інших від будь-якого впливу на неї. І до цього часу в західній юридичній літературі зустрічаються роботи, в яких відстоюється думка про абсолютний характер права власності. Так, західнонімецький юрист Т. Хасс стверджує, що тільки те право, що являє собою необмежене панування над річчю, включаючи безстрокові правомочності по володінню, користуванню, розпорядженню і управлінню річчю, є правом власності.