Право власності. Повноваження власника

    Вступ

    Відносини власності властиві людському суспільству  із самого початку його зародження. Вони визначають наявність зв'язку людини з оточуючими її об'єктами як зі своїми, їй належними, чи відсутність такого зв'язку стосовно тих об’єктів, що вважаються людиною чужими.

      Відношення  до майна, стосунки між людьми з приводу цього відношення, звичайно, були дуже важливими у процесі формування людської цивілізації; розвиток людських взаємовідносин у майновій сфері формував економічне становлення суспільства. Але економіка з самого початку була нерозривно пов¢язана з правом. Адже, якщо є майно, є й претенденти на його володіння, між якими треба справедливо визначити на це володіння права.

    Актуальність  теми дослідження.

    Праву власності приділяється чимало уваги, адже воно є настільки важливим інститутом цивільного права, що обійти його належною увагою просто неможливо. Стаття 41 Конституції України декларує: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. <...> Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності» [1, с.12]. Таким чином, проголошуючи непорушність права власності, Конституція Україна наголошує на важливості цього інституту, який, напевно, є другим за значенням правом, яке має людина, після її права на життя.

    Сьогодні  традиційно прийнято говорити про так  звану «тріаду» повноважень власника: право володіння, користування та розпорядження майном. Але таке формулювання не є остаточним. На думку деяких дослідників, такий розподіл повноважень власника не є досконалим. Враховуючи, що найважливішим завданням держави і права можна вважати якомога чіткіше врегулювання відносин власності та надання таким відносинам ознак справедливості, непорушності та захищеності, дане питання потребує більш детального розгляду. 

    Об’єктом  дослідження курсової роботи є інститут права власності.

    Предметом дослідження курсової роботи є зміст права власності та повноваження власника.

    Основна мета даного дослідження полягає у вивченні змісту права власності, особливостей повноважень власника.

      Поставлена  мета обумовлює необхідність вирішення ряду завдань:

• визначити поняття власності та права власності;
• висвітлити зміст права власності;
• дослідити основні повноваження власника;
• виявити, чи потребує традиційний розподіл повноважень власника («тріада») вдосконалення та змін.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Визначення  поняття власності  і права власності

      Поняття власності є економічною категорією, за допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх «своїми» є матеріальною стороною відносин власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відношення, власність має і соціальну сторону: вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення засобів та продуктів виробництва.

      Якщо  окрема особа (чи цілий колектив) привласнює конкретну річ, вона усуває від неї усіх інших осіб. Цим і визначається характер взаємодій людей у процесі привласнення.

      Отже, економічний аспект власності – це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб, крім власника – особи чи колективу.

      Таким чином, можна визначити, що власність – це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих осіб та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.

      Зміст економічних відносин власності  складають володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Надамо визначення цим термінам.

      Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

      Користування – вилучення з речей їх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

      Розпорядження – визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

      Особа або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) на свій власний розсуд, за своїм інтересом незалежно від волі й бажання інших осіб.

      Економічні  відносини власності у будь-якому  суспільстві закріплюються за допомогою  норм права і набувають характеру  правовідносин. В юридичній науці термін «право власності» вживається в об¢єктивному і суб¢єктивному значеннях.

      Право власності в об¢єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи інших правові системі. Об¢єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норм, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

      Отже, право власності в об¢єктивному розумінні є одним з найголовніших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб¢єктами, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

      Природа цього інституту має комплексний  характер, адже, поряд з нормами  цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми й  інших галузей права, а саме –  кримінального, державного, адміністративного, трудового, фінансового тощо.

      Право власності у суб¢єктивному розумінні – це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (особи чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом. Отже, право власності у суб¢єктивному розумінні – це суб¢єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного право відношення власності і може належати суб¢єктам – окремій людині (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.

      Абсолютний  характер права власності означає, що правомочному суб¢єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов¢язаних суб¢єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право.

      Коло  суб¢єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до чинного ЦК України можуть бути фізичні та юридичні особи (ст. 325 ЦК Украйни); колективні утворення: кооперативи, орендні і колективні підприємства, господарські товариства і асоціації та інші (ст. 327 ЦК України).

      Суб¢єктами права власності виступають, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи тощо), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міст).

      Стаття 324 ЦК України серед суб¢єктів права власності визначає народ України, який здійснює належне йому право власності через орган державної влади або орган місцевого самоврядування.

      Окрім громадян України та юридичних осіб право власності на території України можуть набувати також іноземні громадяни, особи без громадянства та біженці, сумісні підприємства, створені за участю українських та іноземних юридичних осіб – як для задоволення власних потреб, так і для здійснювання господарської діяльності, - у випадках та в порядку, встановленому чинним українським законодавством. Міжнародні організації та іноземні держави мають право власності на майно, що необхідне їм для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у відповідності до міжнародних домовленостей та угод. Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить відображення і в численних міжнародних договорах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо.

      Об¢єктом права власності може бути майно (речі як предмети матеріального світу – засоби виробництва і предмети вжитку), але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.

      Як  визначає ст.324 ЦК України, власністю народу України є «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної  (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку,  житловий  фонд,  будівлі  та споруди, фінансові ресурси, наукові  досягнення,  створена  завдяки  зусиллям  народу  України частка  в  загальносоюзному  багатстві,  зокрема в загальносоюзних алмазному  та  валютному  фондах  і  золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами» [2]. Право власності, за традиційним трактуванням сучасної цивільної науки, визнається суто речовим правом абсолютного характеру, оскільки задоволення охоронюваних законом інтересів власника тут здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб.

      Особливо  слід відмітити, що окреме місце в  українському цивільному законодавстві  займає право інтелектуальної власності, що визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої  діяльності або на інший об¢єкт права інтелектуальної власності, визначений законом. У п.2 ст.418 ЦК України зазначено: «Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об¢єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом» [2]. Отже, законодавець робить коло об¢єктів права власності вичерпно широким; практично визнаються об¢єктами власності повітряний простір та інші природні об¢єкти в натуральному стані. Це визначено і в Конституції, і в Цивільному кодексі, і в інших актах законотворчої діяльності.

      Права й обов¢язки власника та інших осіб у їхній взаємодії становлять зміст правовідношення власності. Отже, суб¢ективне право власності – це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб¢єкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб¢єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою керування ним та вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону. Стосовно суб¢єктивних обов¢язків у цьому правовідношенні треба відмітити, що всі особи, які не є власниками даного майна, розглядаються законом як зобов¢язальні суб¢єкти, а тому вони повинні забезпечувати зі свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власникові здійснювати його суб¢єктивне право. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Зміст права власності

     Розглядаючи питання про зміст права власності  ряд авторів розглядають право володіння, користування та розпорядження в об’єктивному та суб’єктивному значенні.