Міжнародна практика охорони корисних моделей

Міжнародна практика правової охорони корисних моделей 

Серед об‘єктів прав промислової власності Паризька конвенція по охороні промислової  власності від 20 березня 1883 року, учасницею  якої є Україна, в частині 2 статті 1 визначає, зокрема корисні моделі. Саме цей міжнародний акт встановлює можливість для країн-учасниць передбачити правову охорону таких результатів інтелектуальної діяльності людини у будь-якій сфері технології як корисні моделі. Г. Боденхаузен у своїй відомій праці “Guide d`application de la Convention de Paris pour la protection de la propriete industrielle” (Паризька конвенція по охороні промислової власності. Коментар) дає таке пояснення щодо цього об’єкту прав інтелектуальної власності: “Корисні моделі (les modeles d`utilite), що визнаються як об’єкти правової охорони лише невеликою кількістю країн, можна розглядати як “малі винаходи” (винаходи другого класу). Йдеться про правову охорону промислових новинок, що є не такі значні, як патентоспроможні винаходи (з деякими можливими обмеженнями стосовно виду новинок, на які ця правова охорона поширюється). Правова охорона надається в цьому випадку на більш короткий термін, ніж при видачі патентів на винаходи”. 

Термін “корисна модель” можна розглядати як загальний  по відношенню до термінів "малий винахід" (Австралія), "корисне нововведення" (Малайзія), "свідоцтво про корисність" (Франція) чи "короткостроковий патент" (Бельгія, Нідерланди), що використовуються в світі для визначення охоронного документу для менш значних винаходів, зокрема в галузі механіки (пристроїв, інструментів, побутових виробів тощо). 

Механізм здійснення правової охорони корисних моделей  подібний до загального механізму правової охорони винаходів шляхом видачі патентів (у деяких країнах заявка на видачу патенту на винахід може бути перетворена у заявку на видачу охоронного документу на корисну модель і навпаки), але він більш простий, дешевий і швидкий, завдяки чому правова охорона корисних моделей важлива для малого бізнесу, який відіграє стратегічну роль по відношенню до новацій і швидкого відгуку на вимоги ринку. 

На сьогодні правова охорона корисних моделей  передбачена в 64 країнах світу. Зокрема  всі країни Європейського Союзу  мають певні форми правової охорони  корисних моделей, за виключенням Великобританії, Швеції і Люксембургу. Але існують також і країни, які не вважають за потрібне здійснювати правову охорону корисної моделі на своїй території. До таких країн відносяться і такі промислові гіганти як США та Канада. 

Необхідно зазначити, що коло країн, що запроваджують таку форму правової охорони результатів інтелектуальної діяльності в останні роки має тенденцію до розширення. Так, у вересні 1999 року набрав сили новий Патентний закон Таїланду, однієї з головних особливостей якого є введення правової охорони корисних моделей. До цього або вводилися, або обновлялися відповідні закони в ряді інших країн. У деяких країнах правова охорона корисних моделей користується особливою популярністю. Наприклад, у Китаї за період 1985-1996 років було зареєстровано близько 30 тисяч патентів на корисні моделі, що складає 73 відсотки від загального числа патентів на три різні категорії об’єктів прав промислової власності (винаходи, корисні моделі та промислові зразки). В Іспанії заявок на корисні моделі подається також набагато більше, ніж заявок на винаходи. 

Найбільш поширеною  аргументацією на користь цієї форми  правової охорони технічних рішень є швидка і проста процедура реєстрації прав, низький рівень вимог до винахідницької творчості і невисокі витрати. Термін реєстрації прав на корисні моделі не настільки тривалий, як для винаходів, однак правова охорона виявляється більш ефективною для так званих “малих винаходів”. Особливо великий попит на таку форму правової охорони відзначається в галузях, пов'язаних з механікою, електротехнікою, оптикою та приладобудуванням. Необхідно зазначити, що на отримання національного патенту на винахід, як правило, необхідно витратити більше двох років, європейського - чотири роки, а в Європі права на корисну модель можна зареєструвати за півроку. 

Правова охорона корисних моделей сприяє першим крокам інноваційної діяльності, успішність яких можлива лише за умови запобігання копіювання нововведення конкурентами за допомогою ефективних засобів захисту прав протягом обмеженого періоду часу. 

На практиці легкість реєстрації прав на корисну модель врівноважується відносно вузькими рамками наданої правової охорони. Відсутність проведення експертизи заявок на корисні моделі може призводити до дублювання видання декількох охоронних документів на одну корисну модель, що спричиняє серйозну погрозу стосовно подальшого оспорювання прав. Так, у Китаї тільки в 1995 році було розглянуто 82 справи про правомірність видачі патентів на корисні моделі, при чому в 55 відсотків випадків зазначені патенти були визнані недійсними. В Іспанії також існує значна судова практика з цих питань. 

Разом з тим, європейський досвід свідчить, що домогтися  анулювання прав на корисну модель дуже важко - частіше через більш  низькі вимоги до рівня винахідницької діяльності. Заявнику достатньо зрозуміло викласти переваги запропонованого ним пристрою, щоб бути в більшості випадків упевненим у вирішенні суперечки на свою користь. Специфіка розгляду конфліктів по корисних моделях у суді полягає у тому, що тут розглядаються права на зареєстрований об'єкт корисної моделі, який не пройшов експертизи, тому заявник може домогтися затягування справи до одержання результатів експертизи, ризикуючи, однак, відшкодуванням судових витрат у випадку ухвалення рішення не на його користь. 

В основному  суть правової охорони корисних моделей скрізь однакова і стосується видачі охоронних документів на рішення, придатні для практичного застосування, що стосуються структури і форми технічного рішення, а також їх сполучення найчастіше в тримірних пристроях. У деяких законах зазначається, щодо яких об'єктів складаються виключення. У Бразилії - це скульптури, будинки, емальований посуд, картини, вишивки, фотографії, у Греції - породи тварин і сорти рослин, біологічні продукти і виробничі процеси, у Гватемалі - способи виробництва речовини і металургійних матеріалів. З розвитком системи правової охорони корисних моделей виявляються тенденції до розширення її меж. Наприклад, у Німеччині в 1990 році при перегляді Закону про охорону прав на корисні моделі були зняті обмеження на вироби, що не мають тримірної форми, а в Малайзії охороноспроможними корисними моделями визнаються навіть способи. 

У законодавствах багатьох країн включені норми, щодо яких визначається процедура перетворення заявки на винахід у заявку на корисну  модель. У їхньому числі Греція, Іспанія, Тайвань, Угорщина, Італія, Японія, Польща, Корея і Уругвай. У більшості цих країн допускається перетворення заявок в обох напрямках, а в Австралії, наприклад, можна подати відразу дві заявки - на винахід і на корисну модель. У Росії заявник вправі, до публікації відомостей про заявку на винахід, перетворити її в заявку на корисну модель, а заявка на корисну модель може бути перетворена у заявку на винахід до ухвалення рішення по ній про видачу свідоцтва. Такий порядок додає додаткову гнучкість системі правової охорони винаходів. 

Хоча часто  використовуються різноманітні визначення та термінологія, суть правової охорони  в основному всюди однакова та зводиться до видачі охоронних документів на нові рішення, придатні до практичного застосування і ті, що відносяться до форми, структури та їх сполучення у тримірних виробах. 

Існує декілька видів систем реєстрації прав на корисні  моделі:

явочна система  – (наприклад, Австралія, Німеччина, Італія, Уругвай);

перевірочна система  –(наприклад, Південна Корея, Іспанія, Індонезія);

напівперевірочна  система – (наприклад, Франція, Португалія, Мексика). 

Строк дії правової охорони корисної моделі у більшості  країн становить від 5 до 10 років. Найкоротший строк дії правової охорони 4 роки прийнято у Сомалі. Є країни, в яких строк дії прав на корисну модель дозволяється продовжувати кожні 5 років. 

Директиви –  найпоширеніший вид нормативних  актів ЄС у галузі інтелектуальної  власності. З п'ятнадцяти директив Євросоюзу щодо регулювання правовідносин, пов'язаних з інтелектуальною власністю, вісім належать до охорони авторського права й суміжних прав. Наприклад:

· Директива  Ради 89/552/ЄЕС від 3 жовтня 1989 р. про  координацію певних положень, визнаних законами, правилами, та адміністративних заходів у державах-членах, що стосуються телевізійного мовлення;

· Директива  Ради 91/250/ЄЕС від 14 травня 1991 р. про  правову охорону комп'ютерних  програм;

· Директива  Ради 92/100/ЄЕС від 19 листопада 1992 р. про  право на прокат, право на позичку  і деякі суміжні права у сфері інтелектуальної власності;

· Директива  Ради 93/83/ЄЕС від 27 вересня 1993 р. про  координацію деяких положень авторського  права і суміжних прав за застосування їх до супутникового мовлення та кабельної  ретрансляції;

· Директива  Ради 93/98/ЄЕС від 29 жовтня 1993 р. про гармонізацію терміну охорони авторського права і деяких суміжних прав;

· Директива  Європейського парламенту та Ради 96/9/ЄС від 11 березня 1996 р. про правову охорону  баз даних;

· Директива  Європейського парламенту та Ради 2001/84/ЄС від 27 вересня 2001 р. про право слідування на користь автора оригінального твору;

· Директива  Європейського парламенту та Ради 2001/29/ЄС від 22 травня 2001 р. про гармонізацію певних аспектів авторського права  і суміжних прав в інформаційному суспільстві.

Складовою частиною особливої системи права ЄС є  інститут права інтелектуальної  власності1. Його поява й розвиток міцно пов'язані з інтелектуалізацією життя людства, розвитком інформаційних  технологій і культури. Створення  єдиного європейського ринку потребує гармонізації відповідних національних законодавств держав-членів ЄС, а також поліпшення системи захисту інтелектуальних прав на міждержавному рівні2. Про важливість останнього свідчить положення про розширення компетенції ЄС у сфері торговельних аспектів інтелектуальної власності в Ніццькому договорі ЄС від 26 лютого 2001 року, який набув чинності з 1 лютого 2003 року. Захист інтелектуальної власності як невід'ємного права людини проголошений у ч. 2 ст. 17 Хартії основних прав Європейського Союзу, схваленої у вересні 2000 року. Хартія в повному обсязі ввійшла до Договору про запровадження Конституції Євросоюзу, отже, після його затвердження на референдумах у державах ЄС захист права інтелектуальної власності отримує статус конституційного принципу Євросоюзу.

Право інтелектуальної  власності поширюється в країнах–членах ЄС, безпосередньо впливаючи на національні  системи правової охорони. Про його позитивний вплив свідчить приклад  наших сусідів – країн Східної  Європи, які вже набули членство в ЄС (Польща, Чехія, Словаччина, країни Балтії, Угорщина) або є офіційними кандидатами (Болгарія, Румунія). Для цих держав орієнтація на право ЄС була важливим чинником розвитку національного законодавства, враховуючи той факт, що з багатьох аспектів право інтелектуальної власності ЄС випереджає відповідні норми на рівні регулювання Всесвітньої організації інтелектуальної власності, а в деяких випадках – і розвиток права інтелектуальної власності США. Стандарти охорони інтелектуальної власності Євросоюзу нині в Європі відіграють вирішальну роль і під час вдосконалення національних систем охорони, і під час оцінювання ефективності реалізації прав3.

Право інтелектуальної  власності ЄС формувалося довго, складно і досить важко4. Основна  проблема полягала в тому, що це право є територіальним за своїм характером, тобто правова охорона об'єктів інтелектуальної власності, надана на території однієї держави, не діє на території інших держав. Крім того, в різних країнах є відмінності в рівнях охорони, особливості правозастосовчої практики. Кожна держава прагне передусім забезпечити права національних правовласників, що загалом суперечить цілям і принципам створення єдиного ринку. Тому тривалий час регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності залишалось у компетенції держав–членів ЄС, а співпраця у сфері інтелектуальної власності не входила до низки пріоритетних завдань Євросоюзу. Понад те, в єдиній статті Римського договору (Договір 1957 року, що заснував Європейське економічне співтовариство), яка присвячена інтелектуальній власності, остання виключається з принципу вільного руху товарів у співтоваристві5. Це положення не було переглянуто прийнятими в подальшому Єдиним європейським актом (1987 р.) і Маастрихтським договором про Євросоюз (1992 р.)

Однак з огляду на потреби формування єдиного економічного простору в ЄС повільно, обережно, в  м'якому режимі почалася спочатку гармонізація (узгодження правових норм), а потім  і уніфікація (створення єдиних для  всіх норм) законодавств країн–учасниць ЄС у сфері інтелектуальної власності. Важливу роль у цих процесах відіграв Суд Європейських Співтовариств. Його рішення щодо справ у сфері обігу прав на об'єкти інтелектуальної власності мали велике значення під час підготовки майбутніх законодавчих актів Співтовариств6. Положення про сумісну компетенцію Євросоюзу та держав-учасниць у сфері інтелектуальної власності закріплене у відомому рішенні 1/94 Європейського суду7. У ньому проголошено принцип поєднання національного й наднаціонального регулювання. Держави-члени мають широкі можливості для вибору форм і методів правового регулювання, зокрема й при виконанні обов'язкових для кожної держави-члена директив та інших розпоряджень cпівтовариства. Водночас діє правило: після того, як Співтовариствами ухвалено законодавство в конкретній сфері, держави-члени вже не мають права приймати свої законодавчі акти або скасувати дію законодавства Співтовариств8.