Фізичні особи

Дієздатність обмежується також у випадках засудження громадянина до позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може самостійно укладати угоди, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів.

Визнання громадянина недієздатним передусім пов'язане з його здоров'ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким громадянином може призвести до не передбачуваних наслідків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

Визнання громадянина  недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.

Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди. Від його імені угоди укладає його опікун.

Слід звернути увагу також на те, що чинне законодавство України не враховує специфіки перебігу душевної хвороби. Адже відомі випадки, коли душевно хворий у певні періоди може розуміти наслідки своїх дій, ставитися до них так, як це притаманно здоровій людині. В такі періоди він міг би укласти заповіт, інші угоди, але законом це ігнорується. Такі хворі або зовсім не визнаються недієздатними, або суд не враховує такого їх стану.

Громадянин вважається недієздатним з часу набран-ня чинності рішенням суду про визнання його недієздатним.

Разом з тим Пленум Верховного суду УРСР в постанові від 20 березня 1972р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним» передбачив виключення з цього положення. У випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд, на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших даних щодо психічного стану громадянина, може зазначити у рішенні, з якого часу громадянин є недієздатним.

У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного  недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.

 

 

 

РОЗДІЛ IV. МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ ФІЗИЧНОЇ 

ОСОБИ ТА ЙОГО ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ  НАСЛІДКИ.

ПІДСТАВИ, ПОРЯДОК ТА НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ

ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ  БЕЗВІСНО ВІДСУТНЬОЮ

ТА ОГОЛОШЕННЯ ЇЇ ПОМЕРЛОЮ

 

 

Визнання громадянина  безвісно відсутнім або оголошення його померлим. Місцем проживання закон визнає те місце, де громадянин постійно або переважно проживає [2, 29] ЦК України.

При виборі місця проживання виявляється воля дієздатної особи, але при цьому слід мати на увазі, що законодавство України визнає за громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця проживання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила є вказівка закону про те, що місцем проживання неповнолітніх, які не досягли 14 років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків або опікунів [2, 29] ЦК України. Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може самостійно обирати місце проживання.

Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості цивільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав.

З місцем проживання закон пов'язує місце виконання зобов'язань. Так, згідно [2,  532] ЦК України, якщо місце виконання зобов'язань не визначене, виконання повинно бути проведено:

1) по зобов'язанню передачі  будівлі - за місцем знаходження будівлі;

2) по грошових зобов'язаннях (крім грошових зобов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) - за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор під час виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням на рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця;

3) по всіх інших зобов'язаннях - за місцем проживання боржника, а якщо боржник є юридичною особою за місцем її знаходження.

За місцем проживання спадкодавця, як правило, відкривається спадщина [2, 1221] ЦК України.

Неабиякого значення набуває  місце проживання для визначення підсудності по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ за загальним правилом визначається за місцем проживання відповідача. Справи, що виникають у зв'язку із стягненням аліментів, відшкодуванням шкоди, заподіяної смертю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи можуть розглядати-ся за місцем проживання позивача.

Як бачимо, з місцем проживання закон зв'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть тим чи іншим чином впливати на майновий та інший стан громадян.

Слід також звернути увагу на те, що трапляються випадки, коли громадянин тривалий час відсутній у місці постійного проживання, не повідомляє про своє місце знаходження, а заходи по встановленню його місця знаходження не дають позитивних наслідків.

Виникає невизначеність у  правовідносинах за участю відсутнього. Якщо ця невизначеність тягне за собою  юридично значимі наслідки, то зацікавлена  особа може захистити свої права за допомогою двох цивільно-правових інститутів: «Визнання громадянина безвісно відсутнім» і «Оголошення громадянина померлим».

Визнання громадянина  безвісно відсутнім може мати місце при встановленні таких умов:

а) громадянин протягом року відсутній за місцем постійного проживання;

б) про місцезнаходження громадянина протягом цього ж строку зацікавленим особам нічого не відомо;

в) вжиті заходи для встановлення місця перебування громадянина  не дали результатів;

г) питання, заради яких заявник  просить визнати громадянина  безвісно відсутнім, є юридично важли-вими і не можуть бути вирішені без такого визнання.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо встановити цей день, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані останні відомості. Коли ж неможливо встановити місяця, в якому були одержані останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку починається з першого січня наступного року.

Визнання громадянина  безвісно відсутнім здійснюється в судовому порядку за місцем його постійного проживання.

Суд, крім врахування свідчень заявника про розшук безвісно відсутнього, вживає заходів для встановлення точніших відомостей про відсутнього (надсилає запити до органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів, виконкомів місцевих рад тощо).

Якщо заявник просить  визнати безвісно відсутнім громадянина, стосовно якого порушена кримінальна справа і який з місця постійного проживання зник, порушивши при цьому підписку про невиїзд, то суд таку заяву повинен прийняти, дослідити всі необхідні умови для визнання цього громадянина безвісно відсутнім і, якщо умови будуть встановлені, винести рішення по суті. Рішення суду про визнання такого громадянина безвісно відсутнім не повинно впливати на діяльність правоохоронних органів по розшуку цієї особи. Те ж саме можна сказати і про оголошення особи померлою.

Які ж правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім?

1. Над майном безвісно відсутньої особи встановлюється опіка. З цього майна видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна погашається заборгованість по інших зобов'язаннях  безвісно  відсутнього [2, 44] ЦК України.

2. Неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина, незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає дітей безвісно відсутнього, які не досягли восьми років, вправі вимагати призначення їм пенсій у зв'язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім [ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р.]

3. Дружина безвісно відсутнього набуває право розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАГС [ст. 42 КпШС].

4. Припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з особою безвісно  відсутнього (наприклад, дія доручення,  договір підряду).

Якщо після визнання громадянина безвісно відсутнім він з'явиться в місці свого постійного проживання, або буде встановлене його місце перебування, то суд на підставі заяви зацікавлених осіб скасовує рішення про визнання цього громадянина безвісно відсутнім.

Всі правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім в разі його повернення подальшому виконан-ню не підлягають.

Оголошення громадянина  померлим провадиться в су-овому порядку за таких умов:

- громадянин протягом трьох років відсутній за місцем свого постійного проживання;

- протягом цього ж строку  ніяких відомостей про його місцезнаходження не надійшло;

- вжиті заходи для встановлення  місця перебування цього громадянина не дали результатів;

- визнання юридично поважними  причини, заради яких заявник  просить визнати громадянина померлим.

Якщо громадянин пропав безвісті за обставин, що загрожували смертю, або є підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку то трирічний строк скорочується до шести місяців. Військовослужбовці або інші громадяни, які пропали без вісті у зв'язку з воєнними діями, можуть бути в судовому порядку оголошені померлими не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.

Як бачимо, є чимало спільного  в діях суду при підготовці та розгляді справ про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошенні громадянина померлим. Але кожний з цих правових інститутів має й певні особливості. Різняться в них правові підстави їх виникнення і деякі юридичні наслідки. Оголошення громадянина померлим призводить до настання фактично таких же правових наслідків, як і при настанні смерті громадянина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ V. МІЖНАРОДНА ПРАВОСУБ'ЄКТНІСТЬ

ФІЗИЧНИХ ОСІБ. МІЖНАРОДНА ВІДПОВІДАЛНІСТЬ

ІНДИВІДІВ

 

 

Суб'єкти міжнародного права  повинні:

• бути реальними (активними, діючими) учасниками міжнародних відносин; володіти міжнародними правами й обов'язками;

• брати участь у створенні  норм міжнародного права; мати повноваження по забезпеченню виконання норм міжнародного права.

• Проблема визнання індивіда суб'єктом міжнародного права є  дискусійною, багато в чому спірною.

Але, разом із тим, у будь-якому  правопорядку фізичні особи є  суб'єктами права. Всі їх об'єднання - юридичні особи, публічні чи приватні, прибуткові чи неприбуткові, створені самими фізичними особами з метою реалізації й забезпечення своїх власних прав. Фундаментальні права фізичних осіб є первинними і вищими від прав юридичних осіб. Ці положення поширюються і на міжнародний правопорядок. Проте сьогодні держави змогли досягти такого статусу в міжнародному суспільстві, що дозволив їм вважати себе єдиними суб'єктами міжнародного права. Ця позиція на практиці веде до руйнування міжнародного права. Вона дуже швидко втрачає своїх прихильників і захисників, так як вона не відповідає міжнародному позитивному праву.

 

5.1.Міжнародний статус фізичних осіб.

 

 

Міжнародна  відповідальність індивідів

Статут Міжнародного військового  трибуналу 1945 р. визнає індивіда суб'єктом  міжнародно-правової відповідальності. Керівники, організатори, підбурювачі і підсобники, що брали участь у складанні або в здійсненні загального плану або змови, направленого на здійснення злочинів проти миру, військових злочинів і злочинів проти людяності, несуть відповідальність за всі дії, довершені будь-якими особами з метою здійснення такого плану. Посадове положення підсудних, їх положення як глави держави або відповідальних чиновників різних урядових відомств не повинне розглядатися як основа для звільнення від відповідальності або пом'якшення покарання; дії підсудного по розпорядженню уряду або наказу начальника, не звільняє його від відповідальності.

Суб'єктами відповідальності є представники державної влади  і приватні особи, які виступають як виконавці цих злочинів або  співучасники таких злочинів або  безпосередньо підбурюють інших осіб до здійснення таких злочинів, або беруть участь в змові для їх здійснення, незалежно від міри їх, завершеності, так як і до представників державної влади, що допускає їх здійснення:

• Згідно з Конвенцією про  не вживаність терміну давності до військових злочинів і злочинів проти  людства 1968 р. у разі здійснення якого-небудь злочину, а саме військових злочинів і злочинів проти людства, незалежно віл того, чи були вони скоєні під час війни або в мирний час, як вони визначені в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу, не застосовуються терміни давності, а держави учасниці Конвенції зобов'язані вжити всі необхідні внутрішні заходи законодавчого або іншого характеру для видачі цих осіб.