Фізичні особи

 

ВСТУП

 

Характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.

Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися ще в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як ясновельможному гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього війська запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого".

Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за доби буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776 р. проголошено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя". Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., визначено:

1. Люди  народжуються і зостаються  вільними та рівними в правах.

2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню.

Свобода людини - є вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права  людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Слід зазначити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у [1, 7] Конституції України, за яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує також принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, маючи витоки у системі інших соціальних норм, які панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого конкретизується у можливості вчиняти конкретні дії в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього виду прав належать: право на життя [1, 27], право на повагу до гідності людини [1, 28], право на свободу та особисту недоторканність [1, 29], право на невтручання в особисте та сімейне життя [1, 32] тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином  якої  вона  є.

Права людини порівняно з  правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації [1, 36], право брати участь в управлінні державними справами [1, 38], право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій [1, 39], право на соціальний  захист [1, 46] тощо.

Говорячи про права  людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави , суб'єктів укладених між державами договорів.

На нашу думку, необхідно  звернути увагу на слова Основного  Закону про те, що кожен має право  захищати свої права не забороненим законом способом. А чи можна передбачити в законі всі негативні наслідки самозахисту цивільних прав і заборонити їх? Відомі випадки, коли власники земельних ділянок створювали самосуд над особами, які посягали на їх власність. Але, крім закону, є ще моральні норми, яких теж потрібно дотримуватись при самозахисті цивільних прав.

Зловживання правом - це особливе цивільне правопорушення. Специфіка його в тому, що дії порушника випливають з належних йому прав, але при цьому порушують права й охоронювані законом інтереси інших осіб. Відомі випадки, коли особа використовує свої права виключно з метою заподіяти шкоду іншій особі (такі дії порушника називаються шиканою). Шикана може бути як матеріального, так і процесуального характеру.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

 

 

Правовий статус громадян (фізичних осіб) як суб'єктів цивільного права. Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно значимі питання.

Досягти цієї мети можна  лише у випадку, коли людина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист  громадянина як особи, як суб'єкта  права.

Варто усвідомити, що суб'єктом  права громадянин є не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава  в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус громадянина  як суб'єкта цивільного права   характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випадку, якщо в законі не передбачено подібної підстави припинення правовідносин) або призводити до інших негативних  для порушника наслідків.

На правовий статус особи  впливають як природні, так і суспільні, в тому числі й правові фактори.

До правових факторів відносяться цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

Серед суб'єктів конституційного  права слід виділити фізичних осіб. Особливий характер має конституційна  правосуб'єктність депутатів пред-ставницьких  органів, насамперед депутатів загальнонаціональних пред-ставницьких органів, парламентів та установчих зборів (конституційних асамблей). Конституційна правосуб'єктність депутатів пов'язана з компетенцією відповідного органу. Депутати не є посадовими особами. Вони репрезентують представницький орган і водночас є його органічною частиною. Іноді конституційною правосуб'єктністю наділяються групи депутатів. Наприклад, певні групи депутатів мають право утворювати парламентську фракцію або звертатися з інтерпеляцією (запитом) до уряду. В ряді країн визнається лише групова депутатська законодавча ініціатива.

Спеціальна правоздатність характеризує конституційно-правовий статус виборців. До того ж у деяких країнах групи виборців також виступають у ролі суб'єкта конституційного права, будучи наділеними правом так званої народної законодавчої ініціативи.

На відміну від депутатів і виборців, громадяни мають не спеціальну, а загальну політичну (конституційну) правоздатність. Суб'єктами кон-ституційного права є також іноземці й особи без громадянства. Вони наділені певними правами і несуть обов'язки. Обсяг конституційної пра-воздатності громадян у цьому випадку є вихідним і звичайно ширшим, ніж у інших відповідних категорій населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОЗДАТНІСТЬ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

 

 

Цивільна правоздатність - це здатність громадянина мати цивільні права і обов'язки.

Термін «правоздатність» застосовується в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність громадянина мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо).

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов'язки в сфері дії цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність» застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не пов'язана з іншими галузями права. Чисельні норми конституційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють відносини, пов'язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма громадянами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження. Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття  цих  прав  людиною.

З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює якогось мінімального строку, який має прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його народження.

На перший погляд, таке твердження закону досить повно охороняє права громадян, але воно деякою мірою розходиться із судовою практикою. Так, Пленум Верховного суду України в постанові «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» в ч. 2 п. 5 звернув увагу судів на те, що особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого. Припустимо, що одразу ж після на-родження дитини її мати померла, а через 10 годин того ж дня померла й сама дитина. Чи набула вона право спадкоємства? А потім, коли дитина померла, чи відкри-вається спадщина? (Мати дитини перебувала у незареєстрованому шлюбі з чоловіком, який визнає себе батьком померлої дитини).

Керуючись зазначеною постановою Пленуму Верховного суду, потрібно дати негативну відповідь. А якщо так, то виникає запитання: яке практичне значення має вказівка закону про те, що правоздатність виникає з моменту народження? Можливо, має рацію законодавець Іспанії, який у ст. 30 цивільного кодексу закріпив правило, згідно з яким дитина не вважається народженою, якщо вона природно помре в перші 24 години свого життя.

Потрібно враховувати  також і те, що здатність мати певні цивільні права виникає  у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на заняття підприємницькою діяльністю, вибір місця прожи-вання тощо).

 

2.1.Зміст цивільної правоздатності громадян

 

 

Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних  прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, та інших законодавчих актів, громадяни  можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та іншою, не забороненою законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом  з іншими громадянами і організаціями  утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце  проживання; мати права автора твору  науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов'язки.