Фізичні особи як суб’єкти цивільного права

• здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої  діяльності, що охороняються законом;

• розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

• бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами  юридичної особи;

• укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими  коштами на рахунку).

Решту своїх прав фізичні  особи у віці від 14 до 18 років вправі здійснювати за згодою батьків (усиновителів) чи піклувальника. При цьому, згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмово нотаріально посвідчено.

Згоду на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержано від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснено  з дозволу органу опіки та піклування.

Що ж до такої складової, як деліктоздатність, то, за загальним  правилом, неповнолітня особа самостійно несе відповідальність за невиконання  обов'язку. В окремих випадках, наприклад, за завдання неповнолітньою особою шкоди  або невиконання договору, укладеного неповнолітньою особою за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, додатково  відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для  відшкодування збитків (ст.ст. 33, 1179 ЦК України).

Цивільну дієздатність фізичної особи до 14 років (малолітньої) називають  частковою. Переважну більшість  її прав здійснюють її батьки (усиновлювачі) чи опікун, які є її законними  представниками та діють від її імені  в її інтересі. Однак у ст. 31 ЦК України визначено низку прав, які неповнолітня особа може здійснювати самостійно:

• вчинення дрібних побутових  правочинів;

• здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої  діяльності, що охороняються законом.

Що стосується деліктоздатності, то законодавець відносить малолітніх до осіб, які визнаються неделіктоздатними, тобто такими, що не несуть відповідальність за завдану ними шкоду. В цьому  випадку відповідальність, як правило, покладається на батьків (усиновлювачів) або опікуна чи іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, а  також на інших осіб, що визначені  чинним законодавством (ст. 1178 ЦК).

В окремих випадках законодавець визначає умови, за яких фізичну особу  може бути обмежено в цивільній дієздатності, тобто на яких підставах та в якому  порядку їй може бути зменшено обсяг  здатності своїми діями набувати та здійснювати цивільні права та створювати і виконувати цивільні обов'язки. При чому можливе обмеження як неповної, так і повної дієздатності.

Обмеження неповної цивільної  дієздатності неповнолітніх можливе  лише за наявності достатніх підстав, наприклад, учинення дій, що свідчать про  нездатність неповнолітнього самостійно й вільно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Строк такого обмеження встановлюється судом і не може перевищувати моменту набуття неповнолітнім повної дієздатності. Окрім цього, суд може достроково скасувати своє рішення про обмеження неповної дієздатності, якщо обставини, які були підставою для прийняття судом цього рішення, зникли (ч. 5 ст. 32 ЦК). У цьому разі особа знову набуває неповної (часткової) дієздатності в тому обсязі, що існував до цього обмеження.

Обмеження повної цивільної  дієздатності допускається у разі, якщо фізична особа, яка набула повної дієздатності:

1) страждає на психічний  розлад, який істотно впливає  на її здатність усвідомлювати  значення своїх дій та (або)  керувати ними;

2) зловживає спиртними  напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і  тим ставить себе чи свою  сім'ю, а також інших осіб, яких  вона за законом зобов'язана  утримувати, у скрутне матеріальне  становище.

Оскільки обмеження повної дієздатності фізичної особи є істотним втручанням в її правовий статус, то і здійснити це можна лише за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність фізичної особи вважається обмеженою  з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч. 4 ст. 36 ЦК).

Правовими наслідками обмеження  повної дієздатності фізичної особи  є встановлення судом над нею  піклування. Тобто всі правочини  щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних  побутових, вчиняються особою, цивільну дієздатність якої обмежено, за згодою піклувальника. Окрім цього, заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи особи, яку обмежено в цивільній дієздатності, одержує та розпоряджається ними піклувальник. Однак обмеження цивільної  дієздатності фізичної особи не впливає  на обмеження її деліктоздатності.

Якщо підстави для обмеження  повної дієздатності фізичної особи  зникли, наприклад, особа припинила  зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд поновлює повну цивільну дієздатність фізичної особи та припиняє піклування над нею.

Розділ 2.

Фізична особа як учасник цивільних правовідносин

Одним із найважливіших учасників  цивільних правовідносин є фізична  особа. Однак це поняття слід відмежовувати  від низки інших суміжних понять. Наприклад, відмінність між поняттями "фізична особа" та "людина" полягає в тому, що поняттям "людина" охоплюється будь-яка біопсихосоціальна  істота, незалежно від того, чи вступає  вона в цивільні правовідносини, чи ні. Натомість "фізичною особою" може бути тільки людина як суб'єкт цивільних  правовідносин (ст. 24 ЦК). Потрібно відокремлювати також поняття "фізична особа" від поняття "особа", оскільки останнє є ширшим і означає  як фізичних, так і юридичних осіб (ст. 2 ЦК). Є також відмінність  між поняттям "фізична особа" та "громадянин", оскільки громадянин є учасником здебільшого конституційних правовідносин і визначається як особа, яка в порядку, що передбачений законами України та міжнародними договорами, набула громадянство України (правовий зв'язок між фізичною особою та Україною, що виявляється у взаємних права  та обов'язках). Неправильним також  було б і ототожнення понять "фізична  особа" та "особистість", оскільки останнє є здебільшого поняттям психолого-філософським і означає  особу, яка наділена певним рівнем психологічного розвитку. Отже, з метою уніфікації понятійно-категоріального апарату  для визначення людини у цивільних  правовідносинах потрібно використовувати  поняття "фізична особа".

Як учасник цивільних  правовідносин, фізична особа повинна  бути наділена низкою ознак, які її індивідуалізують, виокремлюють її з-поміж  інших та персоніфікують як учасника цих правовідносин. До таких ознак належать: ім'я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан здоров'я тощо.

2.1 Ім’я та місце проживання фізичної особи

   Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. 2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. 3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

    Для здійснення та захисту прав суб'єкта, забезпечення стабільності цивільних відносин необхідна чітка індивідуалізація кожного учасника цивільного права. Серед засобів такої індивідуалізації ЦК виділяє ім'я та місце проживання фізичної особи. Право на ім'я є особистим немайновим правом, яке в структурі книги другої ЦК віднесене до прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи і яке виконує функцію індивідуалізації фізичної особи. Під власним ім'ям фізична особа вступає у цивільні правовідносини, набуває та реалізує цивільні права та обов'язки. Ім'я особи фіксується у паспорті та інших відповідних документах. Сутність права на ім'я та порядок здійснення цього права визначаються ст. ст. 294 - 296 ЦК. 2. Ім'я фізичної особи складається з її прізвища, власного імені та по батькові. Інший порядок визначення структури імені випливає із змісту ч. 3 ст. 12 Закону України "Про національні меншини в Україні", за якою громадяни, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати "по батькові", мають право записувати в паспорті лише власне ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження - ім'я батька та матері. 3. Законом фізичній особі дозволяється використовувати вигадане ім'я - псевдонім або діяти у правовідносинах анонімно. При цьому дане право не слід розглядати як абсолютне, адже його здійснення дозволяється лише якщо про це прямо вказано у законі. Чинне законодавство закріплює право вступати у правовідносини під псевдонімом або анонімно лише в сфері інтелектуальної власності. Так, автору твору належать права забороняти зазначення свого імені та обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору (пункти 2, 3 ч. 1 ст. 438 ЦК, ст. 14 Закону "Про авторське право та суміжні права"). 4. Ім'я фізичній особі має бути надане при народженні. В подальшому мова може йти лише про зміну імені в порядку ст. 295 ЦК. Реєстрація народження дитини згідно СК проводиться органом РАЦС з одночасним присвоєнням їй прізвища, імені та по батькові (ч. 3 ст. 144). Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а якщо батьки мають різні прізвища - за їхньою згодою, в тому числі і шляхом утворення для дитини подвійного прізвища шляхом з'єднання прізвищ батьків (ст. 145 СК), визначається за згодою батьків. Якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі добровільного визнання батьківства визначається батьками, а за відсутності - визначається матір'ю. При цьому дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належать мати та (або) батько (ст. 146 СК). По батькові дитини визначається за іменем батька, а якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі, і батьківство не визнано, по батькові визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком (ст. 147 СК). Якщо дитина є знайденою і батьки її невідомі, прізвище, ім'я та по батькові дитини записуються органом РАЦС згідно з даними, вказаними в рішенні органу опіки та піклування (абзац перший пункту 2.12 Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні).

  Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

  Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

    Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

    Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

     Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. 6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

2.2 Фізична особа як підприємець

Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності. Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з  виробництва продукції, виконання  робіт, надання послуг з метою  отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими  як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством (ст. 1 Закону України «Про підприємництво»).

Таким чином, право на здійснення підприємницької діяльності мають  юридичні і фізичні особи, причому  це стосується фізичних осіб тільки з  повною цивільною дієздатністю за умови  їх державної реєстрації в порядку, встановленому законом (ст. 50 ЦК). На сьогодні державна реєстрація фізичних осіб - підприємців здійснюється на підставі Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних  осіб і фізичних осіб - підприємців»2. Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати останні  на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької  діяльності встановлюється Конституцією та законом. Зокрема, ч. 2 ст. 42 Конституції  передбачає: підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових  осіб органів державної влади  та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно - правові акти, які регулюють  підприємницьку діяльність юридичних  осіб, якщо інше не встановлено законом  або не випливає із суті відносин (ст. 51 ЦК).

Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної  особи, а також володіння корпоративним  правом не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.

В силу ст. 52 ЦК фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою  діяльністю, всім своїм майном, крім того, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Це майно  зазначене у Переліку видів майна  громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, котрий є додатком до Закону України  «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.3. До нього, зокрема, належать: носильні речі і предмети домашнього вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні, у певній кількості; і продукти харчування, потрібні для особистого споживання боржнику, членам його сім'ї та особам, котрі перебувають на його утриманні - на три місяці; і паливо, потрібне боржникові, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, для готування їжі й обігрівання  приміщення протягом шести місяців  тощо.

Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з  підприємницькою діяльністю, не тільки усім своїм особистим майном, а  й часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, що належатиме їй при його поділі (ч. 2 ст. 52 ЦК).

Як вже зазначалось, фізична  особа - підприємець здійснює підприємницьку діяльність на власний ризик, при  цьому на її діяльність поширюються  всі нормативно - правові акти, що регулюють діяльність юридичних  осіб. Тому до фізичної особи - підприємця у разі її неплатоспроможності застосовується процедура банкрутства згідно із Законом України «Про відновлення  платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р., хоча й з певними особливостями (статті 47,48,49 вказаного Закону).

Чинне законодавство закріплює  процедуру управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності фізичної особи - підприємця. Якщо остання буде визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність буде обмежена, або якщо власником майна, яке  використовувалося у підприємницькій  діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки  і піклування може призначити управителя цього майна, з котрим укладається  договір про управління ним, яким встановлюються права та обов'язки управителя. Договір припиняється, якщо відпадуть обставини, на підставі яких він укладений. Контроль за діяльністю управителя майном здійснює орган опіки та піклування відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника (ст. 54 ЦК).