Законотворчість: поняття, ознаки, стадії, види

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Факультет з підготовки фахівців для підрозділів міліції громадської безпеки  та кримінальної міліції у справах дітей

 

Кафедра теорії та історії держави і права

 

 

КУРСОВА РОБОТА

Дисципліна: Теорія держави і права

 

ТЕМА:

Законотворчість: поняття, ознаки, стадії, види

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

курсант групи ФГБ 14-2

рядовий міліції 

Жеребцов.П.М

 

Перевірив: к. ю. н.,

майор міліції

Калєніченко Л.І.

 

 

 

 

 

 

Харків – 2015

 

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Визначення понять “законотворчості”, “закону” та “законодавчого процесу(процедури)” та їх принципи

1.1. Визначення понять:“законотворчості”,“закону”  та “законодавчого

процесу (процедури)”

1.2. Принципи та функції законотворчості

 Розділ 2. Законодавча процедура в Україні

2.1. Верховна Рада України –  єдиний законодавчий орган

2.2. Питання законодавчої ініціативи

2.3. Суб’єкти законодавчої ініціативи

2.4. Порядок проходження законопроектів у Верховній Раді України

2.5. Підписання і оприлюднення законів: підписання, опублікування, введення у дію.

 Висновки

 Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Законотворчий процес – це основна складова стадії правотворчості. Законотворчество є одним із форм правотворческой діяльності держави, здійснюваної спеціально уповноваженими органами і посадовими особами. У юридичної літературі можна зустріти поняття «процес законотворчості», яке тотожне поняттю «законодавчий процес», оскільки зводиться до регламентів і процедурним правилам, а є пізнавальний процес відносини із своїми труднощами у виборі об'єкту і методів законодавчого регулювання. Законодавчий процес є одним із складових законотворчості, відбиваючи процесуальний бік цього явища. З формального погляду законодавчий процес є складна система організаційних дій (процедур), результатом якого є створення закону.

І. Визначення понять:“законотворчості”, “закону” та “законодавчого процесу (процедури)” та їх принципи

1.1. Поняття: “законотворчості”, “закону”  та “законодавчого процесу

(процедури)”. Законотворчість — більш широке поняття: воно не вичерпується власне створенням законів, а охоплює і діяльність по створенню закону, і оцінку його ефективності, і можливе наступне коректування (зміна, доповнення)

1.Законотворчість — це стрижень  правотворчості, його найважливіша складова частина, тому їй притаманні риси, загальні для всіх видів правотворчості. проте якщо правотворчість — це діяльність із підготовки, затвердження і оприлюднення нормативних актів, що здійснюється компетентними державними органами, то законотворчість — це діяльність із підготовки, затвердження та оприлюднення законодавчих актів держави. Значна роль законодавства в житті окремого індивіда й суспільства в цілому припускає знання, перш за все, того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, в чому суть законотворчості. Без такого знання виключається скільки-небудь успішна діяльність із створення законів. Законотворчість передбачає наявність у законодавців не тільки загальної соціальної культури, а й вимагає від них спеціальних знань, певних навичок володіння мистецтвом формування і формулювання законодавчої волі, яких вони досить часто не мають. Ці знання в юридичній науці називають законодавчою технікою, яка являє собою певну систему вимог при створенні нормативно- правових приписів та їх систематизації. Успішна діяльність із створення законів передусім залежить від правової культури законодавця, його істинно творчого ставлення до свого завдання, від рівня володіння юридичною наукою і прийомами законодавчої техніки. сутність правової культури законодавця як складової загальної культури полягає у стилі мислення і відповідної дії, заснованої на визнанні і пізнанні загальнолюдських цінностей права, вимог законності і режиму правопорядку, відповідно до яких здійснюються законодавча діяльність і правореалізаційна практика. В культурі законотворчості акумулюються різнобічні знання правової дійсності, її історії та перспектив розвитку, спеціальні знання про право і закон, їх вміле практичне використання. Динамізм економічних, політичних і соціокультурних потреб сучасного суспільства ставить все нові й нові завдання правового опосередкування відповідного кола суспільних відносин. Багатогранність і глибока соціальна обумовленість цих завдань наочно виявляється вже простим перерахуванням проблем, що постають перед законотворчістю, а саме необхідністю:

- дослідження різних соціальних  факторів, що обумовлюють потребу  в нормативно-правовому регулюванні  відповідних суспільних відносин; - виявлення і ретельного обліку  при створенні законів різнорідних  інтересів соціальних і національних спільностей, соціальних груп і суспільства в цілому, урахування їх особливостей, звичаїв і традицій;

- використання в процесі створення  закону новітніх досягнень науки, техніки й культури;

- проведення порівняльного аналізу законопроекту не лише з аналогічними правовими настановами колишніх і діючих законодавчих систем інших держав, а й з іншими регуляторами суспільної життєдіяльності, існуючими в діяльнісній практиці; - проведення в доцільних і можливих випадках спеціальних експериментів для визначення оптимального варіанту правового регулювання відповідних типів і груп суспільних відносин і вироблення найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини;

- виявлення зв’язку, визнання  відповідності й взаємодії законопроекту з конкретною правовою системою і, передовсім, з її основним Законом;

- удосконалення організаційних  форм і процедур створення  закону.                

Такі об’ємні і трудомісткі завдання не можуть бути успішно реалізовані без творчого підходу до розв’язання їх законодавцем. Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони. Закон - нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства / безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури. Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

- закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити;

- усі інші нормативні акти (державних  органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають "під" законом, є підзаконними. Вони грунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих  за статусом суб'єктів влади  в державі, як правило, вищого  представницького органу країни (в Україні - Верховна Рада) або  громадянського суспільства (безпосередньо  народу) (референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт- документ, який закріплює норми права, що  вводяться, або їх зміни, містить  первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж - норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій  відповідності з конституцією  і раніше ухваленими законами  і не потребує додаткового  затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і  перевірений на відповідність  конституції лише Конституційним  Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну  чинність, тобто акт найвищого  юридичного "рангу"; всі інші  акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням  особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом.

Законодавчий процес — це нормативно регламентована про- цедура ухвалення закону, яка складається з окремих стадій—само-стійних, логічно завершених етапів і організаційно–технічних дій щодо внесення, розгляду, прийняття (зміни) законів та їх оприлюднення.

В Україні розрізняють:

1. Законодавчий процес стосовно  актів, які приймаються всеукраїнським  референдумом (регламентується Конституцією та Законом “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”);

2. Законодавчий процес стосовно  законів, як приймає Верховна  Рада.

1.2. Принципи і функції законотворчості  Виділяють дві групи принципів  законотворчості: загальні і спеціальні

2. Загальні принципи законотворчості

— незаперечні основні вимоги, що виражають його сутність: Демократизм. Одним з напрямків розвитку політичної системи суспільства на сучасному етапі є усе більш активна участь громадян у управлінні державними і суспільними справами, що в процесі законотворчості відбивається в прийнятті законів шляхом референдуму — самої безпосередньої форми демократії, чи діяльністю спеціальних органів, яким народ делегували це право. Законність. Цей принцип виявляється у відношенні як процедури прийняття нормативно- правового акта, так і його змісту. Повновладдя представницьких, виконавчих органів, що видають правові акти і здійснюють контроль за правотворчістю інших органів, повинне реалізуватися строго в рамках їхньої компетенції, на основі закону й у повній відповідності з ним. Зміст законодавчого акта повинний відповідати ідеалам правової держави і громадянського суспільства, початкам гуманізму, загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права. Гласність. Цей принцип складається у відкритості законодавчого процесу, вільному і діловому обговоренні проектів законодавчих актів. Правда, практика всенародних обговорень як засобу реального виявлення й обліку думки мільйонів людей себе не виправдала, у першу чергу, у силу відсутності механізму підведення їхніх підсумків і подальшого обліку в законодавстві. У той же час не можна відмовлятися від практики широкого обговорення проектів з науковою громадськістю, фахівцями-практиками, безпосередньо з населенням. Демократична правова держава не програла б від використання такої форми, якщо не перетворювати її у формальність. Гуманізм. Цей принцип складається у формування нормативно- правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави. Науковість. Цей принцип складається в ефективне використання досягнень юридичної й іншої наук при складанні законопроектів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи. Посиленню ролі науки в процесі правотворчості сприяло б прийняття спеціального Положення про наукове забезпечення законодавчої діяльності.  Системність. Цей принцип складається виявляє строгий облік системи права, системи законодавства, узгодження з Конституції, іншими законами і міжнародними договорами. Професіоналізм. Останнім часом стає усе більш ясно, що недостатній облік цієї вимоги в законодавчого процесі має негативні наслідки, позначається на якості підготовлених і прийнятих законодавчих актів. У першу чергу це стосується вищих державних органів, зокрема, депутатів Верховної Ради. Зважаючи на те, що вони працювати на професійній основі, важливо навчити їх законодавчому процесу. Велика роль науки в реалізації цього принципу, тому що саме вона допомагає знайти найбільш прийнятні правові форми, представляє альтернативні проекти нормативних актів, що враховують різні інтереси в суспільстві, має можливість провести науковий експеримент. До спеціальних принципів

законотворчості можна віднести:

• оперативність — не затягування підготовки проектів нормативних актів;

• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільного законодавчого акта й одночасно можливість вносити в нього доповнення і зміни;

• плановість — по функціональному призначенню актів і термінам їхнього прийняття;

• старанність і скрупульозність підготовка законодавчих актів — відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

• техніко-юридична досконалість — складання нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, що є обов'язковими для законотворчих органів;

• облік місцевого досвіду — особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення. Функції законотворчості — напрямку діяльності по встановленню, чи зміні скасуванню правових норм, створенню і розвитку законодавства. Основні функції законотворчості 3:

1. Функція первинного регулювання  суспільних відносин (вироблення  і прийняття нових правових  норм) діє в тих випадках, коли  суспільні відносини раніше не  регулювалися, і уперше виникла  необхідність у їхньому регулюванні. Наприклад, тільки з розвитком космічних досліджень з'являється космічне право; з переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію й ін.

2. Функція відновлення правового  матеріалу (скасування, чи зміна доповнення діючих норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність краще змін, тим більше змін без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство має потребу в такому законодавстві, що адекватно відображало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення у відповідні законодавчі акти.

3. Функція ліквідації прогалин у праві, тобто усунення повної чи часткової відсутності в діючих нормативних актах необхідних юридичних норм. Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто рішення справи чи окремого питання на підставі закону, що регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто рішення справи чи окремого юридичного питання на основі загальних початків і змісту законодавства.

4. Функція упорядкування нормативно-правового  матеріалу (кодифікаційне чи систематизаційне  законотворення). Організаційною формою цієї функції є кодификація законодавства, що припускає ґрунтовне його відновлення.