Загальна характеристика основних галузей права України

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СЛОВ'ЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет економіки  і управління

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат з предмету правознавства  на тему:

«Загальна характеристика основних галузей права України»

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка 3 курсу,

УА3(1) групи 

заочної форми навчання

спеціальність «Облік і аудит»

Лоіш Марина Сергіївна

 

 

 

Слов'янськ, 2012р.

ПЛАН РОБОТИ

 

ВСТУП 3 
Конституційне право України 5 
Адміністративне право України 9 
Фінансове право України 11 
Цивільне право України 12 
Трудове право України 17 
Сімейне право України 19 
Житлове законодавство України 22 
Кримінальне право України 26 
ВИСНОВКИ 29 
Список джерел, що використовувалися 30 

 

ВСТУП

 

У будь – якому організованому суспільстві можна виокремити низку найважливіших відносин, які його характеризують. Насамперед, це відносини, пов’язані з побудовою і функціонуванням державних органів, взаємовідносини цих органів з іншими суспільними інституціями та індивідами. Природно, що такі відносини знаходять своє закріплення у нормах права.

Галузь права – це така система якісно однорідних юридичних норм, яка регулює певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання. Виділяють такі основні галузі права: конституційне(державне) право, адміністративне право, фінансове право, земельне право, економічне (господарське) право, цивільне право, сімейне право, трудове право, житлове право, кримінальне право та міжнародне право. За місцем, яке галузі права займають у правовій системі, їх можна класифікувати, як основні (конституційне, цивільне, трудове право і т.д.), і комплексні (екологічне, господарське право). Крім того основні галузі права поділяють на профілюючі (традиційні) галузі – утворюють основну, обов'язкову частину системи права (конституційне, кримінальне, цивільне права); процесуальні галузі – утворюють порядок застосування матеріального права (кримінальний, цивільний, арбітражний та інші процеси), та спеціальні галузі - на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для того чи іншого виду суспільних відносин (земельне, сімейне, фінансове права).

Галузь права регулює  суспільні відносини, пов'язанні зі здійсненням будь-якої широкої сфери  предметної діяльності суспільства, держави, громадян та інших суб'єктів права. Наприклад, цивільне право регулює  всі майнові і пов'язанні з  ними немайнові відносини, сімейне  право – відносини, пов'язанні зі шлюбом і належністю людини до сім'ї. Здатність регулювати поширену сферу  суспільних відносин відрізняє галузь права від будь-якого правового  інституту, регулятивні функції  якого обмежені певною відносно вузькою  сукупністю відносин. Крім того, на відміну  від інституту галузь права містить  вичерпний набір юридичних засобів, методів правової дії, які встановлено державою в процесі регулювання відносин відповідної сфери.

Галузь права містить  повний набір юридичних засобів, що покликані забезпечувати ефективну  дію як галузі в цілому, так і  кожного окремого її компонента на рівні правових інститутів і конкретних норм права. При цьому для кожної галузі характерний специфічний, тільки їй властивий набір юридичних  засобів правового регулювання, який дозволяє їй не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядкованості, системності, але  й відрізняти одну галузь права від  іншої.

 

Конституційне право України

 

Сукупність норм права, які визначають засади народовладдя, економічної і політичної організації суспільства, взаємовідносин держави з конкретною особою, загальний устрій держави та основні засади функціонування державних органів складають провідну галузь національного права — конституційне право.

Як і будь-яка галузь права, конституційне право має  свій специфічний предмет і метод  правового регулювання. Предметом конституційного права є особливе коло державно-політичних відносин владарювання. Усі суспільні відносини, що врегульовані конституційним правом, поділяються на кілька видів: відносини політичного характеру (визначають державний суверенітет, форму держави, суб’єкти державної влади, загальні засади організації політичної системи та ін.); найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства (основи права власності, забезпечення соціальних потреб членів суспільства та ін.); взаємовідносини людини і громадянина з державою, які знаходять своє відображення в основах правового статусу цих суб’єктів; відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням органів державної влади; відносини, пов’язані з державним і територіальним устроєм країни;  відносини, що визначають засади місцевого самоврядування.

Під методами конституційно-правового  регулювання розуміється сукупність прийомів, способів і засобів, що дозволяють упорядковувати суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Серед таких методів провідне місце посідає встановлення, яке полягає у визначенні у відповідних нормах повноважень відповідних суб’єктів, а також методи зобов’язання, дозволу та заборони.

Внутрішньою формою цієї галузі права є система конституційного права, яка розкриває внутрішні взаємозв’язки між її елементами — нормами та інститутами.

Конституційно-правовий інститут — це відокремлена підсистема конституційно-правових норм, що регулює групу однорідних за своїм змістом суспільних відносин, які належать до предмету конституційного права. Інститути конституційного права являють собою складний організм взаємопов’язаних елементів. Так, існує самостійний інститут припинення громадянства України, який входить до більш загального інституту громадянства. Останній, у свою чергу, є одним з елементів інституту правового статусу людини і громадянина.

До загальних інститутів конституційного права належать: інститут загальних засад конституційного  ладу України; інститут основ правового  статусу людини і громадянина; інститут прямого волевиявлення; інститут системи  органів державної влади; інститут територіального устрою України  та організації місцевого самоврядування.

Конституційно-правові норми — це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Особливість цих правових норм визначається специфікою врегульованих ними суспільних відносин, джерелами, в яких вони закріплені, вищою юридичною силою щодо інших правових норм, особливим механізмом реалізації, в якому бере участь особливе коло суб’єктів. Норми конституційного права, як правило, складаються лише з диспозицій, хоча це не заперечує наявності в структурі деяких з них гіпотез і санкцій. Серед конституційних норм чимало спеціалізованих: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших.

Під конституційно-правовими  відносинами розуміють суспільні  відносини, суб’єкти яких під час  взаємодії один з одним наділяються  відповідно до конституційно-правових норм взаємними правами та обов’язками.

Провідне місце у структурі  конституційних правовідносин мають  їх суб’єкти. Причому деякі з  них виступають суб’єктами правовідносин  і в інших галузях права. Насамперед це фізичні особи — громадяни  України, іноземні громадяни, особи  без громадянства, які, в свою чергу, можуть мати спеціальний правовий статус. Так, деякі громадяни України  вступають у конституційні правовідносини як державні службовці (службові особи  місцевого самоврядування) або народні  депутати. Серед суб’єктів виокремлюють юридичні особи — підприємства, установи, організації різних форм власності (в т. ч. політичні партії, громадські організації) та органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Крім того, особливим суб’єктом виступає Українська держава.

Об’єктами конституційно-правових відносин можуть бути політичні блага (наприклад, суверенітет, влада), дії  уповноважених і зобов’язаних суб’єктів (наприклад, парламент, Кабінет Міністрів  України та ін.), речі та інші майнові  блага (власність, гроші, податки тощо), природні об’єкти (наприклад, земля), поведінка  та результати такої поведінки суб’єктів  відносин, особисті нематеріальні блага  людини (життя, честь, гідність і т. ін.), духовні цінності.

Норми конституційного права  знаходять відображення у зовнішніх  формах або джерелах, під якими, як зазначалось у попередньому розділі, розуміються чинні нормативно-правові  акти, що містять конституційно-правові  норми і принципи. Серед джерел особливе місце посідає конституція.

Конституція України має  ряд специфічних рис, що характеризують її сутність і зміст як Основного  Закону держави, а саме:

• вона має найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8 Конституції) порівняно з іншими нормативними актами, а також є базою для всього поточного законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй;
• Конституція характеризується стабільністю, яка забезпечується особливим порядком прийняття і внесення змін до неї (про що йшлося вище);
• міжнародні договори не повинні суперечити Конституції України (ч. 2 ст. 9 Конституції);
• існує особливий механізм реалізації норм Конституції та її правового захисту, в якому беруть участь, окрім інших, спеціальні органи конституційного судочинства.

Конституція України є  надзвичайно важливим політико-правовим документом довгострокової дії, яким збагатилася  наша правова система. Вона виступає фундаментом демократичних перетворень  у суспiльствi, основою його консолідації. Конституція закріплює в Україні  засади державної політики, спрямованої  насамперед на забезпечення прав i свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала  серйозні підвалини для розвитку i зміцнення демократичної, соціальної правової держави, в якій людина, її життя i здоров’я, честь i гідність, недоторканність i безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. У Конституції містяться моральні орієнтири соціальної справедливості, ідея, згідно з якою держава функціонує для людини, вiдповiдає перед нею за свою діяльність. Саме це є головним обов’язком держави.

Конституція України є  основним джерелом сучасного конституційного  права. Водночас конституційні норми  і принципи знаходять своє зовнішнє закріплення також і в інших  джерелах, насамперед у конституційних законах — таких, які вносять  зміни і доповнення до Конституції. До інших джерел також належать органічні  закони — ті, якими деталізуються  конституційні положення (наприклад, Закон України «Про громадянство», яким конкретизується норма ст. 4 Конституції); поточні закони, що містять конституційно-правові норми.

Верховна Рада, крім законів, приймає й інші акти, які належать до джерел конституційного права (наприклад, постанови Верховної Ради, якими  затверджено Регламент Верховної  Ради України, Концепція національної безпеки України тощо).

Особливе місце в ієрархії джерел посідають акти Всеукраїнського  референдуму, які носять найдемократичніший характер, бо пов’язані із безпосереднім  волевиявленням громадян.

Конституційно-правові  принципи і норми містяться у  нормативних актах Президента України, деяких нормативних постановах Кабінету Міністрів України, в окремих  актах представницьких органів  місцевого самоврядування, наприклад  їх регламентах.

Особливим джерелом конституційного  права є рішення та висновки Конституційного  Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції.

Норми конституційного права  також містяться у деяких міжнародних  договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Як джерела конституційного  права окремих країн можуть виступати  судові прецеденти, правові звичаї, нормативні договори та інші акти.

Звичайно, основним джерелом цієї галузі права в нашій країні є Конституція України.

Адміністративне право України 

Адміністративне право об’єктивно взаємопов’язане з таким соціальним явищем, як управління. Сам термін (від  лат. аdministratio — управління) став універсальним засобом для характеристики певного виду діяльності, спрямованої на досягнення відповідної суспільно значимої мети. У ширшому розумінні управління визначається як керівництво певними суспільними процесами. Отже, виникає потреба щодо розкриття змісту самого поняття «управління» та його функціонального призначення в суспільстві. Ці процеси органічно поєднані з виникненням і становленням держави і права — адже тільки з розвитком суспільства відбувається диференціація праці.

Державне управління —  одна з головних форм діяльності держави, особливий вид соціального управління в суспільстві.

Об’єктами управління виступають: суспільна праця (процес виробництва); державні органи та об’єднання громадян; громадяни, в тому числі й іноземні та особи без громадянства; тварини і рослинні організми; технічні засоби (машини, агрегати).

Державному управлінню притаманні всі основні риси, які характеризують суспільне управління. Це насамперед свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в  інтересах людей. У широкому значенні — це діяльність усіх видів державних  органів: законодавчих, виконавчих, судових  і контрольно-наглядових.

Структура державного управління відрізняється складністю. Її основними  елементами виступають керівні й  керовані системи, їх суб’єкти та об’єкти. Це — виконавчі органи, їх апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо.

Адміністративне право України  являє собою окрему галузь вітчизняного права, що покликана регулювати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування  у сфері державного управління у  зв’язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в  
державі. Для правильного розуміння предмета адміністративного права необхідно зважити на низку важливих обставин, сукупність яких дає можливість визначити його місце у правовій системі.