Суспільство і право

У вітчизняній і закордонній  юридичній літературі спроби подібного  характеру починалися, і неодноразово. Відзначалося, зокрема, що загальне визначення права, якщо воно правильно сформульовано, має ту безсумнівну теоретичну і практичну цінність, що воно орієнтує на головні і вирішальні ознаки, характерні для права взагалі й відрізняючі право від інших, суміжних, неправових суспільних явищ. Однак відразу обмовлялося, що в процесі дослідження права і його застосування не можна обмежитися "одним лише загальним визначенням поняття права", оскільки в ньому не можуть одержати "своє безпосереднє відображення" дуже важливі для глибокого розуміння права і практики його застосування "специфічні моменти, властиві тому чи іншому історичному типу права". Специфічні особливості, наприклад, рабовласницького чи феодального права навряд чи можна відбити в загальному понятті, яке "вбирало" б в себе також хоча б деякі специфічні особливості сучасних правових  систем чи типів права⁸.

Специфічні особливості характеризують лише окремі визначення поняття права, що відбивають відповідно специфічні ознаки і риси рабовласницького, феодального  чи будь-якого іншого права. Що ж  стосується загального визначення поняття права, то воно може складатися, виходячи зі своєї назви і призначення, лише із самих загальних особливостей. У силу цього воно неминуче буде носити занадто загальний, надмірно абстрактний, малопридатний для успішного рішення теоретичних задач і досягнення практичних цілей характер.

Найбільш ефективним, а отже, і найбільш прийнятним засобом  подолання негативних наслідків  множинності і суперечливості визначення права і підходів до нього є  виділення і розгляд його найбільш важливих ознак. Що ж стосується найбільш прийнятного в теоретичному і практичному плані визначення права, то йому, могло б служити визначення, відповідно до якого право розуміється як "система загальнообов'язкових, формально визначених норм, забезпечуваних державою і спрямованих на регулювання поводження людей відповідно до прийнятих в даному суспільстві підвалин соціально-економічного, політичного і духовного життя"⁹.

1.2. Соціальна  цінність і функції права

Цінності — це специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього  світу, які виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства. Зрозуміти соціальну цінність права - значить усвідомити, розкрити його позитивну роль для особистості і суспільства. Соціальна цінність права виражається в наступному:

По-перше, за допомогою права забезпечується загальний чіткий порядок у суспільних відносинах.

По-друге, завдяки праву  досягається визначеність, точність у самому змісті суспільних відносин. Правове регулювання здатне охопити  соціально корисні форми правомірного поводження, відокремити його від сваволі і несвободи.

По-третє, право забезпечує можливість нормальних активних дій людини, тому що перешкоджає незаконним втручанням у сферу її правомірної діяльності за допомогою механізмів юридичної  відповідальності та інших примусових мір.

По-четверте, право в  цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне сполучення волі і справедливості, коли, образно виражаючись, і вовки  ситі, і вівці цілі.

По-п'яте, на правовій основі формуються інститути цивільного суспільства: ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система, вільна «четверта влада» (засоби масової інформації) і правова держава.

Сутність і соціальне  значення права виявляються в  його функціях. Вони відбивають основні напрямки впливу права на суспільні відносини і поведінку людей, дозволяють дати узагальнюючу характеристику «роботи» юридичних норм.

Насамперед право впливає  на різні сфери життя суспільства  — економіку, політику, духовні відносини, тобто виконує загальносоціальні  функції — економічну, політичну і виховну. Тут воно діє разом з іншими соціальними інститутами, але своїми, специфічними засобами.

Крім соціального право  має функціональне призначення. Воно виражається в тому, що право виступає регулятором суспільних відносин. Це основне  функціональне призначення права виявляється в ряді більш конкретних функцій¹⁰.

1. Регулятивна статична функція, або функція закріплення, стабілізації суспільних відносин, яка найбільш чітко виражається при визначенні суспільного статусу різних суб'єктів: закріпленні основних прав і свобод людини та громадянина, компетенції органів і посадових осіб, правосуб'єктності фізичних і юридичних осіб. Дана функція найбільшою мірою відбиває природу права: громадянам і організаціям надаються правомочності, у межах яких вони діють вільно, за своїм розсудом. І чим ширше розсунуті ці межі, тим більш вільні люди у своїх діях.

2. За допомогою регулятивно-динамічної функції право визначає, яким повинна бути майбутня поведінка людей. Ця функція здійснюється за допомогою зобов'язуючих норм. Так, законодавством встановлені обов'язки виконати військовий борг, сплачувати податки, додержуватися трудової дисципліни, виконувати зобов'язання за договором і т.д. Регулятивно-динамічна функція знаходить свій прояв у правовідносинах активного типу.

3. Охоронна функція виділяє право з інших систем соціальної регуляції, оскільки здійснюється органами держави, що приймають індивідуальні владні рішення, виконання яких гарантовано державним примусом. Охоронна функція сприяє виробленню в праві як регуляторі суспільних взаємозв'язків цінних для особистості і суспільства якостей: стабільності, детальної і ясної регламентації, чітких процедур.

Охоронна функція реалізується шляхом застосування спеціальних охоронних  норм, а також діючих в охоронному режимі регулятивних норм. Останнє має місце при порушенні суб'єктивних прав і звернені для їх захисту в компетентні державні органи (право домагання).

4. Оціночна функція дозволяє праву виступати як критерію правомірності або неправомірності рішень і вчинків. Якщо людина діє правомірно, то держава і суспільство не повинні пред'являти до неї претензій. Людина визнається діючою відповідально. Ця позитивна відповідальність виключає негативну юридичну відповідальність. Отже, право надає волю дій його власнику, а також, будучи юридичною підставою рішень (дій), охороняє людину від несприятливих соціальних наслідків їхнього прийняття (здійснення).

Особливу роль у реалізації оціночної функції відіграють охоронні і заохочувальні норми, у яких у загальному вигляді утримується негативна або позитивна оцінка тих або інших можливих дій. У процесі застосування цих норм конкретизується нормативна оцінка вчинку, визначається індивідуальна міра юридичної відповідальності або заохочення (наприклад, покарання за вироком суду).

Зрозуміти соціальну цінність права - значить усвідомити, розкрити його позитивну роль для особистості і суспільства. Соціальна цінність права виражається в наступному:

По-перше, за допомогою  права забезпечується загальний  чіткий порядок у суспільних відносинах.

По-друге, завдяки праву  досягається визначеність, точність у самому змісті суспільних відносин. Правове регулювання здатне охопити  соціально корисні форми правомірного поводження, відокремити його від  сваволі і несвободи.

По-третє, право забезпечує можливість нормальних активних дій людини, тому що перешкоджає незаконним втручанням у сферу її правомірної діяльності за допомогою механізмів юридичної відповідальності та інших примусових мір.

По-четверте, право в  цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне сполучення волі і справедливості, коли, образно виражаючись, і вовки ситі, і вівці цілі.

По-п'яте, на правовій основі формуються інститути цивільного суспільства: ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча  система, вільна «четверта влада» (засоби масової інформації) і правова держава.

У сучасній юридичній  науці термін «право» використовується в декількох значеннях¹¹.

По-перше, правом називають  соціально-правові домагання людей, наприклад, право людини на життя, право  народів на самовизначення і т.п. Ці домагання обумовлені природою людини і суспільства і вважаються природними правами.

По-друге, під правом розуміють  систему юридичних норм. Це —  право в об'єктивному значенні, тому що норми права створюються  і діють незалежно від волі окремих осіб. Даний зміст вкладається в термін «право» у словосполученнях «трудове право», «винахідницьке право», «міжнародне право» і т.д. Термін «право» у подібних випадках не має множини.

По-третє, названим терміном позначають офіційно визнані можливості, якими володіє фізична або юридична особа, організація. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, майно і т.д., організації мають у своєму розпорядженні права на майно, на діяльність у визначеній сфері державного і громадського життя і т.п. У всіх цих випадках мова йде про право в суб'єктивному значенні, тобто про право, що належить окремій особі — суб'єкту права.

По-четверте, термін «право»  використовується для позначення системи  всіх правових явищ, включаючи природне право, право в об'єктивному і суб'єктивному значенні. Тут його синонімом виступає термін «правова система». Наприклад, існують такі правові системи, як англосаксонське право, романогерманське право, національні правові системи і т.д.

У якому значенні вживається термін «право» у кожному випадку, слід вирішувати, виходячи з контексту, що звичайно не викликає утруднень.

Треба також пам'ятати, що термін «право» вживається й у  неюридичному значенні. Існують моральні права, права членів суспільних об'єднань, партій, союзів, права, що виникають на підставі звичаїв, і т.д. Тому особливо важливо дати точне визначення поняття права, установити ознаки і властивості, що відрізняють його від інших соціальних регуляторів.

У юридичній науці існує безліч визначень права, які відрізняються в залежності від того, що саме в правових явищах приймається за головне, саме істотне. У таких випадках мова йде про визначення сутності права.

Розділ ІІ. Право і громадянське суспільство: іх взаємовідношення і  взаємообумовленість

2.1. Правосвідомість, правова культура і право

Свідомість людини являє собою  форму відображення (пізнання) навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціонування певних явищ і процесів, які таким чином включаються у сферу життєдіяльності людини і суспільства. Однією з найважливіших складових частин свідомості є правова свідомість людини. Виникаючи до або після права чи разом з ним, правосвідомість супроводжує право протягом усієї правової історії, всього існування державно-організованого суспільства. Категорія «правосвідомість» служить для відображення особливого виміру правової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки людей, правової діяльності держави, її інституцій.

Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але  водночас впливає на функціонування й розвиток правової системи. Вона є  активним елементом системи правового  регулювання суспільних відносин — право не може здійснювати свій регулятивний вплив інакше як через людей, безпосередньо впливаючи на їхню свідомість. За посередництвом правових ідей та теорій, почуттів та емоцій норми права, інші правові явища оцінюються з точки зору життєвих потреб та інтересів людей і суспільства, справедливості, формуються установки на правову поведінку, уявлення щодо критеріїв ефективності правового регулювання, шляхів реформування та удосконалення законодавства, судово-правової системи, юридичної практики¹².

У демократичній державі стрижнем правосвідомості є визнання принципу верховенства права, життя і здоров'я, честі та гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціальної цінності, беззастережна повага до прав людини і громадянина як невід'ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєдіяльності людини.

Правосвідомість — це сукупність суб'єктивних елементів правового  регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та правових установок, за посередництвом яких відображається правова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрямків розвитку правової системи з точки зору забезпечення гідного існування людини, справедливості у міжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства.

Об'єктом пізнання правосвідомості  зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом  з тим вона може містити в собі оцінку права минулого або формувати  уявлення про право бажане, майбутнє.

На певних етапах розвитку суспільства  правосвідомість може розглядатися як одна з форм права.

Правосвідомість є одним з найважливіших  чинників розвитку праворозуміння. Право, яке складається об'єктивно, відповідно до існуючих, інколи досить суперечливих, уявлень, підходів суспільства щодо регулювання тих чи інших суспільних відносин, не може бути досконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні суперечності. Аналіз, оцінка права і практики його застосування дозволяє виявити існуючі недоліки.

З урахуванням негативних оцінок формуються пропозиції щодо удосконалення  окремих правових норм або цілих  сегментів права (інститутів і галузей). Інколи, передусім на етапах трансформаційних змін суспільства, переходу від однієї до іншої моделі державності (наприклад, від феодальної до буржуазної держави), чинне право вступає в суперечність з об'єктивною необхідністю розробки нових підходів до регулювання суспільних відносин, в першу чергу економічних стосунків. Ця ситуація спонукає прогресивні суспільні сили до пошуку нового бачення змісту, соціального призначення права. Отримані напрацювання об'єднуються в різних правових теоріях, концепціях. Таким чином, в історії розвитку права складаються різні школи права — природно-правова, історична, позитивістська, класова, психологічна та інші, які застосовували різний методологічний інструментарій до пізнання права, по-різному його розглядали і оцінювали.