Правовідносини як складовий елемент механізму правового регулювання

Отже, правовідносини в  механізмі правового регулювання утворюють певну систему і лише так вони забезпечують переведення загальних розпоряджень норм права в суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки, повноваження і юридичну відповідальність для конкретних осіб, дозволяють досягти виконання їх волі, задоволення інтересів [12, с76].

При цьому центром  загальних юридичних зв'язків, що складають основу правовідносин, є  правовий статус, у тому числі правосуб'єктність, як перший крок у конкретизації розпоряджень норм права на цій стадії.

Правовідносини в механізмі  правового регулювання виконують  такі функції: визначають конкретне  коло осіб, на яких поширюється дія  норм права у цей момент;  закріплюють  конкретну поведінку, якої повинні  або можуть додержуватися особи; служать умовою для можливого приведення в дію спеціальних юридичних засобів (прокуратурою, судом, міліцією) з метою забезпечення суб'єктивних прав, обов'язків, відповідальності.

Таким чином, правовідносини в механізмі правового регулювання  — це засіб «переведення» загальних розпоряджень юридичних норм у площину суб'єктивних прав і обов'язків для даних суб'єктів.

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2.1 Ознаки правових відносин

Правовідносини –  наслідок дії права як соціального  і державного інституту. Правовідносини – це суспільні відносини, урегульоване нормами права, учасники якого мають відповідні суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

У додержавному родовому суспільстві правовідносин не було, тому що там не було права. Це означає, що правовідносини не мислимі поза правом або без права. Є лише відносини, що об’єктивно вимагають або не вимагають потребуючого правового опосередкування. Якщо норма права – статистичний стан правового врегулювання, то правовідносини – динамічний. Категорія «правовідносини» є однією з центральних у загальній теорії права і дозволяє усвідомити, яким образом право впливає на поводження людей [9, с277].

Під виникненням правовідносин  розуміють умови, що породжують правові  відносини.

Виділяються два види передумов виникнення правовідносин:

- Матеріальні (загальні)

- Юридичні (спеціальні)

До матеріального відносяться життєві інтереси і потреби людей, під впливом яких вони вступають у відповідні правовідносини. У широкому розумінні під матеріальними передумовами вважається система соціально-економічних, культурних і інших обставин, що обумовлюють об’єктивну необхідність правового регулювання тих або інших суспільних відносин. До матеріальних передумов можна віднести також наявність об’єкта правовідносин (того, із приводу чого особи вступають у дані юридичні зв’язки), не менш двох суб’єктів і відповідне поводження учасників правовідносин [11, с213].

Потреби можуть бути матеріальними, духовними або фізіологічними. Прагнення  до задоволення названих потреб і  викликає до життя відповідні правовідносини, у цьому їхня першопричина. У більш широкому змісті під матеріальними передумовами розуміється сукупність економічних, соціальних, культурних і інших факторів, що обслуговують об’єктивну необхідність правового регулювання тих або інших суспільних відносин.

Однак одних загальних  передумов не досить, щоб у конкретних випадках практично виникли і  діяли реальні правові відносини, для цього потрібні ще формально-юридичні.

До юридичних передумов  відносяться:

- норма права;

- правосуб’єктність;

- юридичний факт (як  реальна життєва обставина).

Без названих передумов  правовідносини неможливі [11, с214].

Правовідносини –  це суспільні відносини, що представляють  собою двосторонній конкретний зв’язок  між соціальними суб’єктами, що виникає на основі норм права. У  правовідносинах виникає зв’язок між особами за допомогою суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, причому цей зв’язок носить вольовий характер.

Інакше кажучи, правовідносини, перш ніж скластися, проходять через  свідомість і волю людей. Лише в окремих випадках суб’єкт може не знати, що став учасником правового відношення, наприклад, виявившись спадкоємцем за законом після смерті родича, що проживає в іншому місті.

Правовідносини, як і  право, на базі якого вони виникають, охороняються державою. Інші відносини такого захисту не мають. Охорона законності і правопорядку означає й охорону правовідносин, тому що останні у своїй сукупності й утворять правовий порядок як результат законності. Також правові відносини відрізняються індивідуалізованістю суб’єктів, строгою визначеністю і взаємністю, персоніфікацією прав і обов’язків. Це завжди конкретне відношення «когось» з «кимсь». Сторони (фізичні і юридичні особи), як правило, відомі і можуть бути названі по саме, їхні дії скоординовані. Це не спостерігається в інших суспільних відносинах, наприклад, моральних, політичних, естетичних, що не настільки формалізовані і керовані.

Найбільший внесок у  розвитку в правовідносинах внесла цивілістична наука. На її висновках  і положеннях значною мірою ґрунтується і загальна теорія держави і права. Однак, вторгати з цими готовими мірками в інші соціальні сфери й аналізуючи механізм правового опосередкування суспільних відносин більш загального і більш високого рівня, у неї виникають ускладнення .

Юридичний інструментарій, відпрацьований за тисячоріччя, успішно застосовуваний у своїй області, не завжди без усяких застережень може бути використаний в іншій області. Звідси потреба доповнити цей механізм, зробити більш гнучким, уніфікованим, для того щоб з його допомогою можна було упорядкувати, регулювати й інші відносини [1, с112].

Відносини типу держава  – держава, держава – громадянин, федерація – суб’єкт федерації, президент – парламент, депутат  – виборець, а також відносини  і форми взаємодії різних структур, інститутів і галузей влади, тощо виступають як правові, оскільки регулюються правом. У них своя специфіка і ці правовідносини можна розділити на окремі види по різних підставах:

• у залежності від предмета правового регулювання правовідносини поділяються на конституційні, адміністративні, карні, цивільні і т.п.

• у залежності від характеру на матеріальні і процесуальні

• у залежності від функціональної ролі – на регулятивні й охоронні

• у залежності від природи юридичного обов’язку – на пасивні, зв’язані зі здійсненням заборон і активні, зв’язані зі здійсненням визначених позитивних дій

• у залежності від складу учасників – на прості, виникаючі між двома суб’єктами і складні, виникаючі між декількома суб’єктами

• у залежності від тривалості дії – на короткочасні і довгострокові

• у залежності від визначеності сторін – на відносні, абсолютні і загальні.

У відносних правовідносинах  конкретно визначені всі учасники. В абсолютних правовідносинах відомо лише правомочна сторона, а обов’язкові  особи – різні суб’єкти, покликані утримуватися від порушень інтересів правомочного [8, с181]. 

 

2.2 Суб’єкти правових відносин

Елементи правових відносин складають визначені зв’язки, сукупність права і обов’язкову суб’єктів. Вона різнобічна і визначена, як характером так і ціллю задля якої держава приймає це врегулювання, якщо в суспільних відносинах дії особи взаємно пов’язані і держава намагається ці відносини закріпити, то вона наділяє сторони взаємними правами  обов’язками. Якщо не відносини такого роду, то держава намагається зруйнувати негативний зв’язок, припинити дані відносини.  в цьому разі держава встановлює  заборону на таку діяльність, притягуючи до такої відповідальності або обидві сторони даних відносин.

Під елементами правових відносин розуміють сукупність складників - його елементів і способів їх взаємодії.  До елементів правових відносин відносять:

- суб’єктів правових відносин;

- об’єктів правових відносин;

- змісті правових відносини.

Суб’єкти правових відносин - це учасники правових відносин, що мають  суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Суб’єкти правових відносин - це правоздатні суб’єкти суспільного життя, які є носіями юридичних прав і обов’язків [6, с143].

Для того, щоб бути суб’єктом  права, організація або індивіди повинні володіти правосуб’єктивністю. У державних і громадських організаціях правосуб’єктивність знаходить свій вираз у компетенції її органів, тобто в сукупності права і обов’язків, що надаються їм для виконання відповідних функцій.  Що ж до право-суб’єктивності індивідів, то юридичною передумовою набуття статусу суб’єкта правовідносин є наявність у нього правосуб’єктивності, дієздатність [11, с215].

Під праводієздатністю  розуміють обумовлену нормами права  здатність суб’єкта мати суб’єктивні  права та юридичні обов’язки. У людини правоздатність виникає з моменту її народження і припиняється зі смертю.

В сучасному цивілізаційному  суспільстві немає і не може бути людей не наділених спільною правоздатністю. Вона витікає з міжнародних пактів про права людини, принципів гуманізму, свободи, справедливості. Обов’язком кожної держави належним чином гарантувати і захищати цю якість. Головне в дієздатності  не право, а принципіальна можливість або здатність їх мати. Вперше поняття правоздатності було оформлено і введено в практику буржуазними кодексами ХІХ ст. (французький громадянський кодекс 1804р.; германський громадянський пакт, 1894р.) [14, с225]. Відмінність правоздатності від суб’єктивного права в тому, що вона:

- невід’ємна від особи — не можна людину лишити правоздатності;

- не залежить від кола, віку, професії, національності, майнового стану або інших життєвих обставин;

- невід’ємна — її не можливо віддати іншим;

- по відношенню до суб’єктивного права, вона первинна;

- суб’єктивне право — конкретне, а правоздатність — абстрактна.

Всезагальність правоздатності зводиться до того, що державна влада з самого початку наділяє всіх своїх громадян спільними особливостями - юридичною можливістю бути носієм відповідних прав і обов’язків.

Правоздатність організацій, юридичних осіб виникає в час  створення і реєстрації тієї чи іншої організації і припиняється в час її ліквідації.

Дієздатність це закріплення в законодавстві і забезпечити державну можливість суб’єктам здійснити свої права і обов’язки особистими діями.

Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи. Дієздатність настає в повному обсязі з настанням повноліття по досягненню 18 річного віку [5, с87].

Дієздатністю не володіють  малолітні діти до 14 років і душевнохворі особи, які можуть мати право. По можливості їх реалізувати. За них виступають їх законні представники батьки, опікуни і т.п.

Дієздатність буває: повна, часткова і обмежена. Повна з 14річного віку, а обмежена, коли особа обмежена в дієздатності за рішенням суду. У деяких випадках до складу правосуб’єтивності разом з праводієздатністю включається ще деліктоздатність, тобто здатність особи нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Ніхто не може бути обмеженим у правовій дієздатності, інакше як у випадку передбаченому законом.

Суб’єктами права  можуть бути:

1. Фізичні особи: громадяни даної держави; іноземні громадяни; біпатриди; апатриди.

2. Організації та об’єднання: громадські організації; підприємства; державні установи; установи та  їх посадові особи.

3. Соціальні спілки: держава  в цілому; народна нація; адміністративно-територіальні одиниці; трудові колективи.

Юридичні особи і  громадяни беруть участь у відносинах, які регулюються різними галузями права.  Однак умови при яких організації можуть бути визнані  юридичними особами, порядок їх виникнення, зупинка і суспільні принципи вступу у майнові відносини визнає громадянським законодавством [5, с121].

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремити  майно, можуть від свого імені  набувати майнові і особисті немайнові  права і обов’язки, бути позивачем і відповідачем в суді.

Різні суб’єкти вступають у правові  відносин и насамперед з метою  задоволення певних своїх інтересів  і потреб. Для досягнення поставлених  цілей суб’єкти в рамках правових відносин шляхом реалізації своїх прав і обов’язків здійснює певні дії, чим досягається результат — об’єкти правових відносин, за ради якого відбулися правові відносини.

2.3 Об’єкти правових відносин

Об’єкти правових відносин дуже різноманітні, ними можуть бути:

- матеріальні, духовні та інші блага, за винятком предметів вилучених з цивільного обігу;

- також особа може вступати в правові відносини в інтересах здійснення визначених дій. Отже об’єктом правових відносин можуть виступати як самі ці дії, та і їх наслідки;

- поведінка учасників правових відносин може бути направлена на саме суб’єктивне право. Це має місто в тих випадках, коли фізична особа, юридична особа домагається визнання за ними факту належності в них того або іншого юридичного права.

Деякі автори згідні з тим, що об’єктом правових відносин є те, що воно направлене або на що дії, різні матеріальні і вольові об’єкти. Під матеріальними об’єктами розуміють в цілому матеріальні та духовні блага, під юридичним — поведінка зобов’язаної особи. З цими двома видами об’єктів можна погодитись, що ж до вольового об’єкта правових відносин, то воно визначене спірне.