Механизм государства

 

До структури механізму держави входить:

1) апарат держави.  Це система всіх державних органів, здійснюючих опосередковано практичну роботу по управлінню суспільством, виконанню задач та функцій держави.

2) апарат примусу - структури спеціального призначення. Це контрольно-наглядові органи, збройні сили, поліція, спецслужби, органи виконання кримінальних покарань. Вони фінансуються з бюджету, створюються органами держави, їм підпорядковуються та забезпечують реалізацію правоохоронних, контрольно-наглядових і каральних функцій. Саме ці органи забезпечують захист суверенітету держави, її територіальної цілісності та недоторканності, охорону прав і свобод громадян, дотримання вимог закону та покарання винних у порушенні нормативних вимог осіб.

3) державні установи та підприємства. Це організації, які під керівництвом державних органів практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов’язані зі створенням матеріальних цінностей, чи діяльності, пов’язані зі створенням нематеріальних цінностей. Таким чином, державні підприємства та установи відрізняються від органів держави, але вони належать до державних організацій: державний апарат забезпечує реалізацію функцій держави завдяки діяльності підприємств і установ, якими керує.

 

 

 

 

 

 

1.2. Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними і громадськими справами.

В основу побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори. Саме вони визначають особливості внутрішньої структури, характер, завдання, форми та методи діяльності апарату.  До факторів, що забезпечують функціонування державного апарату як системи, слід віднести: єдність економічної основи функціонування держави; єдність політичної основи функціонування суспільства; наявність єдиних принципів побудови і функціонування органів; спільність мети і завдань, що здійснюють органи держави; єдність підходів до розуміння соціальної основи суспільства; забезпечення діяльності апарату єдиними організаційними, фінансовими та правовими засобами; відображення у діяльності апарату єдиної волі всього суспільства, держави чи певної соціальної групи.

Апарат сучасної демократичної держави характеризується наступними ознаками:

1) пріоритет прав і свобод людини;  
2) єдність і поділ влади, тобто поділ єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, за наявності ефективних механізмів їхньої взаємодії та взаємоконтролю при незалежності кожної з них;  
3) верховенство права — виражається, наприклад, у праві оскарження в суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх незаконними діями;  
4) законність - точне і неухильне виконанням вимог закону всіма державними службовцями, всіма державними органами, громадянами;  
5) ієрархічність — підлеглість по вертикалі;  
6) суверенність, а саме незалежність від будь-яких політичних сил у суспільстві при здійсненні своїх завдань і функцій;

7) організаційно-правова зв'язаність діяльності державних органів і посадових осіб;  
8) поєднання виборності і призначуваності;  
9) демократизм, що будується на основі здійснення принципу народовладдя і виконує волю переважної більшості населення, демократизм методів і стилю роботи;  
10) гуманізм, спрямованість на забезпечення прав і свобод людини, орієнтація всієї діяльності на інтереси людини;

11)поєднання колегіальності та єдиноначальності;  
12) гласність і урахування громадської думки, забезпеченням консенсусу у суспільстві, балансу інтересів різних його груп; 
13) професійна компетентність;  
14) економічність, програмування, науковість;  
15) право рівного доступу до державної служби.

Формування правової держави в Україні є вкрай складним, багатопла-новим процесом, що включає в себе не тільки формування структур влади, які здатні забезпечити дотримання законності та прав громадян, але й наявність широкого спектру політичних партій і рухів, соціальних груп і прошарків зі своїми специфічними інтересами, особливою правовою, політичною, соціальною, економічною поведінкою.

Єдність системи органів держави, що складають апарат, забезпечується за допомогою системи принципів. Саме вони забезпечують основу організації та діяльності державного апарату. Принципи апарату держави — це основні ідеї та положення, що закріплюються нормативно і покладаються в основу його функціонування.

Принцип верховенства права. Правовою є така суверенна держава, яка функціонує в громадянському суспільстві і в якій юридичними засобами реально забезпечено захист основних прав і свобод людини та громадянина. Вона ґрунтується на певних принципах, найважливішими з яких є верховенство права, поділ влади, реальність прав і свобод людини та громадянина, законність, наявність у громадян високої правової культури [1, С. 94].

Розглянемо сутність вказаних принципів.

Принцип верховенства права означає, що у правовій державі має панувати закон, а не інтереси осіб, у руках яких у певний момент перебуває влада; функції держави полягають у регулюванні відносин між усіма суб’єктами права на основі закону. Неухильне дотримання принципів верховенства права та верховенства закону покликане забезпечити права і свободи людини у всіх сферах життя, а зі сторони підвладних – повагу до законів та органів влади. За такого розуміння сила держави, на якій вона ґрунтується, законна лише в тому випадку, якщо вона застосовується у строгій відповідності із правом, якщо вона цілковито слугує йому. При цьому закон, зобов’язуючи окремого громадянина до дотримання загальноприйнятих правил поведінки, водночас чітко окреслює межі прерогатив держави стосовно індивідуальної свободи.

Отже, принцип верховенства закону вимагає, щоб діяльність усіх органів державної влади здійснювалась на правовій основі та відповідала умовам легітимності.

Легітимність - це морально-психологічне сприйняття влади громадянами, визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена у відповідності із процедурою, передбаченою законами.

Таким чином, правова держава – це держава, яка функціонує на підставі та в межах правового закону.  Така держава повинна виходити із принципу свободи особистості при формуванні своїх законів, проведенні їх у життя, і взагалі у процесі здійснення усіх інших своїх функцій[5, c. 68].

Діюча Конституція України закріпила здійснення державної влади в України на основі її розподілу на владу законодавчу, виконавчу й судову.

Розподіл влади між органами держави проявляється в тім, що:

- вся державна влада в повному обсязі не належить жодному з органів держави;

- покликано забезпечити реалізацію державної влади в інтересах народу, що є єдиним джерелом цієї влади;

- перешкоджає виникненню якої-небудь необмеженої державної влади, зосередженню всієї повноти державної влади в одних руках, її узурпації однією особою, органом, соціальною групою;

- виражається в розмежуванні компетенції між органами держави;

- пов’язане з наявністю взаємного контролю в органів держави по відношенню друг до друга;

- є "несучою конструкцією" всієї системи стримань та противаг, спрямованої на забезпечення служіння держави загальному добру.

До елементів системи стримань і противаг, передбаченою Конституцією України, зокрема, ставляться:

- право Президента України прийнятий закон не підписати, повернути його зі своїми мотивованими й сформульованими пропозиціями у Верховну Раду України для повторного розгляду;

- можливість зсуву Президента України з поста в порядку імпічменту;

- можливість прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що тягне його відставку;

- діяльність Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини;

- формування складу Конституційного Суду України Президентом України, Верховною Радою України, з'їздом суддів України[6, c. 48-49].

Верховенство права, будучи одним із основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу, що і було доведено у ході виборчого процесу. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечив захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Отже, основними принципами Конституції України поряд із визнанням людини, її життя й здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки, найвищою соціальною цінністю є, також, принципи верховенства права та здійснення державної влади на основі розподілу її на законодавчу, виконавчу й судову, про що йтиметься далі.

Відповідно до ст.8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Таким чином, Конституція України розділяє окремо два поняття: верховенство права та верховенство закону.

Одразу слід зазначити, що не варто ототожнювати поняття «верховенство права» та «верховенство конституції». При цьому також не випливає, що верховенство права тлумачиться як верховенство конституції.

Розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі, обмежувати свободу та рівність осіб. Водночас справедливість є однією з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай, справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, у рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

У сукупності, основні принципи права (основне вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, світогляду) закріплюються в Основному Законі України – Конституції України, і гарантують громадянам України їхні права і свободи[9, c. 115-116].

Принцип єдності та розподілу влади, як основу функціонування будь-якої правової держави визначив, як відомо, Шарль Монтеск’є. Основним важливим аспектом побудови цього принципу є розуміння того, що не існує декількох незалежних влад, а навпаки, є одна державна влада, яка для забезпечення своєї демократичності розподіляється на три гілки, що є відносно незалежними одна від іншої. Даний розподіл є необхідним для забезпечення так званого механізму «стримань та противаг». Дійсно, Конституція України встановлює достатньо дієві засади для функціонування цього механізму. Гілки влади є незалежними одна від іншої і не можуть нав’язувати свою волю.

Але міркування про те, що незалежність гілок є достатнім чинником для належного функціонування державної влади є помилковим. На цю проблему треба дивитися ширше. Основною запорукою належного функціонування державної влади є узгодженість дій всіх її гілок. Нажаль, особливо останнім часом, цей принцип досить суттєво порушується. Державна влада не може бути ефективною, а держава правовою, якщо судова влада не може знайти спільної мови з виконавчою, а виконавча з законодавчою, про що свідчать останні події.

Принцип реальності прав і свобод людини та громадянина передбачає, що права і свободи мають бути не тільки задекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені та гарантовані державою. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України, яка встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій державі найвищою соціальною цінністю. А права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Виходячи із змісту ст. 3 Конституції України, стає зрозуміло, що людина та її права і свободи мають беззаперечний пріоритет над інтересами державними. Обов’язком держави є забезпечення належного існування людини, а не навпаки. На жаль, норми цієї статті є черговими деклараціями, що не виконуються, а з огляду на це, не наближують Україну до правової держави.

Важливим принципом правової держави є принцип законності, який тісно переплітається з принципом верховенства права. Принцип законності означає, що закон є основою правовідносин. Тільки закон, як нормативно-правовий акт, що прийнятий державою, нею гарантується та захищається, може встановлювати, змінювати та припиняти правовідносини. Тільки закон може виражати загальнонародну, а відтак, і державну волю.

Наслідком належної реалізації принципу законності стає правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави є юридична відповідальність та вжиття у межах закону справедливих заходів у разі вчинення того або іншого правопорушення. А будь-яка несправедливість викликає невдоволення людей і може призвести до соціальних конфліктів [2, С. 13]. Відтак, відповідальність, що є реакцією держави на протиправні дії суб’єктів правовідносин, має на меті не тільки покарання правопорушника у вигляді накладення на нього юридич-них санкцій, що виражаються у негативних наслідках для особи та майнового стану правопорушника, а й відновлення принципу справедливості, як складової принципу законності.

Досить відомим фактом є те, що у кожному суспільстві поняття «справедливість» залежить від загальної моралі цього суспільства. Відомо, що, скажімо, мусульманська мораль відрізняється від християнської або буддистської. Однак релігія не є єдиним чинником у формуванні моралі. На це впливає комплекс чинників, якими характеризується певне суспільство. Так, європейська мораль відрізняється від американської чи, ще більше, від східної. Тому поняття справедливості для населення кожної держави є специфічним і може відрізнятися від тотожного поняття в інших державах.