Характеристика влади в Україні. Її єтапи

У цілому суспільно-політичне  становище України у 1992 - 2004 роках  складне, перш за все, з-за тяжкого стану  економіки, що не раз призводило до глибоких політичних криз. Дуже сильна політична криза виникла влітку 1993 р., в умовах катастрофічного занепаду економіки, гіперінфляції, різкого  погіршення життєвого рівня населення. Усе це сприяло зростанню невдоволення діяльністю Верховної Ради й Президента. Почалися страйки шахтарів та ін. із  вимогами їх, переобрання. Під таким  тиском Верховна Рада 17 червня 1993 р. ухвалює  рішення 26 вересня 1993 р. провести Всеукраїнський референдум про довіру Президентові і Верховній Раді, але  восени 1993  р., щоб не розпалювати пристрасті, приймається нове рішення - навесні 1994 р. провести дострокові вибори Верховної  Ради й Президента.

27 березня 1994 р. проводяться  вибори до Верховної Ради у  декілька етапів. На травень 1994 р. було обрано 338 з 450 депутатів,  при цьому перевагу дістали  ліві сили  - 35% (КПУ - 25%, СПУ - 4,1%, СелПУ - 5,3%, а НРУ - 5,9%). Тому  головою Верховної Ради було  обрано О. Мороза - лідера СПУ,  який був на цій посаді з  травня 1994 р. по весну 1998 р.

26 червня та 10 липня 1994 р., у два тури проводяться вибори  Президента з 7 кандидатів (Кравчук,  Кучма, Мороз, Плющ, Лановий, Бабич,  Таланчук). У липні 1994 р. Президентом  було обрано Л.Д. Кучму, який  переміг Л.М. Кравчука, набравши 52% голосів. 19 липня 1994 р. відбулася  інагурація Л.Д. Кучми, який  приніс присягу на вірність  українському народові.

Між новою Верховною Радою  й Президентом наприкінці  1994 - у першій половині 1995 рр. виникло  протистояння, спричинене необхідністю розмежування компетенцій, на чому наполягав  Президент. У грудні 1994 р. Л. Кучма  вніс на розгляд Верховної Ради проект "Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", суть якого була у  розмежуванні владних функцій між  законодавчою  та виконавчою гілками  влади, щоб віддати Президенту належні  йому владні повноваження. У Верховній  Раді цей проект проходив болісно  й уповільнено, бо була протидія лівих  сил. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла цей Закон, але простою більшістю  голосів, а для його схвалення  потрібна була конституційна більшість, що за існуючого розкладу сил у  Верховній Раді було нереально. Тоді Президент запропонував Верховній  Раді укласти конституційну угоду  на період до прийняття нової Конституції. Верховна Рада затягла розгляд цієї пропозиції, тоді Президент 31 травня 1995 р. видає Указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри Президентові і Верховній Раді. 8 червня 1995 р. між Президентом і  Верховною Радою підписується Конституційний договір, по суті мала Конституція, укладений  на рік до прийняття  нової Конституції. Це була важлива віха конституційного  процесу в Україні, який проходив досить суперечливо. Розробка нової  Конституції почалася восени 1990 р. У жовтні 1990 р. Верховною Радою була  створена Конституційна комісія (голова Л. Кравчук). У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. У 1992 - 1993 рр. було розглянуто та обговорено два варіанти проекту Конституції, але політична криза 1993 р. перервала цей процес. Восени 1994 р. була створена нова Конституційна комісія  (співголови Л. Кучма й О. Мороз). 8 червня 1995 р. було підписано Конституційний договір. Власне конституційний процес пройшов декілька етапів:1)осінь 1990 - осінь 1993 (весна 1994); 2)осінь 1994 - літо 1995; 3)літо 1995 - літо 1996. На лютий 1996 р. було підготовлено новий варіант проекту Конституції, який три місяці розглядали. Знову виникли гострі протиріччя й розбіжності. У травні 1996 р. у Верховній Раді обговорення проекту Конституції знову зайшло у глухий кут. Наприкінці червня 1996 р. Президент видає указ про проведення референдуму  про затвердження Конституції. Між Президентом і Верховною Радою знову виникає гостре протистояння. Нарешті, 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України, що створило належну правову  основу для подальшої розбудови Української держави, її правової системи, для становлення міцної виконавчої влади, що було важливо для успішного проведення  економічних реформ. Прийняття Конституції стало важливим етапом у розбудові Української держави.

29 березня 1998 р. були  проведені чергові вибори  до  Верховної Ради, в яких узяли  участь 71% виборців. Ці вибори вперше  проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною  системою. Участь у виборах взяло  30 політичних партій та виборчих  блоків, із яких 4% бар'єр подолали 8 (КПУ, НРУ, НДП, "Громада", ПЗУ,  СДПУ (о), Аграрна партія України,  СПУ). У результаті отримали мандати:  КПУ- 84, НРУ - 32, СПУ й СелПУ - 29, ПЗУ - 19, НДП - 17, "Громада" - 16, ПСПУ - 14, а з одномандатників  - 120 відійшли до центристів, 14 - до  лівих. У підсумку ліві отримали 171 мандат, центристи - 218, тому голову  Верховної Ради змогли обрати  лише 7 липня 1998 р., після 63 пленарних  засідань. Ним став О. Ткаченко, лідер СПУ (був на цій посаді  до січня 2000 р.).

У жовтні - листопаді 1999 р. відбулися  чергові вибори Президента. Було 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Г. Удовенко, Ю. Костенко, В. Кононов, В. Онопенко, О. Базелюк, М. Габер, Ю. Кармазін, Е. Марчук, О. Ржавський). У першому  турі перемогли Л. Кучма (36,49% голосів) і П. Симоненко (22.24% голосів), а у  другому турі переміг Л.Кучма (56,25% голосів). П. Симоненко отримав 37,8% голосів.

Наприкінці 1999 - на початку 2000 рр. протистояння між Президентом, виконавчою та законодавчою гілками влади набувало деструктивного характеру, бо керівництво  у Верховній Раді належало лівим (О. Ткаченко, А. Мартинюк), які не підтримували курс, який проводили їх опоненти. Тому 13 січня 2000 р. у Верховній Раді була створена парламентська більшість, в яку об'єдналися 11 фракцій, груп  та позафракційні депутати. Очолив координаційну раду більшості Л. Кравчук. Так стався розкол парламентського корпусу. Ліві, які становили меншість, засідали у сесійній залі Верховної Ради. Праві та центристи, яких була більшість, засідали у приміщенні "Українського дому". 25 січня 2000 р. більшість 242 голосами проголосували за зміни регламенту та відкликали О. Ткаченка і А. Мартинюка з посад голови та першого заступника голови Верховної Ради. 1 лютого 2000 р. 255 депутатів обрали головою Верховної Ради І.С. Плюща (був на цій посаді до травня 2002), його першим заступником В. Медведчука, заступником С. Гавриша. З 8 лютого 2002 р. реорганізована Верховна Рада продовжила роботу у сесійній залі.

Для закріплення правового  забезпечення змін у політичній системи  України 16 квітня 2000 р. було проведено  Всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на  затвердження якого  винесені були питання конституційного  рівня. З'явилися на голосування 81,5 % виборців, більшість яких проголосували  за введення двопалатного парламенту, за розширення повноважень Президента щодо розпуску Верховної Ради, за скасування депутатської недоторканності, за зменшення  кількості народних депутатів з 450 до 300.

На початку квітня 2001 р. при спробі законодавчо закріпити  статус парламентської більшості та укласти політичну угоду між  Верховною Радою та урядом В. Ющенка, практично стався  розвал парламентської більшості, утвореної у лютому 2000 р. Після президентських виборів 1999 р. сталося розмежування партійно-політичних сил, одні з них підтримали Президента та його курс, а інші фактично перейшли в опозицію. Протистояння між цими силами триває й по сьогодні. Загибель журналіста Г. Гонгадзе (касетний скандал) об'єднали в стані опозиції у 2000 - 2001 роках різні політичні сили від лівих до правих. 9 березня 2001 р. у Києві під час Шевченківських свят відбулися масові сутички представників  опозиції з правоохоронними  органами. 11 квітня 2001 р. уперше  в історії  новітньої України була проведена  зустріч  Президента  з  представниками  76  партій.

У березні 2002 р. відбулися  чергові вибори до Верховної Ради, за якими КПУ отримала близько 20% голосів; "Наша Україна" - близько 20%; блок "За єдину Україну" - майже 13%; СПУ- біля 7% ;БЮТ- біля 8%; СДПУ(о) - біля 6%, але в  одномандатних  округах  більшість  дістали  прихильники  блоку "За єдину Україну". Тому у травні 2002 р. головою Верховної  Ради було обрано В. Литвина.

26 серпня 2002 р. Президент   у  зверненні  виклав  свою  програму  реформи  політичної  системи  України, яка передбачала  прозорість  влади, парламентсько-президентську-республіку, реформу  місцевого самоврядування  та пропорційну  виборчу   систему. У вересні - жовтні 2002 р. сили опозиції провели акцію  "Повстань, Україно!"

Восени 2002 р. у Верховній  Раді була сформована парламентська  більшість і сталася зміна  уряду. Новим прем'єр-міністром було обрано В. Януковича. 17 грудня 2002 р. голосуванням іменними бюлетенями парламентською більшістю  було відправлено у відставку  В. Стельмаха і призначено  С. Тігіпка  головою Нацбанку України. Також  було проведено перерозподіл комітетів Верховної Ради, які від лівих перейшли до їх опонентів. Протистояння у Верховній Раді на грудень 2002 р. між опозицією (КПУ, СПУ, БЮТ, "Наша Україна") і парламентською більшістю було тривалим і гострим, але наприкінці року визначилася тенденція до досягнення взаємопорозуміння між ними.

6 березня 2003 р. з'явилося  звернення Президента України  про винесення на всенародне  обговорення проекту закону "Про  внесення змін до Конституції  України", що ініціювало процес  здійснення в Україні політичної  реформи. Протягом  2003 - навесні  2004 рр. проходило активне обговорення  політичної реформи у Верховній  Раді і суспільстві, що триває  й понині.

31 жовтня 2004 року відбулися  вибори Президента України. 10 листопада  були оголошені результати голосування:  за Ющенка було віддано більше 39% голосів, за Януковича –  близько 39% голосів (різниця –  декілька десятих). 21 листопада проводився  другий тур виборів. 24 листопада — ЦВК оголосив результати виборів: Віктор Ющенко — 46,69 % голосів; Віктор Янукович — 49,42 % голосів. Значна частина народу України, уряди Канади, США та багатьох країн Європи не визнали ці результати. Натомість керівництво Росії заявило про своє визнання таких результатів. Результати голосування дали підставу говорити про фальсифікацію виборів. Величезна кількість кандидатів, переважна більшість з яких фактично не мали шансів на перемогу, призвела до появи поняття «технічний кандидат». Роль «технічних кандидатів» широко обговорювалась у ЗМІ. Основною метою «технічного кандидата» було використання ефіру та квот у виборчих комісіях на користь іншого кандидата або відбирання голосів у начебто спорідненого з ним за поглядами кандидата.

3 грудня 2004 року Верховний  Суд України визнав результати  другого туру недійсними, у зв’язку  з численними системними порушеннями  на користь Віктора Януковича.  Суд вирішив призначити переголосування  другого туру на 26 грудня 2004 року. Під час цього переголосування  більшість голосів, за висновками  ЦВК (склад якої було змінено), отримав Віктор Ющенко. Передвиборчий штаб Віктора Януковича, перебравши тактику команди Ющенка з другого туру, ініціював новий судовий позов. 20 січня 2005 року Верховний Суд України відхилив скаргу кандидата у Президенти Віктора Януковича, за відсутністю доказів, і розблокував процес офіційного вступу Віктора Ющенка на посаду Президента. У той же день ЦВК офіційно оприлюднила у пресі результати переголосування: Віктор Ющенко — 51,99 % голосів; Віктор Янукович — 44,20 % голосів.

Помаранчева революція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів. Основною базою об’єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції. Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї України. Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

Зміна правлячої еліти  України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов’язана  з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам  говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади  в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити  ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об’єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи  для недопущення цього.

8 грудня 2004 в Україні була змінена Конституція («політреформа»): Україна стала парламентсько-президентською республікою (в повній мірі — ці зміни набули чинності з 1 січня 2006). «Правляча коаліція» наділялася значними повноваженнями, анітрохи не меншими аніж «повноваження президента». Зокрема, «Кабінет Міністрів» призначав вже не президент, а «правляча коаліція»; причому «коаліція фракцій, створених політсилами, які брали участь у виборах» (тобто входять в коаліцію — тільки фракції, а не «окремі депутати»). 4 серпня 2006 «Антикризова коаліція» у Верховній Раді — утворила «Другий уряд Віктора Януковича»; це відбулося лише через 4.5 місяці після голосування на «Парламентських виборах 2006 року».

Створення «Антикризової  коаліції» супроводжувалося численними «політичними скандалами». Й «КабМін  Януковича-2006» вже через два  місяці роботи — опинився у стані  «внутрішнього розколу», коли „міністри  від «Нашої України»“ займали  позицію іншу, аніж прем’єр Янукович. А вже 5 жовтня 2006 (повторна заява 16 жовтня 2006) — лідер фракції «Нашої України» у Верховній Раді Р. Безсмертний  заявив про перехід «Нашої України» в опозицію; та про вихід з уряду  «міністрів від Нашої України» (офіційно «Наша Україна» перейшла в опозицію з 17.10.2006; прем’єр Янукович поступово  звільняв з уряду «міністрів від  Нашої України» — з жовтня 2006 по січень 2007). Тобто коаліція «Нашої України» з «Партією регіонів» протрималася всього лише з серпня по жовтень (два  місяці). Тобто з жовтня 2006 — в Україні розпочалася „Політична криза «другої половини 2006» та 2007 року“ — в таких умовах кризи й працював «Другий уряд Януковича».

Політична криза в Україні 2007 — політичне протистояння законодавчої та виконавчої влади, з одного боку, та Президентом України, з другого  боку, що виникло після підписання Віктором Ющенком Указу «Про дострокове припинення повноважень Верховної  Ради України»  котрим припинялась  дія повноважень депутатів парламенту України та на 27 травня 2007 призначались дострокові вибори. Спочатку більшість депутатів Верховної Ради (Коаліція національної єдності) не визнали Указу Президента, вважаючи його неконституційним. Цю позицію підтримали прем’єр-міністр Віктор Янукович та члени кабінету міністрів, котрі також відмовились визнавати Указ Президента і закликали своїх прихильників до виявлення протесту. Але потім всіма сторонами було досягнуто згоди про проведення дострокових виборів до Верховної Ради.