Характеристика влади в Україні. Її єтапи

Мінестерство аграрної політики та продовольства України

Харківський національний аграрний університет  ім.В.В.Докучаєва

Факультет лісового господарства

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

На тему

 

" Характеристика влади в Україні.Її єтапи"

 

 

Виконав:

Студент 4 курсу 3 групи ФЛГ

Карнаух Тимур

Перевірив

Кравцов А.І.

 

 

 

 

Харків-2013

 

Зміст

1. Вступ
2. Сутність політичної влади.
3. Становлення владовідносин в Україні протягом 20 років незалежності.
4. Влада на сучасному етапі(2010-2013)
5. Висновки.
6. Список використаної літератури.

 

 

Вступ

Найбільш важливою і актуальною з усіх проблем, що гостро стоять сьогодні перед українським суспільством, є проблема влади. Невирішеність цієї проблеми (або, точніше кажучи, її вирішення шляхом, котрий є прямо протилежним об'єктивним потребам, інтересам і цілям суспільства на даному етапі його історичного розвитку) є головною причиною появи маси інших дуже серьозних суспільних і особистих проблем, конфліктів, протиріч. Всі разом, будучи намертво зав'язаними у пресловутий "гордієв вузол", вони не тільки заважають нормальному розвитку незалежної України, але й послідовно ведуть її, як систему, до загибели. Ось тому проблема влади - це саме та основна ланка "проблемного ланцюга", лише "розрубавши" яку, можна було би швидко й оптимально вирішити багато інших животрепетних проблем українського сьогоденняУ своєму найбільш загальному вигляді проблема влади, що розглядається нами, являє собою відбиття класичного гострого діалектичного протиріччя між новим і старим. Вона закономірно виникає з невідповідності старих принципів, форм організації, структури, якісних характеристик нинішнього суб'єкта української влади, а також цілей, засобів та методів його діяльності, новим історичним завданням, які об'єктивно постали перед Україною в 1991 році.. Центральним пунктом проблеми влади є те, що при переході України у самостійний, тобто у системно якісно інший, новий для неї стан, фактично не відбулося зміни суб'єкту та якості української влади. Але ж саме це і являється неодмінною умовою будь-якого якісного соціального перетворення. Причому, незалежно від того, чи відбувається воно революційним або еволюційним, реформістським шляхом.

 

 

Сутність політичної влади

Влада є однією з фундаментальних  засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які  стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана  з політичною сферою, є засобом  здійснення і способом утвердження  певної політики. Політична влада  виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність  соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою  загального визначення влади як форми  соціальних відносин, якій властивий  всеохоплюючий характер, здатність  проникати в усі сфери людської діяльності. Влада — це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою насильства, організованого примусу, права і авторитету. Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно  спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а  далі — закріпити своє панування. Державна влада — вища форма полпичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення. Державна влада функціонує за політико-теритоpіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття “суб'єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні: 1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосе­редньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо. 2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків. Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектичне, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

Украї́на — унітарна демократична національна держава, президентсько-парламентська  республіка. Носієм суверенітету і  єдиним джерелом влади в Україні  є народ. Народ здійснює владу  безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого  самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належить кабінетові міністрів, а законодавча — парламенту (Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в Україні є Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент України — згідно з Конституцією він зобов'язаний припиняти будь-які їх дії, що порушують основний Закон України. Законодавча влада-Верховна Рада складається з 450 депутатів, що обираються на п'ять років. До 2006 р.половина членів були обрані за пропорційною системою, а інша половина від одномісних округів. Починаючи з парламентських виборів 2006 р., всі 450 членів Верховної Ради були обрані за партійними списками пропорційного представництва. Верховна Рада ратифікує міжнародні угоди і затверджує бюджет. Виконавча влада-Президент обирається всенародним голосуванням на п'ятирічний термін. Президент призначає прем'єр-міністра, який повинен бути задтверджений парламентом. Прем'єр-міністр і Кабінет міністрів де-юре призначається парламентом за поданням президента і прем'єр-міністра відповідно згідно зі статтею 114 Конституції України. Судова влада - це система створених згідно з законом органів, наділених виключними повноваженнями по розгляду юридично значущих справ,із застосуванням спеціальної процедури. За типом легітимності влада буває традиційною, що ґрунтується на визнанні владних інститутів в силу існуючих традицій (династичних, звичаєвих), харизматичною — на визнанні виняткових рис політичного лідера, національно-патріотичною — на визнанні символів, ритуалів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень, соціально-евдемонічною — на визнанні здатності політичної системи забезпечити високий рівень життя; правничо-раціональною — на визнанні владних інститутів в силу їх конституційного статусу, раціонально-цільовою — на визнанні влади в силу її здатності забезпечувати виконання поставлених цілей, на засадах участі — на визнанні необхідності і здатності широкої участі мас у впливі на владу. За ступенем публічності влада може бути: 1) видима, прозора; 2) напівприхована; 3) прихована, криптологічна. За типом владного суб'єкта влада є інституціолізована, групова, особиста. За інституціональними ознаками влада може бути абсолютною, конституційно обмеженою, централізованою, децентралізованою, концентрованою, деконцентро-ваною. За груповими ознаками — національною, партійною, корпоративно-клановою, мафіозною. За особистими ознаками — деспотичною, тиранічною, монархічною, диктаторською, харазматично-традиційною. За джерелами формування влада може бути: монархічною, аристократичною, олігархічною, демократичною, а також династичною, узурпаторською, виборною, призначуваною, делегованою. Влада може бути єдиною і розподіленою на законодавчу, виконавчу й судову з різноманітними механізмами стримувань і противаг.

Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу  ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем корумпованості владних структур, з поєднанням правових і насильницьких форм примусу, з  дуже низьким ступенем легітимності загалом і зокрема тих видів  легітимності, котрі є визначальними  в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в  Україні є корпоративно-клановою, олігархічно-демократичною, поділеною  на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично механізмом стримувань і противаг.

Становлення владовідносин в Україні  протягом 20 років незалежності

Першочерговою задачею незалежної України стало державне будівництво. Необхідно відразу підкреслити, що державотворчі процеси надзвичайно  ускладнювалися тривалою відсутністю  нової Конституції. Саме вона мала визначити  принципи формування і здійснення державної  влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття  нових законів та інших державних  нормативних актів. Діючою ж залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в  умовах розбудови самостійної держави  було внесено понад 200 поправок.

Суспільно-політичний розвиток вже незалежної України відбувався непросто й суперечливо. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної  Ради України приймає "Акт проголошення незалежності України". Восени 1991 р. розпочинається розбудова незалежної української держави. Уже у вересні - грудні 1991 р. приймаються  закони : про громадянство України, про державний   кордон  України, про прикордонні  війська України, про прокуратуру, про Збройні сили України, про  Національну гвардію України  та інші.

 

Основні єтапи політичних владовідносин  в Україні:

1 грудня 1991 р. проводиться  Всеукраїнський референдум, в якому  участь взяли 84,18% всіх виборців, із яких 90,32% підтвердили "Акт  проголошення незалежності України". Л.М. Кравчука було обрано Президентом  України, за нього подано 61,6% голосів.  І.С. Плющ став головою Верховної  Ради України (був на цій  посаді до травня 1994 р.). У грудні 1991 р. припинив існування СРСР. 25 грудня 1991 р. Президент СРСР М.С. Горбачов склав повноваження. Було утворено СНД. Україна стала остаточно незалежною. У країні продовжується затвердження багатопартійної системи, складається новий розклад партійно-політичних сил, швидко зростає кількість політичних партій. Зареєстрованих партій на початку 1993 р. було 18, у 1994 р. - 30, на початку 1995 р. - 38, на початку березня 1997 р. - 41, а у 2002 р. - більше 140.

Навколо Президента Л.М. Кравчука формується своєрідна "партія влади". Наприкінці січня 1992 р. Л. Кравчук на сесії Верховної Ради закликав до консолідації всіх політичних сил заради розбудови державності, при цьому  центральне місце відводилося НРУ. Частина партій (УРП, ДПУ), що були у  складі Руху (НРУ) схвалила й підтримала цей заклик. У серпні 1992 р. вони утворили Конгрес національно-демократичних  сил (КНДС), але не всі партії погодилися з цим, тому відбулися розколи. У  травні 1992 р. на  III  з'їзді УРП стався розкол, частина на чолі із С. Хмарою утворила Українську консервативно-республіканську  партію (УКРП). Більшість членів НРУ, на чолі з В. Чорноволом, заявила  про опозицію Президенту, тому після 2 березня 1992 р.(III Всеукраїнські збори  НРУ) УРП і ДПУ вийшли з НРУ. У грудні 1992 р. IV  Всеукраїнські  збори НРУ проголосили про  перетворення НРУ на політичну партію, яку очолив В. Чорновіл. Влітку 1993 р. у НРУ стався розкол, частина на чолі з Л. Скорик утворили Всенародний  Рух України (ВНРУ), який виступив за підтримку Президента й  влади. У  січні 1992 р. партії соціал-демократичного й ліберального спрямування (ПДВУ, ПЗУ, ОСДПУ, СДПУ, ЛДПУ, ДПУ) утворили об'єднання "Нова Україна", яке стало в  опозицію до уряду Фокіна, бо виступало  за прискорення  переходу до ринкової економіки. Але скоро виникли  суперечності й у 1993 р. почався розпад цього об'єднання. У 1994 р. як згуртована сила воно вже не виступало.

Виникають і нові партії. У жовтні 1991 р. було засновано Соціалістичну  партію України (голова О. Мороз). 30 серпня 1991 р. рішенням Президії Верховної Ради діяльність КПУ була заборонена, але  у червні 1993 р. у Донецьку відбувся відновний з'їзд КПУ, лідером якої став П. Симоненко. КПУ була зареєстрована 5 жовтня 1993 р. У січні 1992 р. у Херсоні  відбувся установчий з'їзд Селянської партії України(лідер С. Довгань). У  квітні 1992 р. СПУ, СелПУ та інші регіональні  організації створили коаліцію "Трудова  Україна". У вересні 1991 р. у Донецьку установчий з'їзд проголосив утворення  Ліберальної партії України (лідер  І. Маркулов). У квітні 1993 р. відбувся установчий з'їзд Трудового конгресу України (лідер А. Матвієнко). 17-18 жовтня 1992 р. було утворено Конгрес українських  націоналістів (лідер С. Стецько). У 1991 р. УМА було перейменовано в  Українську національну Асамблею (лідер Ю. Шухевич), яка створила загони української народної самооборони (УНСО). У лютому 1996 р. у Києві відбувся установчий з'їзд Народно-демократичної партії України, в яку об'єдналися ТКУ,  ПДВУ і "Нова Україна". У грудні 1993 р. було  створено Всеукраїнське об'єднання "Громада". Виникають й інші політичні партії та організації.