Форми права

Нормативно-правовий акт є основною формою права в Україні, оскільки саме ця форма права найчастіше формулює зміст прав та обов’язків, оперативно змінює чи скасовує правову норму  у зв’язку із змінами в державі, дає можливість здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

 Але нормативно-правові акти варто відрізняти від індивідуальних і інтерпретаційних актів. 
Індивідуальні правові акти - це акти державних органів, недержавних організацій, посадових осіб, що виражають рішення суду (вирок, наказ). 
Індивідуальні акти – це акти застосування права, тому їх називають ще правозастосувальними. Вони мають, як правило, разове застосування, адресуються конкретним особам або організаціям і обов\'язкові для виконання тільки ними. 
На відміну від індивідуальних, нормативно-правові акти мають загальнообов’язковий характер і відрізняються неконкретністю адресата, тобто обов’язкові не для окремої конкретної особи, а для всіх суб'єктів, на яких вони поширюються. Діють нормативно-правові акти відносно довгий час і не вичерпують себе фактами їхнього застосування. 
Нормативно-правові акти слід також відрізняти від інтепретаційних актів, тобто актів роз'яснення (тлумачення) норм права. Від нормативно-правових останні відрізняються тим, що не містять нових юридичних норм, а лише роз'ясняють існуючі.

 

Нормативно-правовий договір як форма права характеристика

 

Нормативно-правовий договір – це об’єктивне, формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю двох і більше суб’єктів суспільних відносин з метою врегулювання певної життєвої ситуації, носить загальнообов’язковий характер та забезпечується державою .

Договір як джерело права має також тривалу історію і певне використання та поширення у сучасному правовому житті значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які склали певні роди чи племена, базувались або творились на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувались і встановлювались певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором – погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю – у мовчазному погодженні.

Нормативні договори використовуються у міжнародному, конституційному, трудовому та інших галузях права.

Але і в найдавніші часи, і на сучасному етапі правотворча  роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсь вищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного законодавчого органу, який би мав право видавати обов’язкові для держав правові норми, ані суду, який би з власного права та безпосередньої їх згоди розв’язував спори і конфлікти між ними. Проте все це не виключає впорядкованості міжнародних, або, власне, міждержавних відносин, й існування міжнародного ладу, який є доволі стабільним. Тобто відсутність у міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості творення чи фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного характеру.

Формою міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та міжнародний договір (спільне рішення). Для виникнення і чинності цього права найважливіше значення має той факт, що держави самі визначають його необхідність та вважають своїм обов’язком підпорядковуватись і виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, що регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об’єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов’язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони – держави – та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави.

При цьому також слід зазначити, що міжнародне право регулює найрізноманітніші  проблеми, що стосуються різних галузей права – цивільного, кримінального, торгового тощо. На нинішньому етапі можна стверджувати чітку тенденцію розвитку міжнародного права, визначальним джерелом якого є договір; роль міжнародного правового звичаю, як такого, якому бракує точності змісту та юридичної оформленості, постійно зменшується.

Але договір на сучасному етапі розвитку суспільства має значення не лише у міжнародному житті. Важливу роль у регулюванні трудових відносин відіграє договір між власником підприємства або уповноваженим ним органом та трудовим колективом, тобто всіма робітниками та службовцями даного підприємства, тобто колективний договір. Важливим нормативно-правовим договором у галузі конституційного права був Конституційний Договір1995 року між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, будучи одночасно гарантом прийняття нової Конституції та регулюючи до її прийняття розвиток суспільних відносин.

В цілому, договори базуються  на диспозитивних нормах права, тобто  на нормах, що надають учасникам  правовідносин самим домовитися про взаємні права та обов’язки.

У правовому житті є  два види договорів: 1) договори-угоди; 2) нормативні договори (є формою права). Їх відмінні риси наступні:

• в договорі-угоді кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад, договір купівлі-продажу – одна сторона бажає продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного – встановити спільну норму;
• в першому випадку мотиви обох сторін різні; в другому – один і той же мотив – свідомість потреби певної правової норми;
• договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір створює об’єктивну правову норму.

І, незважаючи на те, що конкретний нормативний договір спрямований на створення правової норми, покликаної регулювати відносини обмеженого кола осіб, але зважаючи на значну кількість таких договорів, вони є важливою формою права не лише у міжнародному, а й внутрішньому державному відношенні .

Нормативно-правовий договіру

характерні наступні риси:

1. Суб'єктом договору завжди  є суб'єкт публічно-правових відносин, і перш за все той, що має  владні повноваження. Держава, її  органи, посадові особи, міжнародні  організації — такі найбільш  типові суб'єкти нормативних договорів. Від місця суб'єкта у механізмі держави залежить юридична сила договору. Чим вище місце, тим більша сила.

2. Формальність та об'єктивація  забезпечується прийняттям правового  акта у формі нормативно-правового  договору.

3. Змістом нормативно-правового  договору є норми права (правила  поведінки — права і обов'язки  сторін), що виникають в результаті  згоди сторін та регулюють  питання владування, управління  та саморегулювання, але не  всі, а лише ті, що допускають  договірну форму регулювання.  За характером це норми-цілі, норми-наміри, норми-координатори, норми-узгодження, норми-утримання тощо.

4. Своєрідність зобов'язань сторін нормативно-правового договору та засобів їх забезпечення полягає у тому, що межі договору як засобу нормативно-правової саморегуляції сторін жорстко передбачені їх статусом, що не знижує обсяг їх інтересів та добровільності у визначенні предмета договору. Зміст договору не може суперечити конституції, в протилежному випадку укладання таких договорів може мати місце лише після внесення відповідних змін до конституції.

5. Тривалий термін дії.

6. Набуття чинності відбувається  лише після проведення відповідної процедури: ратифікації парламентом (для міжнародних договорів), підписання керівником парламенту та президентом (для конституційних договорів) тощо.

7. Забезпечення виконання договірних  зобов'язань державою та її  органами включає багато різних засобів, у тому числі: організаційних, правових, економічних тощо. Відповідно норми, які містяться у договорах такого роду, є загальнообов'язковими для виконання, що забезпечується гарантіями держави шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державного примусу.

8. Нормативно-правовий договір є частиною національного законодавства, може бути підставою для укладання інших правових актів, у тому числі й договорів з метою реалізації норм, що в ньому містяться.

Складність дослідження юридичної природи нормативно-правових договорів як джерела права обумовлена їх багатоманітністю. Відповідно їх можна класифікувати за різними критеріями. За сферами правового регулювання суспільних відносин: конституційні, у тому числі й федеративні; міжнародні; колективні; господарські. За змістом: договори компетенції та договори про взаємодію.

Незважаючи на зазначені властивості, нормативно-правовий договір не може бути застосованим у всіх сферах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

3. Форми права в правоохоронній системі.

Взагалі правоохоронна діяльність — це вид (правова форма) державної  діяльності, яка здійснюється спеціально уповноваженими державними органами і  спрямована на забезпечення у державі  законності та правопорядку, захист прав та інтересів як окремої особи,  колективів, організацій та установ, а також держави загалом, шляхом застосування заходів державного примусу  і громадського впливу, у суворій  відповідності із законом та при дотриманні встановленої для них процедури (порядку), з притягненням винних до юридичної відповідальності.

Це діяльність державних  органів щодо підтримання правопорядку, виявлення та безпосереднього припинення правопорушень, ще підпадають під дію Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також застосування кримінальних і адміністративних санкцій щодо правопорушників, яка полягає у здійсненні комплексу контрольно-ревізійних, оперативно-розшукових, кримінально-процесуальних та адміністративно-примусових заходів.

Правоохоронна діяльність у  широкому розумінні — це діяльність усіх державних органів, що забезпечують дотримання прав і свобод громадян, їх реалізацію, законність і правопорядок.

Правоохоронну діяльність у  вузькому розумінні можна визначити  як різновид правозастосування, особливістю якого є виявлення правопорушень, розгляд відповідних юридичних справ та прийняття рішень про застосування заходів названої відповідальності.

 

 

За їх змістом, зокрема ознаками правоохоронної діяльності та правоохоронного органу, можлива класифікація, що ґрунтується на тричленній систематизації нормативно-правових актів, а саме: 
1. Законодавство про засади діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів; 
2. Законодавство про завдання, окремі напрями та організацію діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів, зокрема, з таких п'яти напрямів як: 
2.1. правосуддя; 
2.2. прокурорська діяльність; 
2.3. виявлення та розслідування злочинів; 
2.4. охорона державної безпеки та правопорядку; 
2.5. юридичний захист, адвокатська діяльність; 
3. Законодавство про гарантії здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності, правового й соціального захисту її суб'єктів. 
Є й інші підходи щодо класифікації законодавства про правоохоронну діяльність. 
1. Засади діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів передбачено в таких нормативно-правових актах: 
Конституція України; 
Кримінальний кодекс України; 
Кримінально-виконавчий Кодекс; 
Кодекс України про адміністративні правопорушення; 
Господарський процесуальний кодекс України; 
Кримінально-процесуальний кодекс України; 
Цивільний процесуальний кодекс України; 
Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина; 
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права; 
Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року та протоколи до неї, Закон України "Про основи національної безпеки України". 
Нормативні правові акти правоохоронної діяльності та органів, що здійснюють її, як і державні акти з інших сфер життя держави і суспільства, вишиковуються в чітку ієрархічну структуру.

Вища юридична сила, а  тому головна роль у системі нормативних  правових актів взагалі і регулюють  правоохоронну діяльність зокрема  належить закону. Закони України є вищим вираженням і втіленням державної волі українського суспільства.

 

 

ВИСНОВКИ

Закінчивши роботу над  даною курсовою, можна з впевненістю  сказати про її безперечні переваги, її необхідність для студентів як майбутніх працівників правоохоронних органів. Адже, вона сприяє глибокому розкриттю і внутрішньому проникненню у поняття таких першочергово базових елементів правової науки, як поняття форми права. А також акцентує увагу на ролі нормативно-правового акта у сфері юридичної науки, розглядає його як основний елемент системи права України. Проаналізувавши поняття форми права можливо зробити висновок, що це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість. Розрізняють такі основні форми права:

1) правовий звичай - санкціоноване  державою звичаєве правило, що  має загальнообов’язковий характер  та гарантоване його примусовою  силою;

2) правовий прецедент  - судове або адміністративне  рішення по конкретній юридичній  справі, якому надається обов’язкове  значення при розв’язанні всіх  наступних аналогічних справ;

3) нормативно-правовий акт  - письмовий документ компетентного  органу держави, в якому закріплено  правила поведінки загального  характеру, що забезпечується  державою;

4) нормативний договір  - правило поведінки загального  характеру, що встановлюється  за взаємною домовленістю кількох  суб’єктів і забезпечується державою;

Основною формою права  України є нормативно-правовий акт. Це пояснюється тим, що він дає  можливість:

- найбільш чітко сформулювати зміст прав та обов’язків;

- відносно швидко довести зміст до адресатів норми;

- створити умови до адекватного розуміння і застосування норми;

-оперативно змінювати чи відміняти норму;

- здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Цим самим така робота є корисною для  кожного громадянина України.

На основі вищевикладеного  можна зробити висновок,  що форми права  мають  винятково велике значення для зміцнення законності в правовій державі. Досконалість названих форм насправді залежить  від рівня теоретичних уявлень про неї і від якості усіх видів юридичної практики.  Юридична наука покликана своєчасно  готувати рекомендації для поліпшення форм права,  а практика повинна вміло реалізувати пропозиції вчених в цілях створення гнучкої, динамічної і ефективно функціонуючої системи форм права. Від якості цієї системи права залежить тривкість законності в державі.