Форми права

Прецедент з’являється тоді, коли за судом визнається право офіційного формулювання правових норм. В Англії – наступні правила і межі дії прецедента:

1. рішення, винесені Палатою лордів: обов’язкові прецеденти для всіх судів та для самої Палати лордів;
2. рішення, прийняті Апеляційним судом: обов’язкові для всіх судів, крім Палати лордів;
3. рішення, прийняті Вищим судом правосуддя: обов’язкові для нижчих судів.

Тобто прецедент має обов’язкову  силу для всіх нижчих судів, а вищі суди зв’язані своїми попередніми  рішеннями. Відповідно в англійському праві розрізняють обов’язкові та переконливі прецеденти. Останні, на відміну від обов’язкових, створюються нижчими судами та квазісуддівськими органами і є лише необов’язковими для дотримання прикладами. Англійські судді при вирішенні конкретних справ посилаються на вже існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або утворюють нову норму права (креативний прецедент). В судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (ratio decidendi) і „сказане між іншим” (obiter dictum). Ratio decidendi і становить правило, якого в подальшому слід дотримуватись суддям.

Умовою дії прецедентів  є наявність джерел інформації про  них – судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як „Судові звіти”, „Щотижневі судові звіти”, „Всеанглійські судові звіти”. У США щорічно видається близько 350 томів збірників судової практики. Через великий обсяг ця форма права майже недоступна більшості населення країни.

В США ставлення до прецеденту є простішим: Верховний Суд США та верховні суди штатів не зобов’язані йти за власними рішеннями і можуть змінити свою практику.

У країнах романо-германської правової системи судова практика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий прецедент офіційно не визнавався формою права. Лише наприкінці ХХ століття за умов зближення англо-саксонської та романо-германської правових систем прецедент фактично перетворюється на форму права у цих країнах, про що свідчать , наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права .

В системі форм права України відсутній правовий прецедент (зокрема – судовий), хоча можливість його появи тривалий час обговорюється в літературі.

 

Наступною формою права є  нормативно-правовий акт . Серед сучасних форм  права нормативно -правовий акт посідає перше місце. В нормативно - правових актах закріплюються норми, які враховують інтереси більшості і меншості в цілому та координують їх в залежності від економічних, соціальних, національних і міжнародних відносин у конкретний історичний період.

Нормативно-правовий акт - це офіційний акт-документ уповноважених суб’єктів правотворчості, який встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. До нормативно-правових актів належать конституції, закони та нормативні рішення органів виконавчої влади.

На відміну від акта застосування права, нормативно - правовий акт спрямований на регулювання  типових і схожих суспільних відносин і розрахований на неодноразове застосування без вказівки на конкретну особу, тоді як акт застосування спрямований  на регулювання конкретних життєвих ситуацій і в ньому вказується конкретна особа. На відміну від  акту тлумачення норм права (наприклад  постанови Верховного Суду України), нормативно -правовий акт видається  або санкціонується компетентним органом, який має правотворчі повноваження або в процесі референдуму. Як форма права нормативно- правові  акти мають переваги перед іншими формами  права:

нормативно-правовий акт, в  силу традиційно в силу встановлених правил вважається найліпшим засобом  оформлення вже установлених норм права;

- в силу своєї чіткості  і визначеності нормативно-правовий  акт «легкий» в застосуванні.

До нього, як відмічають теоретики  і практики, легко відсилатися  при вирішенні справ, вносити  відповідні корективи, стежити за його виконанням, та контролювати його. Нормативно-правові  акти мають ряд специфічних ознак, що відрізняють їх від інших актів, особливо від правозастосувальних, які носять формально-визначений характер.

 

характеризується  такими ознаками:

1. ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб’єктами правотворчості і є одностороннім волевиявленням;
2. має зовнішню форму певного письмового документа;
3. містить нові норми права (загальнообов’язкові правила поведінки), змінює або скасовує чинні;
4. приймається згідно з чітко визначеною процедурою;
5. має визначену юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами. Місце і роль у системах законодавства і правового регулювання;
6. надає волі правотворчого суб’єкта офіційного характеру.

Нормативно-правовий акт – документ державного органу, прийнятий у певному порядку  в межах компетенції цього  органу.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні правові  документи, що не містять норм права  і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які  складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має  розрізнення нормативно-правових актів  і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила  загального характеру, а індивідуальні  приписи, адресовані певним суб’єктам  і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові  акти класифікуються за різними критеріями:

1. за суб’єктами ухвалення на акти – народу (прийняті референдумом), органів місцевого самоврядування, спільні акти органів держави і недержавних формувань;
2. за юридичною силою – на закони й підзаконні нормативно-правові акти;
3. за сферою дії – на загальні, спеціальні, локальні;
4. за ступенем абстрактності правових норм – на первинні та конкретизаційні;
5. за характером волевиявлення – на акти встановлення, зміни та скасування норм права;
6. за галузями законодавства – на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні та інші;
7. за часом дії – на визначено-строкові.

Поширеною диференціацією нормативних актів  є їх класифікація за суб’єктами правотворчості. Верховна Рада України видає закони й постанови; Президент України  – укази. Органи виконавчої влади  держави видають такі нормативно-правові  акти: Кабінет Міністрів України  – декрети і постанови; керівники  міністерств і відомств – інструкції, вказівки, нормативні накази; керівники  обласних і районних державних адміністрацій  – нормативні накази. Місцеві ради – рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад  – рішення, а керівники їх управлінь  і відділів – нормативні накази; адміністрація підприємств, установ  і організацій – нормативні накази та інструкції.

У деяких випадках нормативного характеру набувають  волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи місцевого референдуму, певних громадських об’єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т.ін.).

Закон –  це нормативно-правовий акт, який регулює  найбільш важливі суспільні відносини  і тому приймається колегіальним представницьким органом державної  влади (парламентом) або всенародним  голосуванням (референдумом). За своєю  юридичною силою та за деякими  іншими ознаками закони поділяються  на певні види.

Законом, який має найвищу юридичну силу в  країні, основою системи її законодавства  є конституція. Конституція –  це основний, головний закон країни, що приймається в особливому порядку  і регламентує найважливіші суспільні  відносини у сфері організації  функціонування суспільства, органів  держави, державного устрою та правового  статусу людини і громадянина.

Конституційні закони – це закони, що вносять певні  доповнення, зміни, уточнення до тексту конституції. Як і конституція, ці закони приймаються в особливому, ускладненому, порівняно з іншими законами, порядку, і мають вищу, порівняно з ними, юридичну силу.

Кодекси – це закони, в яких об’єднується і систематизуються правові норми, що регламентують певну сферу  суспільних відносин. Як правило, кодекси  виступають як основа певної галузі законодавства, наприклад Цивільний кодекс є  основою цивільного законодавства, Кримінальний кодекс – кримінального  законодавства, Сімейний кодекс – шлюбно-сімейного  законодавства тощо.

Звичайні (поточні) закони – це всі інші закони, що приймаються парламентом у  межах його компетенції.

Слід  зазначити, що кодекси та звичайні (поточні) закони мають однакову між собою  юридичну силу, меншу від юридичної  сили конституції та конституційних законів.

Підзаконні  акти – це правові акти, що видаються  уповноваженими на те суб’єктами (президентом, кабінетом міністрів тощо) на основі законів і для виконання їх. Усі без винятку підзаконні акти мають меншу юридичну силу, ніж  будь-який закон, і не можуть суперечити їм. В іншому разі підзаконні акти визнаються недійсними і з моменту свого  прийняття підлягають скасуванню.

Чинність  нормативно-правових актів – це їх фактичний вплив на суспільні  відносини. Кожний нормативно-правовий акт призначений для урегулювання певних соціальних ситуацій, тому встановлення меж його чинності є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають  зміст цього акта. Чинність нормативно-правових актів обмежена трьома параметрами:

а) терміном чинності, тобто часом, протягом якого  нормативно-правовий акт має юридичну силу;

б) простором, на який поширюється чинність нормативно-правового  акта;

в) колом  осіб, які підпадають під вплив  нормативно-правового акта і на основі його набирають юридичних прав і  обов’язків.

Дія нормативно-правових актів у часі обмежена моментом набрання ними юридичної сили і моментом її втрати. Нормативно-правові акти набирають  чинності:

а) з часу зазначеного в самому нормативно-правовому  акті, за яким цей нормативно-правовий акт набирає чинності;

б) з часу прийняття чи підпису, зазначених, як правило, у самому нормативно-правовому  акті;

в) з часу опублікування нормативно-правового  акта;

г) нормативно-правові  акти, в яких в тій чи інші формі  не зазначено час набрання чинності, вступають у силу на всій території  України одночасно після завершення 10-денного строку з моменту опублікування, причому нормативно-правові акти повинні бути опубліковані не пізніше 7-денного строку після їх прийняття;

д) з часу, з якого вони надійшли адресату, що притаманне відомчим нормативним  актам.

Нормативно-правові  акти втрачають чинність внаслідок  закінчення обумовленого терміну дії; внаслідок зміни обставин, для  врегулювання яких вони були призначені; внаслідок відміни (скасування) даного акта іншим чи спеціально призначеним  актом.

Чинність  новоприйнятих нормативно-правових актів поширюється на відносини  виникають після набрання ними чинності. Лише в окремих випадках під вплив  нормативно-правових актів підпадають відносини, що виникли до набранні юридичної  сили. Це стосується:

а) кримінального  закону, якщо він пом’якшує чи скасовує покарання;

б) прямих вказівок суб’єкта правотворчості, що містяться у нормативно-правовому  акті. Подібна дія нормативно-правових актів називається “зворотною силою  Закону”.

Чинність  нормативно-правових актів у просторі – це поширення їх впливу на певну  територію (держави в цілому чи окремого регіону). До території держави належать: земля, надра, води та повітряний простір  у межах територіальних держав, повітряні  і космічні літаючі апарати тощо.

Нормативно-правові  акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади мають чинність на всій території відповідного регіону. На території регіону діють нормативно-правові акти різної юридичної сили, між якими можлива колізія (протиріччя). У такому випадку діє той нормативний акт, що має вищу юридичну силу, чи при її рівності – той, який прийнятий пізніше.

Чинність  деяких нормативно-правових актів може поширюватися і на територію, непідвладну  суб’єкту їх ухвалення. Це так звана  екстериторіальна дія нормативно-правових актів.

Чинність  деяких нормативно-правових актів кола осіб визначає підлеглість осіб вимогам  нормативно-правових актів. Згідно із загальним правилом чинності нормативно-правового  акта поширюється на всіх осіб, які  перебувають у межах певної території. Мають місце і винятки: а) громадяни  України зобов’язані виконувати приписи нормативно-правових актів  і поза межами держави;

б) закони чи спеціальні нормативно-правові акти можуть бути адресовані певному колу осіб.

Чинність  нормативно-правових актів поширюється  не тільки на громадян України, а й, за деякими обмеженнями, – на іноземців, осіб без громадянства. Які перебувають  на території України. Чинними нормативно-правовими  актами і міжнародними угодами передбачено  винятки лише для дипломатичних  представників і деяких інших  осіб.