Джерела кримінально-процесуального права

         До числа постанов Пленуму Верховного Суду України, пов'язаних з цими подіями, можна було б віднести, наприклад:

         “Про застосування судами законів України про внесення змін до чинного законодавства у  зв’язку із закінченням дії “Перехідних  положень Конституції України” від 6 липня 2001 року № 6;

         “Про судову практику в справах про відшкодування  моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 року №  4;

   “Про  деякі питання застосування законодавства, яка регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні  питань, пов”язаних з їх екстрадицією”  від 08 жовтня 2004 року № 16 ;

              “Практика застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту” від 10 лютого 2005 року;

           “Про практику  застосування судами запобіжного  заходу у вигляді взяття під  варту та продовження строків  тримання під вартою на стадіях  дізнання і досудового слідства” від 25 квітня 2003 року № 4;

         “Про застосування Конституції при здійснення правосуддя”  від 01 листопада  1996 року № 9 ; 

         Серед названих постанов звертає на себе особливу увагу  остання. У вже згадуваній вище постанові  Верховний Суд України роз'яснив судам зовсім «незвичні» для них правила безпосереднього застосування вимог Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Раніше такої судової практики не було, оскільки існуючі до цього Конституції (1918, 1925, 1937 і 1978р.) не вважалися актами безпосередньої дії. Суди й інші правозастосовні органи могли застосовувати норми законів, що доповнювали і розвивали конституційні вимоги, але не самі ці вимоги. 

         6. Нормативні   акти  міністерств і  відомств. 

           При вирішенні питань, що виникають у зв'язку з провадженням по кримінальних справах, істотну роль можуть виконувати   і   нормативні   акти міністерств і відомств. Їхня головна особливість — вони не повинні суперечити  закону чи коректувати його і видаються керівниками міністерств або відомств у межах наданих їм повноважень. Повноваження ці звичайно закріплюються в актах, що визначають основи організації і діяльності конкретного міністерства або відомства.

   Зрозуміло, найчастіше таку роль грають нормативні акти, що видаються керівниками правоохоронних органів. У відповідності зі ст. 15 Закону про прокуратуру Генеральний прокурор України відповідно до законів України видає накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції, обов’язкові для всіх органів прокуратури , до яких відносяться, як відомо, і прокурори, що підтримують державне обвинувачення, що виносять протести на судові рішення, що дають висновки у вищих інстанціях, і слідчі, що розслідують кримінальні справи.

   По  Положенню про Міністерство юстиції  України нормативні акти, видавані цим міністерством, обов'язкові для широкого кола осіб у випадках, передбачених законодавством, нормативно-правові акти Міністерства є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами (див. п. 6 Положення). Приміром, великою популярністю використовуються видавані ним інструкції з діловодства в судах, що містять чимало розпоряджень, що повинні виконуватися в зв'язку з підготовкою судових засідань, звертанням до виконання вироків і т.д.

   Аналогічне  повноваження надане і міністру внутрішніх справ України. Відповідно до Положення  про Міністерство внутрішніх справ  УКРАЇНИ, затвердженому Урядом УКРАЇНИ 22 жовтня 1991 року (див. п. 8), МВС України у межах своїх повноважень видає на основі та на виконання актів законодавства накази, інструкції й інші правові акти, у тому числі з питань, що тісно стикаються з кримінальним судочинством. До їхнього числа можна віднести, наприклад, нормативні акти, якими регламентується порядок  розшуку особи, що переховується від слідства. Кожен слідчий добре знає, що оголошення розшуку особи, притягненої в якості обвинуваченої, можливо, коли дотримуються розпорядження нормативних актів такого роду. А потреба в розшуці на практиці виникає по багатьох кримінальних справах.

   З питань, що представляють інтерес  для декількох чи всіх органів, що здійснюють провадження по кримінальних справах, можливе видання керівниками  цих органів спільних нормативних актів. Серед них можна було б назвати, наприклад: Інструкцію про порядок вилучення, обліку, збереження і передачі речових доказів по кримінальних справах, цінностей і іншого майна органами попереднього слідства, дізнання і судами від 12 лютого 1990 року;  Вказівка  про порядок реалізації норм Указу Президента Російської Федерації від 6 лютого 2003 року № 84 «ПРО невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією” 

ВИСНОВОК 

         Нерідко термін «закон»  тлумачиться широко: під ним мають на увазі сукупність (систему) усіх правових актів. Однак у сфері кримінального процесу таке тлумачення ми не можемо визнати обґрунтованим. Це випливає зі сказаного вище,  акти, що не є законами, можуть грати лише допоміжну роль. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ЗАВДАННЯ 1: 

  1 липня 1993 року начальник РВ  УМВС доручив дільничому інспектору  провести дізнання у кримінальній  справі про злочин, передбаений  ст.193 КК України. Але 20 липня  1993 року вступив в дію Закон  України «Про внесення в деякі законодавчі акти України змін та доповнень, які стосуються удосконалення попереднього (зараз досудового) розслідування», згідно з яким у справах про злочин, які передбачені ст. 193 КК, обов’язком провадження досудового слідства, яке повинен здійснювати слідчий ОВС. 

  Яке рішення слід прийняти в даній ситуації? 

  Для вирішення задачі звернемося до положень статей 103,104,108,109 Кримінально-процесуального кодексу України: 

  Стаття 103. Повноваження органів дізнання

    На  органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили.

    Про виявлений злочин і почате дізнання орган дізнання негайно повідомляє прокурора.

Стаття 104. Порядок провадження дізнання у кримінальних справах

    За  наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і, керуючись правилами кримінально-процесуального закону, проводить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила. Після цього орган дізнання, додержуючи строків, передбачених частиною 1 статті 108 цього Кодексу, складає постанову про передачу справи слідчому, яку подає прокурору для затвердження.

    У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він зобов’язаний передати її слідчому через прокурора  після виконання невідкладних слідчих  дій у межах строків, передбачених частиною 2 статті 108 цього Кодексу. 

Стаття 108. Строки провадження дізнання

    У справі про злочин, що не є тяжким, або особливо тяжким, дізнання провадиться  у строк не більше десяти днів, починаючи  з моменту встановлення особи, яка  його вчинила. Якщо таку особу не встановлено, дізнання зупиняється з додержанням  вимог, передбачених статтею 209 цього Кодексу.

    У справі про тяжкий, або особливо тяжкий злочин дізнання провадиться  у строк не більше десяти днів з  моменту порушення справи.

    У разі обрання до підозрюваного запобіжного  заходу у порядку, передбаченому  статтею 165-2 цього Кодексу, дізнання провадиться у строк не більше п’яти діб з моменту обрання запобіжного заходу.

Стаття 109. Закінчення дізнання

    Дізнання  у справах закінчується складанням постанови про направлення справи для провадження досудового слідства, яка затверджується прокурором. 

   Таким чином дільничний інспектор міліції  проводив дізнання у кримінальній справі, порушеній за ознаками злочну, передбаченому  ст. 193 КК України (ст.358 КК України в  ред. 2001 року) : “Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження”. Даний злочин відповідно ст.12 КК України не належить до категорії тяжких чи особливо тяжких злочинів.

         Виходячи з умови  задачі дільничний інспектор проводив дізнання у порушеній  кримінальній справі з 1 по 20 липня 1993 року і по ст.193 КК України провадження досудового слідства не було обов”язковим. Виходячи з цього , кримінальна справа була порушена прокурором і по ній не встановлено особу, яка скоїла злочин ( інакше дільничний інспектор повинен був здійснювати протокольне провадження досудової підготовки матеріалів ).

   Так як провадження досудового слідства в справах про такі злочини  стало обов’язковим, то дільничний інспектор повинен проводити  дізнання до встановлення особи, яка скоїла злочин, після чого закінчити дізнання і в термін, не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка  вчинила злочин, направити справу слідчому для провадження досудового слідства, про що виносить  постанову, яка затверджується начальником РВ УМВС та прокурором.

   В разі невстановлення особи, яка вчинила  злочин і після проведення всіх необхідних і можливих слідчих дій, дільничний інспектор зупиняє дізнання на підставі п.3 ст.206 КПК України. 
 
 

      ЗАВДАННЯ 2: 

    Барієву було пред’явлено обвинувачення  в скоєнні злочину, передбачено   ч. 3 ст. 185  КК України. Обвинувачений  винним себе не визнав та  пояснив слідчому, що він не  може бути причетним до вказаного  злочину, так як в момент  його вчинення перебував в  іншому місці. Слідчий заявив, що доводи Барієва не можуть бути прийняті до уваги, оскільки останній не надав доказів, які б підтверджували його алібі.  

  Чи  відповідають дії  слідчого принципам  кримінального процесу? 

  Дії слідчого не відповідають принципам  кримінального процесу, а саме конституційному принципу презумпції невинуватості, який передбачений статтею 62 Конституції України та закріплений в ст.22 КПК України: 

  Стаття 62 Конституції України : Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

    Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість  у вчиненні злочину.

    Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних  незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Стаття 22. КПК України : Всебічне, повне і об’єктивне дослідження

                   обставин справи 

    Прокурор, слідчий і особа, яка провадить  дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

    Суд, прокурор, слідчий і особа, яка  провадить дізнання, не вправі перекладати  обов’язок доказування на обвинуваченого.

    Принцип презумпції невинуватості,  закріплений у ст.62 Конституції  України, є одним з основних  принципів правосуддя. Перш ніж визнати особу винною у злочині і призначити їй покарання, варто довести, що саме нею скоєно цей злочин.

       Здобути докази, що викривають  винного в злочині, викрити  злочинця покликані органи дізнання  і досудового слідства. При доведенні  вини особа, що провадила дізнання, слідчий і прокурор повинні суворо керуватися нормами КПК. Порушення вимог КПК може привести до непоправної втрати доказів. Докази, отримані з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної чинності і не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися для доведення обставин, що підлягають встановленню в справі.

     При достатності доказів вини  органи розслідування виносять  постанову про притягнення особи  в якості обвинуваченого. Пред'являючи  особі обвинувачення, органи розслідування вважають його винним у здійсненні злочину, однак вину обвинуваченого вони повинні довести.   
   Згідно ч.2 ст.22 КПК України забороняється покладати на обвинуваченого обов'язок доводити свою невинуватість. У тих випадках, коли обвинувачений заявляє про алібі, органи розслідування зобов'язані ретельно перевірити його, а не перекладати тягар доведення на обвинуваченого. Суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доведення на обвинуваченого і повинні об'єктивно перевірити всі доводи захисту обвинуваченого. Сам обвинувачений має право доводити свою невинуватість, однак це тільки його право, яке він може використовувати, але аж ніяк не обов'язок. Обвинувачений може давати будь-як показання, цілком відмовитися від дачі  показань чи від відповідей на окремі питання. Однак ні відмова від показань взагалі, ні відмова від окремих пояснень, ні давання суперечливих і помилкових показань не є підставою для обвинувального вироку. Непредставлення обвинуваченим доказів своєї невинуватості не може розцінюватися як доказ його винності.