Джерела кримінально-процесуального права

          Цивільний Кодекс  України від 16 січня 2003 року; 

         Приведені і деякі  інші акти підлягають виконанню при  вирішенні конкретних питань, що виникають  при провадженні по кримінальних справах. Приміром, при визначенні законності складу суду можуть мати істотне значення відповідні положення Закону про статус суддів і Закону про судоустрій, а при дослідженні й оцінці доказів — Закону про оперативно-розшукову діяльність, Закону про міліцію.

         До числа інших, не згаданих у приведеному вище переліку актів можна віднести, наприклад, ті, котрими встановлюються особливі умови притягнення до кримінальної відповідальності окремих категорій  осіб.

         У зв'язку з характеристикою  кримінально-процесуального законодавства важливо мати на увазі, що застосуванню підлягають тільки офіційно опубліковані закони. Що стосується інших нормативних актів, то на них це правило поширюється, якщо вони торкаються прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. 

         3. Міжнародне право та договори 

           У наші дні істотна роль у правовій регламентації, у тому числі в регулюванні   кримінального   судочинства, також відведена принципам і нормам міжнародного права і міжнародних договорів України. Відповідно до  ст. 9 Конституції, «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України “. 

  Міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

   Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.

    Згода України на обов’язковість для неї  міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

   В Законі України “Про міжнародні договори”  від 29 червня 2006 року вказується : ”якщо  міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому  порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.” 
 

         Однак таке застосування договорів не повинне відбуватися  автоматично у всіх випадках, тому що їхня обов'язковість буває різною: в одних випадках вона визнається  законом, а в інших — іншими актами (наприклад, уряду, міністерства, відомства). Якщо обов'язковість договору визнана, скажемо, відомчим актом і такий договором вступає в колізію з  законом, то застосовується останній. Крім того, якщо за умовами договору потрібно видання якогось внутрішньодержавного акта  (закону, постанови уряду й ін.), то застосовуватися повинні і договір, і виданий відповідно до нього .

         У рамках кримінального  процесу варто було б особливо виділяти серед міжнародних документів (договорів) Загальну декларацію прав людини, прийняту 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН, і Міжнародний пакт про цивільні і політичні права людини, що був ратифікований 19 жовтня 1973 року і набрав сили 23 березня 1976 року.

         Існують і інші авторитетні міжнародні документи, положення яких мають визначене значення для вирішення ряду процесуальних питань. До них можна віднести, наприклад, схвалені Генеральною Асамблеєю ООН Основні принципи незалежності суддів, Декларацію принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою і Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином. Ці і подібні їм документи не є юридично обов'язковими, але їхні положення повинні прийматися до уваги при підготовці і прийнятті законодавчих актів, а також в процесі їхнього застосування.

         Значне практичне  значення для регулювання кримінального  судочинства мають договори про правову допомогу. У них вирішується багато питань співробітництва правоохоронних органів при розслідуванні і здійсненні правосуддя по кримінальних справах. У свій час договори були укладені з усіма східноєвропейськими країнами, що входили в так званий соціалістичний табір, а також деякими іншими. У наші дні серед міжнародних документів такого роду видне місце приділяється розробленої державами-членами СНД Конвенції про правову допомогу і правові відносини по цивільним, сімейним і кримінальним справам. Вона була схвалена в Мінську 22 грудня 1993 року і набрала сили 10 листопада 1994 року . У ній мається Розділ IV «Правова допомога по кримінальних справах», у якому встановлені погоджені правила про видачу осіб, що скоїли злочини, кримінального переслідування на прохання держав-членів Конвенції, про взаємне надання інформації, а також здійснення деяких інших дій, пов'язаних з провадженням по кримінальних справах.

         Ця багатобічна конвенція не перешкоджає висновкам двосторонніх угод такого роду, наприклад, договори про правову допомогу з Республікою Молдова (набрав сили 10 листопада 1994 року),  Естонською Республікою  (набрав сили 22 листопада 1995 року) , Латвійською Республікою (набрав сили 22 листопада 1995 ). У цих документах міститься більш докладна регламентація питань кримінального судочинства по справах, що торкається інтереси Росії й інших країн.

   Варто також мати на увазі, що для провадження  по кримінальних справах можуть мати значення  консульські конвенції, що укладаються на двосторонній основі, договори про торгове судноплавство й інші. У консульських конвенціях і договорах про торгове судноплавство можна знайти так звані юрисдикційні норми, у яких встановлюються умови, що дають підставу для застосування українських законів, у тому числі кримінально-процесуальних. Наприклад, ст.8 Угоди про торгове судноплавство між Кабінетом міністрів України і Урядом Французької республіки ( ратифікована Законом  10 січня 2002 року) передбачає, що “у випадку, якщо член екіпажу судна однієї Договірної Сторони здійснить злочин на борту судна, що перебуває в територіальних водах іншої Договірної Сторони, власті останньої не переслідуватимуть його без згоди компетентної дипломатичної чи консульської офіційної особи країни прапора судна, якщо:

    а) наслідки злочину не розповсюджуються на територію держави, в якій перебуває  судно;

    б) злочин не порушує громадський порядок  держави чи її безпеку;

    в) злочин за законами цієї Договірної Сторони не розглядається як тяжкий злочин;

    г) злочин не здійснено проти будь-якої особи, крім членів екіпажу цього  судна.

    д) злочин не пов’язаний з незаконним перевезенням наркотичних засобів  або психотропних речовин.

   3. Положення пункту 2 цієї Статті  не обмежують права контролю і розслідування, які власті кожної Договірної Сторони мають згідно зі своїм законодавством. 

         Кримінальна юрисдикція на борті судна, що знаходиться «не  у своєму» порту, здійснюється лише на прохання чи за згодою консульської посадової особи тієї з держав, що домовилися, якому належить торгове судно, і що з цього загального правила можливі виключення, скажімо, для випадків здійснення тяжких злочинів. Іншими словами, якщо на борті торгового судна під французьким прапором, що знаходиться в українському порту, буде скоєно злочин, що по французьких законах вважається тяжким, то українські компетентні органи вправі порушити кримінальну справу і проводити слідчі дії (обрання запобіжного заходу, допит, обшук і т.д.) без згоди консульської посадової особи.

         Подібні юрисдикційні положення можна знайти й у  відповідних угодах з багатьма іншими країнами. 

4. Рішення Конституційного  Суду України 

           Новим явищем для джерел українського кримінально-процесуального права — рішення Конституційного Суду України. Цьому суду не дане повноваження видавати якісь нормативні акти, обов'язкові для організацій, посадових осіб і громадян. Однак прийняті ним рішення  можуть істотно впливати на зміст і юридичне значення законодавства. Здійснюючи конституційний контроль, він, за поданням державних органів, коло яких суворо обмежено законом про цей суд, або при визначених умовах по зверненню громадянина, вправі визнати якийсь закон  цілком чи частково суперечним Конституції України. Таке рішення по суті своїй означає, що закон у цілому чи його частині не підлягає застосуванню. І це може стосуватися закону, що регламентує кримінальне судочинство.         

   Щоб правильно застосовувати кримінально-процесуальне законодавство, потрібно знати відповідні рішення Конституційного Суду України. Практика такого роду поки що формується. Але вже є рішення, що істотно вплинули на зміст законодавчих розпоряджень у сфері кримінального судочинства. Одне з них було прийнято 16 листопада 2000 року у зв'язку зі зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича   щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення           (справа про право вільного вибору захисника).

   Даним рішенням Конституційного Суду було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини першої статті 44 Кримінально-процесуального кодексу , за яким обмежується право на вільний  вибір підозрюваним, обвинуваченим і підсудним як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи;  положення частини першої статті 44 КПК України  втратило чинність з дня ухвалення цього  рішення. 
 

   Становить інтерес для вирішення питань, що виникають при провадженні  по кримінальним справам, і рішення  Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року 1995 року № 1-12/2003 «у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов  слідчого і прокурора) 

   Було  визнано  такими, що відповідають Конституції  України  (є конституційними), такі положення Кримінально-процесуального кодексу ):

   1.1. Частини третьої статті 120 про  можливість продовження строку  досудового слідства лише у  виняткових випадках;

   1.2. Частини шостої статті 234, частини  третьої статті 236, згідно з якими  скарги на постанови слідчого, прокурора про притягнення як  обвинуваченого розглядаються судом  першої інстанції при попередньому  розгляді справи або при розгляді  її по суті.

   2. Визнати такими, що не відповідають  Конституції  (є неконституційними), положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України , які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.

   3. Положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального  кодексу України що визнані  неконституційними, втрачають чинність  з дня ухвалення Конституційним  Судом України цього Рішення. 

         5. Роз'яснення Пленуму  Верховного Суду  України із питань  судової практики. 

         При прийнятті  рішень у кримінальному судочинстві  широко застосовуються роз'яснення  Пленуму Верховного Суду України  із питань судової практики.

   У відповідності зі ст. 47 Закону про судоустрій Верховний Суд України “дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду” 

          Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України обов'язкові для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, по якому дане роз'яснення. Роз'яснення такого роду оформляються постановами, і публікуються в «Відомостях Верховного Суду України» .

         Цим повноваженням  Верховний Суд України завжди користувався досить активно. Але підвищену  активність йому приходиться виявляти після того, як він став найвищою судовою інстанцією для судів  загальної юрисдикції в зв'язку зі скасуванням Верховного Суду СРСР і йому знадобилося надавати більш широку допомогу судам у застосуванні постійно поновлюючогося законодавства, особливо принципово нових вимог  Конституції України.