Аналіз правової системи Туреччини

     З середини 1980-х рр. країна проводить ліберальну економічну політику, орієнтовану на зовнішні ринки. Особлива увага приділяється іноземним інвестиціям. Закон про заохочення іноземних капітальних інвестицій 1954 р. В 1995 р. ухвалений Закон про вільні економічні зони. У 1990-і рр. зроблені кроки по уніфікації турецького економічного законодавства з тим, яке існує в Європейському союзі. Зокрема, в 1994 р. Туреччина ввела у себе антимонопольне законодавство, відповідне політиці ЄС в області конкуренції. У 1995 р. приведено у відповідність з сучасними міжнародними стандартами законодавство про інтелектуальну власність. У Закон про авторське право 1951 р. внесені поправки, що значно поліпшили захист літературних творів, відео – і аудіозаписів, комп’ютерних програм. Ухвалений в 1995 р. Патентний закон замінив колишній акт 1879 р. Одночасно ухвалені нові закони про торговельні марки, найменування місць походження товарів, промислові зразки.

     Цивільний процесуальний кодекс був запозичений у швейцарської кантони Neuchatel. У наступному в нього вносилися численні зміни. Закон про виконавче впровадження і банкрутство 1932 р. відтворював відповідний швейцарський федеральний закон [9].

     Процес  вестернізації торкнувся і трудового  права, яке формувалося поза мусульманськими  традиціями, згори, за ініціативою сил, зацікавлених в перетворенні Туреччини на суспільство «західного типу». При цьому ухвалення відповідних законів часом передувало формуванню умов для їх реалізації; розвиток законодавства випереджав соціальну еволюцію, що викликало необхідність його змін.

     Існуюче нині в Туреччині трудове право  близьке за своїми формальними характеристиками континентальним європейським зразкам. Головним його джерелом є Конституція, згідно якої держава бере на себе зобов’язання забезпечити кожному справедливу долю в національному доході, ліквідовувати економічну і соціальну нерівність і надати особливий захист економічно слабким особам. Кожен має право на працю і свободу укладати трудовий договір в будь-якій обраній області; право відмовитися від роботи, яка не відповідає віку, стану здоров’я або статі; проголошено право працівників і працедавців створювати асоціації, укладати колективні договори; право працівників на страйк, а працедавців – на локаут; держава зобов’язалася вживати адекватні економічні, соціальні і фінансові заходи для захисту інтересів працівників, для забезпечення справедливої заробітної плати, достатньої для пристойного існування.

     Найважливіші  турецькі закони цієї сфери: про працю (1971), про працю моряків (1967), про працю журналістів (1953), про профспілки (1983), про колективні договори, страйки і локаути (1983), про трудові суди (1950). До трудових стосунків застосовуються також багато положень акту цивільного права – Зобов’язального кодексу. До початку 1998 р. Туреччина ратифікувала 36 конвенцій Міжнародної організації праці. До джерел трудового права відноситься також колективний і індивідуальний трудові договори.

     Специфіка турецького трудового права полягає  у встановленні державної монополії  на діяльність по трудовому посередництву, забороні приватних бірж праці і в нижчому, ніж в Західній Європі, рівні правових гарантій умов і охорони праці. Закон закріплює однаковий статус за профспілками працівників і профспілками підприємців. Закон гарантує профспілковий плюралізм, проте як працівникові, так і підприємцеві заборонено бути членом більш ніж однієї профспілки. 

     2.3. Карне право і процес 

     У 1840 р. в імперії Османа був прийнятий  Карний кодекс, складений під впливом  Французького карного кодексу 1810 р.

     Прийнятий в період кемаліських реформ новий Карний кодекс 1926 р. був заснований вже головним чином на італійському КК 1889 р. Він неодноразово піддавався перегляду. Так, в 1930-і рр. були зроблені запозичення з карного законодавства фашистської Італії, зокрема, передбачена карна відповідальність за комуністичну діяльність і пропаганду. У 1971 р. у відповідь на розростання політичного насильства в країні була підвищена карна відповідальність за викрадення людей і введені нові склади злочинів, такі як викрадення повітряного судна, володіння, виготовлення і транспортування вибухових речовин, неправомірне проникнення в публічні будівлі.

     Проект  повного перегляду Карного кодексу  був представлений парламенту в  середині 1986 р. Передбачалося дещо понизити відповідальність за загальнокримінальні  злочини і посилити її за злочини політичні. Збереження репресивних тенденцій в турецькому карному праві обумовлене збереженням напруженості в республіці. У 1997 р. закінчена підготовка проекту нового КК Туреччині.

     Одним з найбільш спірних питань для  правової системи Туреччини в 1990-і рр. було питання про страту, збереження якої перешкоджало вступу країни в Європейський союз. До 1990 р. 16 статей КК 1926 р. (з поправками) передбачали страту як обов’язкову міру за злочини проти держави, уряду і Конституції. Крім того, 8 статей передбачали обов’язкову страту за загальнокримінальні злочини, такі як вбивство або злочини, в результаті яких несправедливо страчена інша людина. Дванадцять статей Військово-карного кодексу Туреччини, дві статті Закону про зраду і одна стаття Закону про контрабанду також передбачали страту як обов’язкову міру покарання [6].

     Останній  раз це покарання виконувалося в 1984 р. 2 серпня 2002 р. турецький парламент  проголосував за відміну страти, з  обмовкою, що у разі війни або  загрози війни турецьке правосуддя залишає за собою право застосування страти. У усіх інших випадках вищою мірою повинне стати довічне ув’язнення.

     До  інших карних покарань відносяться  строге ув’язнення, звичайне ув’язнення, великі штрафи. Строге ув’язнення означає каторжні роботи на термін від одного року до довічних. Для рецидивістів воно може починатися з поодинокого ув’язнення. Звичайне ув’язнення призначається на строк до 20 років і також пов’язано з примусовою працею. В деяких випадках засудження може тягнути заборону на заняття публічних посад, а також на заняття деякими професіями або видами діяльності.

     Закон про виконання покарань (1965 р.) мав на меті дещо пом’якшити суворість КК, передбачивши альтернативні заходи карної дії і штрафи, а також стимулювати використання коротких тюремних термінів (до 6 місяців, нині – до одного року). Були також введені нові форми умовного звільнення, такі як тюремні відпустки, домашній арешт, ув’язнення по вихідних і нічне ув’язнення. Усе це дозволило розвантажити перенаселені в’язниці на 50 %.

     Антитерористичний закон 1991 р. анулював статті КК, що встановлювали відповідальність за «ідеологічні злочини». Проте він ввів широке і заплутане визначення тероризму, надавши уряду право використовувати закон не лише для боротьби з терористами, але також накладати покарання на звичайних громадян за письмову і усну пропаганду, мітинги і демонстрації, що мають мету завдати збитку нерозривній єдності держави.

     Карний  процес в цілому побудований за німецьким  зразком. Розгляд справ в суді (окрім дрібних) – колегіальний. Конституція проголошує багато загальновизнаних демократичних принципів карного судочинства. Проте фактично в ході судового розгляду змагальність сторін не забезпечується, захист не має рівних прав із звинуваченням, адвокат зобов’язаний поводитися на засіданні лояльно. Суду присяжних в Туреччині не існує [4].

     Постійна  політична напруженість і нестабільність в країні чинять украй негативний вплив на карний процес. У справах  про політичні і терористичні злочини права обвинувачених  істотно обмежені законом, і ще більше – на практиці. Такі справи розглядаються військовими або надзвичайними судами.

     У 1990-і рр. під тиском європейських держав і міжнародних правозахисних  організацій в карно-процесуальному законодавстві Туреччини сталися  деякі позитивні зміни.  

     2.4. Судова система. Органи контролю 

     Конституція Туреччини закріплює принцип  незалежності суддів. Згідно Конституції  судді і прокурори знаходяться  на службі до 65 років: вікова межа для  військових суддів, порядок їх просування по службі і виходу на пенсію визначаються законом.

     Судова  система Туреччини складається  з карно-цивільних судів правосуддя (адліє), адміністративних (ідарі) і спеціальних судів (хусусі). За організаційно-структурними ознаками суди підрозділяються на ряд ланок і категорій [2].

     До  судів вищої інстанції Конституція відносить: Конституційний суд, Вищий касаційний суд, Державна рада, Вищий військовий касаційний суд, Вищий військовий адміністративний суд, Суд по юрисдикційних конфліктах. Компетенція і порядок формування цих судів у загальних рисах визначені Конституцією.

     Нижчою  ланкою судів правосуддя є мировий суд, який підрозділяється на карний і цивільно-правовий. До його складу входить, як правило, один суддя. Мирові суди засновуються в адміністративних центрах ільчє (округів) і діють майже в кожному буджакє (волості). До їх компетенції відносяться справи по незначних правопорушеннях, що тягнуть покарання у вигляді затримання, тюремного ув’язнення на термін від одного дня до одного року, а також цивільні позови на суму до 2 тис. лір. Окрім цього на мирового суддю покладаються різні адміністративні функції (судове виконання рішень вищестоящих судів, проведення дізнання, розгляд майнових питань при шлюборозлучних процесах). За відсутності в найближчому адміністративному центрі вищих основних судів Міністерство юстиції може покласти на мировий суд розгляд значніших кримінальних, цивільних або комерційних справ.

     До  судів першої інстанції відносяться  також основні суди (асліє), діючі в центрах провінцій і у великих містах. Вони підрозділяються на декілька видів: основний суд по особливо тяжких карних злочинах (може ухвалити вирок про тюремне ув’язнення від 5 років до довічного ув’язнення, а також про страту); основний суд по кримінальних справах (покарання від одного року до 5 років); основний суд правосуддя по цивільних і комерційних справах (позови понад 2 тис. лір, спори по торговельно-комерційних угодах і справи про неспроможність). Основний суд зазвичай складається з голови, двох основних і одного резервного члена суду [4].

     Систему судів загальної юрисдикції очолює Вищий касаційний суд (Яргитай). Його члени обираються пленумом Вищої ради суддів і прокурорів на 4 роки. Головний прокурор Вищого касаційного суду, що є також генеральним прокурором Республіки, і його заступник на той же термін призначаються Президентом з числа 5 кандидатів, що висуваються пленумом Касаційного суду. У його компетенцію входить розгляд протестів і скарг на рішення усіх судів загальної юрисдикції, забезпечення однакового тлумачення і застосування процесуального законодавства усіма карно-цивільними судами. По ряду особливо небезпечних злочинів Вищий касаційний суд може виступити судом першої інстанції. Вищий касаційний суд поділяється на 7 секцій (камер) по карних, 9 секцій по цивільних і декілька секцій по комерційних справах і у справах про банкрутство. Кожна секція має голову, чотирьох основних і одного резервного члена. Вони розглядають скарги і протести на рішення судів першої інстанції, стверджують або направляють справу на нове розслідування. Рішення і визначення секцій можуть бути опротестовані і оскаржені пленуму Вищого касаційного суду, який складається з голови суду, його перших заступників і голів секцій. Рішення і визначення пленуму суду остаточні і оскарженню не підлягають [7].

     У ряді карних судів особливе місце  займають суди державної безпеки, що стали в 1980-х рр. постійно діючими органами політичної юстиції. Згідно Конституції ці суди засновуються для розгляду справ про злочини, що зазіхають на цілісність держави, його території і нації, вільний демократичний лад або на Республіку, а також злочинах, пов’язаних з внутрішньою або зовнішньою безпекою держави. Суд державної безпеки складається з голови, двох основних і 2 резервних членів, які призначаються урядом строком на 4 роки. Наглядовою інстанцією відносно вироків судів державної безпеки є Вищий касаційний суд.

     У Туреччині традиційно існує окрема система органів адміністративної юстиції. На місцях це адміністративні  ради провінцій і округів і  податково-претензійні комісії, які  розглядають і вирішують скарги на дії посадовців органів управління. Систему адміністративних судів очолює Державна рада (Даништай), створена за французьким зразком ще в середині XIX ст. Нині, – це вища касаційна інстанція адміністративної юстиції. Він також виступає по визначених, вказаних в законі справах як суд першої і останньої інстанції. У обов’язку Державної ради входять і консультації уряду по законопроектах, що направляються на його розгляд Прем’єр-міністром і Радою міністрів, вивчення проектів статутів, договорів і конвенцій, розгляд і вирішення адміністративних суперечок, здійснення інших функцій, вказаних законом. 3/4 склади Державної ради (32 члени) обирається Вищою радою суддів і прокурорів з числа суддів адміністративного права, 1/4 (11 членів) призначається Президентом з числа вищих посадовців [4].

     Органом загального нагляду за діяльністю карно-цивільних  і адміністративних судів є Міністерство юстиції. У 1981 р. при Міністерстві була створена Вища рада суддів і прокурорів. Склад Ради, згідно Конституції, формується таким чином: на 3 місця основних і 2 місця резервних членів по 3 кандидати рекомендує пленум Вищого касаційного суду; на 2 місця основних і 2 місця резервних членів по 3 кандидати рекомендує пленум Державної ради. З числа рекомендованих Президент відбирає п’ять основних і чотирьох резервних членів Ради строком на 4 роки.

     Вища  рада суддів і прокурорів здійснює функції, пов’язані із затвердженням цивільних і адміністративних суддів і прокурорів, їх призначеннями і підвищенням на посаді, розподілом і розосередженням кадрів, винесенням дисциплінарних покарань і усуненням від служби. Рішення ради не можуть опротестовуватися в судових інстанціях.