Аналіз правової системи Туреччини

Національна академія державного управління при  Президентові України

Дніпропетровський регіональний інституту  державного управління

Факультет: державного управління

Спеціальність: державне управління

Форма навчання: денна

Дисципліна: теорія держави і права 
 

Реферат

Тема: Аналіз правової системи Туреччини 
 

Викладач:  Лимар А.П.       ____________ 

Виконала:  Коновалова А. О.      ____________

      І курс, група ДУ–10д–1 

Дніпропетровськ

2010

 

      ЗМІСТ 

 

 

      вступ 

     У світі зараз близько двохсот  країн, і в кожній з них в  більш менш розвиненому виді функціонує регулювальник громадських стосунків – право.

     Скрізь  є свої особливості, обумовлені чинниками, властивими конкретній державі. Але  при цьому серед них виділяють групи, об’єднані загальними ознаками права. По сукупності цих ознак вони складають різні правові системи.

     Право і держава нерозривно взаємопов’язані, але кожна країна будує свою правову систему, беручи до уваги свої індивідуальні особливості історичного розвитку. Тому сучасні правові системи різних держав відрізняються одна від одної, і мають свої характерні риси.

     Концепції сучасної держави представлені в  теоретичних переконаннях турецьких  мислителів як синтез різних принципів: свободи і рівності, централізації і місцевого самоврядування, парламентської монархії і республіканізму. Природно, що ця своєрідна специфіка менталітету нації відбивається і в конституційних актах країни. Доктрина модернізації турецької держави – це розробка особливого, національного шляху розвитку країни, і вона вимагає специфічного підходу не з точки зору загального поняття парламентаризму і правової держави, а з позицій саме турецьких реалій і звичаїв.

 

      1. Поняття правової системи 

     Пізнання  суті і ролі права в житті потребує широкого підходу до правових явищ у всьому їх різноманітті і взаємодії між собою, а також обліку функціональних властивостей правових явищ по відношенню до людини, держави і суспільства. Разом з багаточисленними означеннями поняття права, що відображають його головні риси, в науковому правознавстві було обґрунтовано і закріпилось поняття «правова система».

     Правова система – цілісний комплекс правових явищ, який зумовлений об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, усвідомлений, постійно відтворюваний людьми і організаціями (державою), та який використовується ними для досягнення своїх цілей.

     Правова система відбиває закономірності розвитку суспільства, його історичні «національно-культурні» особливості. Кожна держава має свою правову систему, яка має як загальні риси з правовими системами інших держав, так і відмінності від них, тобто специфічні особливості.

     Виникнення, історія розвитку правової системи держав свідчить про те, що на утримання і розвиток правової системи впливає духовна культура: релігія, філософія, мораль, художня культура, наука. Також на правову систему великий вплив справляє політика і політична культура. Сучасна правова карта світу розкриває різноманітність правових систем і в той же час свідчить про прагнення держав до зближення, єдності у законодавстві, правозастосовної діяльності у сфері регулювання ринкових відносин, охорони навколишнього середовища, та в регулюванні інших сфер суспільного і державного життя.

     Розширенню  взаємодії правових систем сприяє Організація  Об’єднаних Націй, яка налічує на теперішній час більш як 180 держав-членів [1]. Цей процес стимулюють також законодавчі акти суверенних держав, які закріплюють пріоритет дій міжнародних актів, що відносяться до прав людини, до мирного урегулювання конфліктів між державами.

     Правова своєрідність країн дозволяє сказати  про їх самобутність, про те, що кожна з них утворює свою правову систему – сукупність всіх правових явищ (норм, інститутів, відносин, правосвідомості), які існують в її межах (правова система в вузькому розумінні). Але поряд з особливостями, відмінностями, в цих правових системах можна помітити і загальні риси, елементи подібності, які дозволяють їх групувати у «правові сім’ї» (правові системи у широкому розумінні), які об’єднують декілька близьких у правовому відношенні країн.

     Існує декілька критеріїв об’єднання, класифікації правових систем різноманітних держав:

• загальність історичної долі і історичних коренів;
• спільність джерел, форм закріплення і вираження норм права;
• структурна єдність, схожість;
• спільність принципів регулювання суспільних інтересів;
• єдність термінології, юридичних категорій і понять, а також техніки викладення і систематизації норм права.

     Найбільш  ближче до потреб права, виділення правових систем, яке здійснюється наукою порівняльного права. Одна з таких класифікацій проведена Р. Давідом. Він виділив слідуючі правові системи (сім’ї):

• романо-германську (країни континентальної Європи, Латинської Америки, деякі країни Африки, Туреччина);
• англо-саксонську (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та інші);
• релігійно-правові (країни, які мають в якості державної релігії іслам, індуїзм, іудаїзм);
• систему звичайного права (екваторіальна Африка, Мадагаскар);
• соціалістичну (В’єтнам, КНДР, Куба) [3].

     В якості класифікаційних прикладів  були використані перш за все джерела  права і методи роботи юристів (законодавців і суддів), далі принципи права і його структура.

     2. Правова система Туреччини 

     2.1. Загальна характеристика 

     Нині  Туреччина входить в романо-германську правову сім’ю, займаючи в ній відособлене місце.

     Правова історія Туреччини ділиться на 3 періоди. Перший (до 1839 р.) відмічений безроздільним пануванням мусульманського права. Прагнучи уникнути множинності підходів, халіфи Османа ще в XV-XVI ст. оприлюднили закони під назвою «кануннама», що мали форму кримінально-правових приписів (танзимат) [4].

     Другий  період (1839-1918 рр.) ознаменувався спробами реформувати мусульманське право  з урахуванням європейського  досвіду. У 1840 р. в імперії Османа був прийнятий Карний кодекс, складений  під впливом французького 1810 р. В цей же період була здійснена рецепція Французького торговельного кодексу (1850 р.), а також Торговельного процесуального кодексу (1861 р.), Кодексу торговельного мореплавання (1864 р.), Карно-процесуального кодексу (1879 р.) і Цивільного процесуального кодексу (1880 р.), більшість з яких наслідували французькі зразки. Проте введення Французького цивільного кодексу, навіть без сімейного і спадкового права, було заблоковане консервативними кругами. Створення нового цивільного права здійснювалося іншим, незвичайним шляхом. У 1869-1877 рр. була прийнята Маджалла – найбільше кодифікування норм мусульманського права. Вперше в історії норми шаріату відповідно до європейського зразка були відтворені у формі параграфів і набули чинності на підставі акту державної влади. Цей законодавчий акт, який містив 1850 статей, торкався питань правоздатності і її обмеження, а також речових і зобов’язальних стосунків, але не зачіпав сімейних зв’язків, які відповідно до принципу свободи віри і «персонального права» послідовників численних сект продовжували регулюватися різними школами мусульманського права. Пізніше, на початку XX ст., реформи торкнулися сімейного і спадкового права. У 1917 р. при одному з останніх султанів був ухвалений закон Османа про сімейне право, заснований на мусульманських нормах. Таким чином, незважаючи на значні запозичення з європейського права, Туреччина в цілому зберігала вірність мусульманської традиції в праві до війни 1914-1918 рр.

     Третій  період характеризується повною вестернізацією турецького права. Після кемаліської революції 1920-1923 рр. нова турецька держава пішла на повну деісламізацію правової системи. В ході радикальних державних реформ були ліквідовані султанат і халіфат, церква відокремлена від держави, повернено романо-германське право. Як зразок були використані кодекси і закони різних європейських країн – Франції, Швейцарії, Італії, Німеччині. Так, новий цивільний кодекс, введений в Туреччині в 1926 р., відтворював з невеликими змінами кодекс Швейцарії (у редакції 1911 р.), новий карний кодекс – Карний кодекс Італії 1889 р. тощо. Туреччина в 1926 р. увійшла до романо-германської правової сім’ї.

     До  теперішнього часу Туреччина зберігає стійку прихильність принципам світської  держави і права; будь-які спроби поставити питання про перегляд цих принципів рішуче присікаються урядом.

     Основним  джерелом права в Туреччині є  законодавчі і інші нормативні акти. На чолі ієрархії стоїть Конституція. За нею йдуть закони і інші нормативні акти парламенту, які мають верховенство над будь-якими постановами інших  органів державної влади і управління. Парламент може делегувати певні законодавчі повноваження Раді міністрів. Постанови з силою закону, які приймає уряд, за винятком періодів облогового і надзвичайного положення, не можуть торкатися основних і політичних прав і обов’язків громадян. Ці постанови набувають чинності з дня офіційної публікації і того ж дня мають бути доведені до зведення депутатів. Крім того, уряд видає звичайні постанови нормативного характеру. Підзаконні нормативні акти можуть видавати міністерства і відомства.

     Міжнародні договори і угоди, введені в дію за передбаченою процедурою, набирають силу закону. Після цього з претензіями про те, що вони неконституційні, не можна звертатися до Конституційного суду. Міжнародні договори мають пріоритет по відношенню до актів національного законодавства.

     Додатковим  джерелом права в Туреччині є  судові прецеденти – рішення «уніфікацій» Касаційного суду і Державної ради [7]. 

     2.2. Цивільне і суміжні з ним галузі права 

     Сучасне цивільне право Туреччини склалося в 1926 р., в ньому були відображені швейцарський Цивільний кодекс і частково швейцарський Зобов’язальний кодекс (у редакції 1911 р.). Обидва акти набули чинності як турецький Цивільний кодекс і Зобов’язальний кодекс 4 жовтня 1926 р. Їх турецький переклад був зроблений з французьких текстів [8].

     Вибір саме швейцарського цивільного законодавства  був обумовлений його найбільшою сучасністю, загальновизнаною високою  якістю, а також (частково) випадковими  чинниками (тодішній турецький міністр  юстиції вивчав право в Швейцарії).

     Введення швейцарського Цивільного кодексу привело до різкого розриву з традиційними мусульманськими уявленнями про сімейне і спадкове право. Нове законодавство заперечувало багатошлюбність, одностороннє розірвання браку чоловіком, нерівний розділ спадку між синами і дочками покійного. У такий спосіб законодавець мав намір радикально модернізувати турецьке суспільство, щоб разом покінчити з віковими традиціями ісламського права, якого не торкнулися законодавчі реформи останнього султана імперії Османа.

     З урахуванням місцевих особливостей в швейцарський Цивільний кодекс все ж були внесені деякі важливі зміни (наприклад, розширені підстави розлучення, як законно встановлений режим окремості майна подружжя). Проте кодекс насилу сприймався населенням і був потім досить істотно підправлений законодавцем і судовою практикою. Найбільші труднощі виникли у сфері сімейного права.

     З урахуванням необхідності адаптації  цивільного законодавства до нових  соціальних, економічних і іншим  реаліям життя країни 27 листопада 2001 р. турецький парламент прийняв новий Цивільний кодекс, що складається з 1030 статей. Серед найважливіших змін слід зазначити повне зрівнювання в правах подружжя, підвищення мінімального шлюбного віку до 18 років, усунення юридичної дискримінації позашлюбних дітей, розширення свободи заповіту.

     Незважаючи  на рецепцію ЦК Швейцарії, турецькі законодавці вирішили за прикладом більшості країн континентальної Європи присвятити торговельному праву окреме місце. У 1926 р. Туреччина ввела свій Торговельний кодекс, який також заснований на західноєвропейському законодавстві.

     Нині  головним джерелом торговельного права  є Торговельний кодекс 1956 р. Цей Кодекс є швидше новою редакцією ТК 1926 р. Перша стаття ТК 1956 р. свідчить, що він є складовою частиною Цивільного кодексу. Новий Кодекс складається з введення, 5 частин і завершальних положень.Морське законодавство Туреччини мало як основу відповідні положення Німецького торговельного укладення 1897 р. В 1982 р. ухвалений Закон про міжнародне приватне право і процес.

     Використання торговельних марок регулюється Законом 1965 р., авторське право – Законом 1951 р. Частина XII Зобов’язального кодексу містить положення про видавничі договори. Туреччина бере участь в основних конвенціях про інтелектуальну власність.