Геополитика как наука

Південний стратегічний напрям національних інтересів України найменш розвинутий, але з погляду перспектив найпривабливіший. За сприятливих умов Україна може здійснювати торговельно – економічну експансію на південь і з часом зайняти поважне становище серед країн Чорноморського басейну. Через Південь Україна виходить у широкий світ країн Близького Сходу, Азії і Африки, через Європу Україна може спілкуватися з Північною і Південною Америкою, через країни СНД лежить шлях до країн Далекого Сходу, у Китай. Але геополітичні інтереси України в цих регіонах можуть визначитися, можливо, тільки тоді, коли будуть реалізовані інтереси держави в ближчому оточенні. На цей час ми можемо тільки намітити власні економічні інтереси в країнах Африки та Південної Америки[1, C. 178 – 190 ].

З іншого боку, що ж до Росії, то зважаючи на її амбіції, маємо амбівалентну ситуацію: об’єктивна необхідність співробітництва стимулює зближення двох держав, проте цей процес гальмується претензіями частини політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі. У ситуації невирішеності ряду спільних проблем перманентно виникають моменти загострення та конфронтації. За умов нарощування Росією нових підходів до вирішення як внутрішніх, так і зовнішніх проблем, у відносинах з іншими державами, у тому числі і з Україною, починають домінувати більш прагматичні міркування. Протягом останніх років простежувалася керована стагнація економічного співробітництва між Україною і Росією, катастрофічно падав товарообіг, гуманітарні відносини зводилися до взаємних претензій. Навіть після декларованих довгострокових програм, засідань змішаних комісій і численних резолюцій урядів обох країн визначальною тенденцією у відносинах Росії й України була політика меркантилізму і протекціонізму, що включає введення торгових бар’єрів, квот і каральних тарифів.

Болючі точки російсько-українських  міждержавних взаємин не змінювалися  роками: співробітництво України  з НАТО, борг за російські енергоносії, статус і дислокація російського  Чорноморського флоту в Севастополі, стан російської мови, делімітація  й демаркація державних кордонів – усе це було тим замкненим колом, за межі якого не вдавалося вийти ні президентам, ні жодному із часто змінюваних кабінетів міністрів Росії й України, ні законодавчим органам обох країн.

Якщо придивитися уважніше до потенціалу українсько-російських відносин, їх глибинного підґрунтя, то не можна не визнати, що суттєвих довгострокових причин для їх погіршення все ж таки немає. Обидві країни є справді спорідненими з культурно – цивілізаційного погляду, мають спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику стосовно інших країн. Аналізуючи причини непорозумінь в українсько – російських відносинах, не можна не дійти висновку, що вони мають переважно суб’єктивний характер, тобто зумовлені поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт [6].

Насамперед це, безумовно, позиція  росіян щодо самих себе як представників  великодержавної нації, а щодо українців  – як етносу вторинного, меншовартісного, селянського, неспроможного до самостійних політичних дій. Уважаючи себе єдиною правонаступницею СРСР, Росія просякнута амбіціями стосовно відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі.

Зовнішньополітична доктрина Росії щодо «близького зарубіжжя» має досить чітке формулювання: Росія вважає цей регіон сферою своїх життєвих інтересів і зберігає за собою право втручання у справи цих країн з метою «захисту інтересів російських громадян» – своєрідна «доктрина Брежнєва» в сучасних умовах.

Україна, аналогічно країнам Кавказу  і Центральної Азії, перебуває у вразливій ситуації «буферної зони» і важливого об’єкта російських геостратегічних амбіцій. Схожість ситуацій та спільність інтересів робить необхідними кроки до консолідації цих держав, зокрема активізації їх співробітництва в межах ГУАМ. Іншим напрямом «нейтралізації» російської експансії є активізація зусиль у питаннях поглиблення співробітництва із Заходом, а також з країнами азіатського Півдня – Туреччиною, Іраном, Пакистаном, Китаєм та Індією. Масштабне підвищення рівня співпраці з цими країнами сприятиме зростанню їх інтересів в Україні та інших державах пострадянського простору, що у свою чергу слугуватиме більш стриманій і обережній поведінці РФ у стосунках із країнами пострадянського простору.

Висновки

Стратегічну спрямованість  зовнішньополітичного курсу Української  держави закладено в Декларації про державний суверенітет України  і в Основних напрямах зовнішньої політики України. Головні принципи курсу набули свого подальшого розвитку і закріплення у прийнятій  в 1996 р. Конституції України (ст. 18), де зазначається, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Внутрішнє і зовнішнє середовище України обумовлює її геополітичну стратегію, що в 90 – х роках характеризувалась як багатовекторна. На той час цей аспект був обумовлений необхідністю збереження стратегічної рівноваги в існуючому геополітичному оточенні і спрямований на зміцнення національної і міжнародної безпеки. Сьогодні проблема геополітичного вибору повинна розглядатися не тільки в площині багатовекторності, а також і в двосторонніх взаєминах з окремими країнами світу. У зв’язку з цим, актуальним стає питання щодо стратегічного партнерства. Виходячи із власних інтересів і спираючись на набутий досвід взаємодії з різними країнами світу, Україна має відпрацьовувати схему налагодження відносин стратегічного партнерства, що передбачає високий ступінь взаємозацікавленості як у геоекономічному, так і в геостратегічному ракурсах.

Саме усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі століть зумовлювало багатовекторність геостратегії України у постбіполярному світі. Пріоритетність відносин з європейським світом визначається національними інтересами України, яка прагне інтегруватися в європейські структури з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. У відносинах з НАТО Україна керується положеннями Хартії про особливе партнерство й активно співпрацює з цією структурою в рамках Програми «Партнерство заради миру». Відносини з іншими державами Україна має будувати як рівноправний партнер.

Список використаної літератури

1. Дорошко М. С. Геополітичні інтереси та зовнішня політика держав пострадянського простору: навч. посіб. – К., 2011. – 228 с.
2. Дорошко М.Геополітичне середовище та геополітична стратегія країн СНД. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 204 c.
3. Литвин В. Зовнішня політика України 1990 – 2000 // Віче. – 2000. - №12. – С. 3 – 26
4. Шергін С. Геополітична ідентичність України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vyhovna-robota.blogspot.com/2010/12/blog-post_03.html
5. Щербак Ю. Україна: виклики і вибір. Україна в глобалізованому світі XXI ст. – К.: Дух і літера, 2003. – 576 с.

6. Чіпко Т. М. Геополітичні вектори України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.geograf.com.ua/geoinfocentre/20-human-geography-ukraine-world/761-geopolitichni-vektori-ukrajini