Геополитика как наука

У кінці XVIII – на початку XX ст. українські землі перебували на правах провінцій у складі двох імперій – Російської та Австро – Угорської (до Австро-Угорщини в результаті поділів Польщі в кінці XVIII ст. відійшли Галичина і Буковина).

Крах Російської імперії, що настав слідом за падінням монархії в 1917 р., сприяв проголошенню Української Народної Республіки – спочатку у федеративному зв’язку з Росією (7 (20) листопада 1917), а потім як незалежної держави (9 (22) січня 1918). Перша світова війна прискорила також розпад Австро – Угорської імперії, на українських землях якої 1 листопада 1918 р. було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки, що проіснувала вісім місяців.

Упродовж 1917 – 1921 рр. Наддніпрянська Україна стала ареною запеклої боротьби, військових дій шести різних армій. Урядам УНР доби Центральної Ради, Української Держави і УНР доби Директорії не вдалося відстояти українську державність. Усе ж існування української державності сприяло тому, що національна свідомість, притаманна раніше лише частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. У зв'язку із цим події 1917 – 1921 рр. стали революцією не лише соціально – економічною, але й національною.

З огляду на це більшовики, що утвердили після запеклої боротьби свою владу в Україні в 1920 р., змушені були надавати їй українського забарвлення, враховуючи прагнення більшості населення до власного державного розвитку. Оманливими обіцянками збудувати рівноправний союз народів на просторах колишньої Російської імперії вони домоглися підписання в 1922 р. Українською СРР, разом з Білоруською СРР, Закавказькою та Російською Федераціями угоди про Союз Радянських Соціалістичних Республік [5, C. 456 – 478 ].

Від самого початку свого створення  Радянський Союз став дедалі більше перетворюватися  на централізовану державу імперського  типу, у якій усіляко обмежувалися права й свободи суб'єктів «федерації» - радянських республік, переслідувалися прояви національної свідомості. Найтрагічнішими в історії України цього періоду стали 1930 – ті роки. Тогочасне комуністичне керівництво СРСР спричинилося до спроби шляхом створення штучного голоду винищити соціальний ґрунт української національної самосвідомості і подолати опір українського селянства політиці колективізації. Спроба вдалася, причому на жахливий злочин тоталітарного більшовицького режиму не прореагувала жодна з держав світу. Голодомор 1932-1933 pp. знищив щонайменше 3,5 млн українців, які проживали в сільській місцевості.

Підрив на століття біологічного потенціалу нації супроводжувався також  забороною незалежної від Росії Української автокефальної православної церкви, фізичною ліквідацією національної інтелігенції і значної частини компартійної номенклатури радянської України.

Під час Другої світової війни до складу Української PCP були включені анексовані в різний спосіб сталінським режимом Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, що в 1920-1930 pp. входили до складу, відповідно, Польщі, Румунії й Чехословаччини. У такий доволі незвичний спосіб було реалізовано ідею соборності українських земель [ 3, 20c. ].

16 липня 1990 p., у процесі розпаду  СРСР, Верховна Рада Української  PCP ухвалила Декларацію про державний  суверенітет, у якій проголосила  верховенство, самостійність, повноту  і неподільність влади в межах  території України та незалежність  і рівноправність у зовнішніх відносинах. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. Територію України було оголошено неподільною і недоторканою. На ній мають чинність виключно Конституція і закони України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому понад 90 % голосів громадян України підтвердили цей історичний вибір.

2. Геополітичні вектори та стратегія України

Проголошена Україною мета – стати незалежною, демократичною, без'ядерною, позаблоковою державою – не тільки не суперечить принципам побудови нової Європи, але й навпаки, з урахуванням зазначених її геополітичних характеристик, найкращим чином узгоджується з ними. Розбудова української державності та системи її національної безпеки, включаючи побудову Збройних сил, зміцнення кордонів, упровадження ефективного митного режиму тощо здійснюється з урахуванням національних інтересів інших держав, передусім найближчих сусідів.

Здобуття Україною політичної незалежності є безперечно, позитивним чинником, що істотно покращує геополітичну ситуацію в європейському регіоні, надає їй більшої стабільності та врівноваженості.

Усвідомлення національних інтересів  України надзвичайно важливе  не тільки для проведення послідовної  і цілеспрямованої політики у  відносинах з іншими країнами, але  й для вироблення відповідної  стратегії розвитку власної державності. З цього погляду сучасну українську націю можна трактувати у двох значеннях: у широкому - як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України і усвідомлює себе як український народ, як спільнота українських громадян. Це аж ніяк не суперечить вужчому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти осіб української національності, які проживають на території України та поза її межами. Перше віддзеркалює переважно сферу відносин державності й громадянства, друге – походження, виховання, культуру [2, 167c.].

Визначення системи національних інтересів України мусить враховувати  як історичний досвід національного  і державного розвитку, так і всі  аспекти сучасної геополітичної, історико – культурної, цивілізаційної ситуацій, повний спектр питань економічного, політичного, соціального та духовно – інтелектуального життя. З урахуванням цього Україна розробляє власну модель орієнтації у світовому просторі. Українська держава мусить мати власний погляд на події, які відбуваються у світі, на близьке і далеке оточення, з яким вона взаємодіє як самостійний суб'єкт міжнародних відносин.

На жаль, сучасний світ поки що продовжує дивитися на Україну швидше як на частку пострадянського простору, і менше – як на незалежну державу. Тому важливе завдання України на світовій арені полягає в тому, щоб якомога швидше змінити свій імідж одного з регіонів колишнього СРСР і завоювати авторитет самостійної європейської держави. Досягти цього можливо лише в процесі реалізації головного національного інтересу України – відродження і зміцнення власної державності, відтворення повною мірою демократії та ринкових засад сучасної національної економіки, формування самоідентичності її громадян як громадян України. Розташування України в південно – східній частині Європи, у місці перетину трьох величезних геополітичних масивів – Євроатлантичного, Євразійського та Ісламського, створює унікальний трансцивілізаційний простір. У цьому вбачаються не лише певні переваги, але й величезні проблеми. У будь – якому разі, таке розташування є визначальним для долі України як держави. Визначення національних інтересів України й активізація її зусиль у зовнішньополітичному вимірі відбуваються на трьох рівнях: глобальному, регіональному та локальному [3, 15c. ].

На глобальному рівні можливості України стали вкрай обмеженими після того, як вона позбулася ядерної зброї і значно понизила свій військовий та економічний потенціали. Унаслідок геостратегічного програшу Україна на цьому рівні виступає як об’єкт тиску з боку глобальних силових потуг – США та міжнародних фінансових структур, з одного боку, Російської Федерації, яка зберігає статус світової військово – стратегічної потуги – з другого. У ситуації, що склалася, Україна на глобальному рівні може зберігати свій геополітичний статус як суб’єкт, якщо балансуватиме між інтересами світових потуг в очікуванні сприятливішої для себе ситуації. За умов балансування можливі такі лінії поведінки держави, як політика інтегрування в європейські структури, посилення стратегічного співробітництва із США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. Але, зрозуміло, більш ефективний вихід держави із геостратегічної ізоляції можливий насамперед шляхом повної структурної модернізації економічного потенціалу України і набуття статусу впливової регіональної держави.

Українську геостратегію визначають на сьогодні три основні парадигми, взаємодія яких і складає конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни: євразійська, євроатлантична та південно – східна. Усі вони мають досить глибокі історичні корені і зумовлені географічним розташуванням України, що свідчить про їхню об’єктивність та значимість для існування держави. У суспільній думці ведеться боротьба між прихильниками насамперед західного (євроатлантичного) і північно – східного (євразійського) геополітичних напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором. Сформоване в нашу добу рішення позначиться на долі держави в майбутньому. Радикальні позиції щодо визначення зовнішньополітичних пріоритетів не завжди, однак, адекватні сучасним процесам у міжнародній політиці. В існуючій ситуації не доцільно обмежувати участь України у світових процесах лише вибором проросійської чи прозахідної орієнтації [6].

З іншого боку, якщо ми намагатимемося зорієнтувати наш зовнішньополітичний курс згідно з уявленнями про «поляризований» світовий простір, то є небезпека потрапити в полон колишніх стереотипів: вибір того чи іншого «полюса» як певної точки зовнішньополітичних орієнтацій означає або відповідну конфронтацію з іншим полюсом, або необхідність балансувати між різними полюсами. Це означає також визнання себе периферійною державою, яка ніколи не спроможеться мати власну зовнішньополітичну лінію. Отже, ця метафора фактично нав’язує старі стереотипи конфронтаційного мислення, незважаючи на те, у якій саме площині проходитиме вісь протистояння.

Проблема геополітичного вибору може бути поставлена не тільки в площині  багатовекторності, але також і  в аспекті двосторонніх взаємин  з окремими країнами світу. У зв’язку із цим виникає питання «стратегічного партнерства», яке нині виглядає досить заплутаним, оскільки ми часто зараховуємо до рангу «стратегічних партнерів» держави тих, з ким у нас існують просто добрі стосунки. Іноді ми маємо на увазі швидше потенціал розвитку взаємин, аніж реальний стан речей. Вибір стратегічно важливих партнерів – це питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу функцій і ролей у сучасному геополітичному просторі. Точніше кажучи, Україна ще не має реальних і надійних стратегічних партнерів серед країн світу. їх пошук і визначення, розвиток потенціалу взаємин до такого рівня – це тривалий і складний процес, який залежить від багатьох чинників. Стосунки стратегічного партнерства передбачають високий ступінь взаємозацікавленості як в геоекономічному, так і в геостратегічному ракурсах [4].

З часу здобуття Україною незалежності головними напрямами її зовнішньої політики були і значною мірою залишаються відносини з Росією та західними країнами. їх важливість зумовлена комплексом історичних та політичних чинників, а також потребами соціально – економічного розвитку країни. Незважаючи на певні досягнення зовнішньої політики в цих напрямах, Україна стикається із труднощами, що породжуються її невизначеністю становища як держави, яка поступово виходить зі сфери впливів Росії, але ще не увійшла повноцінним членом у коло європейських країн.

Зовнішньополітична активність України  обмежена необхідністю балансувати  між інтересами Росії та Заходу, що в багатьох випадках призводить до безвихідних ситуацій. Україна вимушена займати переважно очікувальну позицію і виступати швидше в ролі об’єкта інтересів різних потуг, аніж активнодіючої сили. Це негативно позначається на іміджі держави та має наслідком загострення конфронтації внутрішніх соціально – політичних сил, що дотримуються протилежних зовнішньополітичних орієнтацій.

Україна є насамперед європейською державою. Це визначено її історичним минулим, географічним розташуванням, належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом  населення, можливостями економічних зв’язків із країнами Європи. Стратегія повернення України в Європу повинна спиратися на реальні можливості її економічного, соціально – політичного, воєнного та духовно – інтелектуального потенціалу.

Входження в Європу для нас пріоритетне лише за умов визнання місця України, відповідного її гідності та потенціалу. Якщо ми зможемо подолати власні труднощі, побудувати сильну національну економіку, створити розвинуте громадянське суспільство, тоді прийнятна для нас модель інтеграції відбудеться цілком природно.

Захід у цілому демонстрував свою переважну зацікавленість у розвитку відносин з Росією як правонаступницею СРСР, тоді як нові незалежні держави розглядались як щось вторинне і незрозуміле. До того ж, Захід і Росія знайшли спільну мову в питанні ядерного роззброєння України, створивши ситуацію міжнародної ізоляції нашої держави. Існує загроза перетворення України на «буферну зону» між НАТО і Росією – чи не найгірша з усіх можливих геополітичних позицій. Шанси до вступу в НАТО в України в осяжному майбутньому досить проблематичні, тоді як вступ до євразійського альянсу є для неї небажаним [2, 195c. ].

Стратегічно важливим напрямом нашої  зовнішньої політики є також південно – східний вектор, у межах якого Україна розвиває перспективні взаємини з країнами Чорноморсько – Каспійського регіону, Середнього Сходу, Центральної і Південної Азії, країнами АТР. На цьому напрямі Україна знаходить нові можливості для власної зовнішньополітичної та економічної активності, залучає до співпраці нових перспективних партнерів. Україна вже стає важливою ланкою в проектах розбудови євроазіатської системи транспортних та енергетичних комунікацій. У своїй зовнішньополітичній діяльності вона враховує і факт переміщення центру тяжіння світової економіки в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Робота над концептуальними засадами нашої стратегії в цьому просторі ще далека від завершення, а практичні проблеми, які тут виникають, потребують нетривіальних підходів і рішень.