Геополитика как наука

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

1. Розташування та українські державотворчі традиції як підстава геополітики сучасної Української держави………………………….…4 – 11

2. Геополітичні вектори та стратегія України…………………………12 – 18

Висновки………………………………………………………………..…….19

Список використаної літератури…………………………………………...20

Вступ

Геополітичне значення виникнення в Європі держави України важко  переоцінити. Розміри її території, чисельність населення, значний  промисловий комплекс, науковий та інтелектуальний потенціали, природні багатства - усе це вже зараз змушує сприймати Україну як вагому європейську державу. Крім того, саме її розташування винятково вигідне, оскільки робить країну ключовим субрегіоном, що з’єднує своїми транспортними артеріями Захід і Схід, Північ і Південь континенту. Незамерзаючі чорноморські порти створюють сприятливі умови для безпосередніх зв'язків із країнами інших континентів.

Європейська природа Української  держави зумовлена її історією та геополітичним розташуванням. Століття існування України у складі євразійської імперської системи виявилися неспроможними знищити природну фундаментальну ознаку української нації. У зв’язку з цим стратегічним напрямом української зовнішньої політики на найближче десятиліття стала активна, цілеспрямована інтеграція України в європейську спільноту. Шлях до Європи є для України також і шляхом зміцнення її незалежності.

Об’єктом даного реферату є Українська держава в сучасному геополітичному просторі, а предметом виступає характеристика розташування та державотворчих традицій України, а також її геополітичні вектори та стратегія.

Матою даного реферату є: дослідження геополітичного розташування україни; її державотворчих традицій, як основа сучасної геополітики; характеристика сучасної геополітичної стратегії та векторів геополітичного розвитку.

Відповідно до мети завданнями даної роботи виступають:

• Характеристика розташування України та її державотворчих традицій, як основи сучасного геополітичного розвитку
• Дослідження сучасної геополітичної стретагії та векторів геополітичного розвитку

1. Українські державотворчі традиції як підстава геополітики сучасної Української держави

Україна, розташована в  центральній частині Європи, займає площу 603,7 тис. кв. км і межує з  Білоруссю (на півночі), Росією (на сході), Румунією, Молдовою, Угорщиною (на південному заході), Словаччиною та Польщею (на заході). На півдні омивається Азовським та Чорним морями.

На Україну припадає майже  третина світових запасів чорнозему й чверть придатної для оранки землі в Європі. Україна займає першу позицію в світі за розораністю землі – 75 % сільськогосподарських земель та 56% – усіх земель. Водночас 20 % української ріллі – це деградовані та малопродуктивні землі. Найбільша річка – Дніпро – ділить Україну на Правобережну (Волинсько – Подільська височина, Східні Карпати, Полісся) та Лівобережну (Наддніпрянська низовина, Донецька височина). На Півдні України розташована Чорноморська низовина. 14 % території України займають ліси, 21 % - територія, уражена ізотопами цезію (після аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р.).

Надра України багаті природними ресурсами: кам’яне вугілля, залізна і марганцева руда, уран, графіт, кам’яна сіль, будівельна сировина. Водночас економіка потерпає від нестачі газу, нафти, лісу. Наявні привабливі рекреаційні зони (Карпати, Крим).

З майже 46 млн осіб, що мешкають в Україні, найбільшою є частка українців (77,8 %), а найчисельнішими національними меншинами є російська (17,3 %), білоруська (0,6 %), молдовська і кримсько – татарська (по 0,5 %). Переважна більшість віруючих в Україні – християни (православні, греко – католики, католики, протестанти, старообрядці).

Геополітичне  положення України

Геополітичне положення  України вигідне й водночас складне. Вона розташована приблизно на однакових відстанях від позаєвропейських центрів світової політики й економіки – Вашингтона й Токіо, відносно близько до столиць найбільших європейських держав – Берліна, Лондона, Парижа, Рима, а також Брюсселя та Страсбурга, так званих «столиць Європи», і досить близько до столиць сусідніх з нею держав [2, C. 159 – 167 ].

Україна перебуває на перетині Центральної і Східної Європи, перебуває одночасно в обох регіонах. Вона має розташовуючись безпосередніх сусідів, широкий вихід до морів, значну протяжність кордонів (6993,63 км, у тому числі сухопутних – 5638,63 км). Найдовші кордони Україна має з Росією (2295,04 км), Молдовою (1222) та Білоруссю (1084,2 км). Однак кордони з ними найменш обладнані: існують проблеми їх демаркації, а з Росією – і делімітації (узгодження і проведення на топографічних картах) морського кордону в Азовському морі та Керченській протоці. А тому ці кордони найвразливіші щодо проникнення нелегальних мігрантів, злочинних угруповань, наркотиків, контрабандних товарів. Крім того, Україна має 405 – кілометровий спільний кордон із Придністровською Молдавською Республікою – самопроголошеною державою на сході Молдови, яка не визнана жодною країною світу і є потенційним осередком політичної і воєнної напруженості. Не так далеко й від кордонів України до неспокійного Кавказького регіону.

Найбільшою за політичним та економічним впливом країною – сусідкою України є Російська Федерація. Сучасні відносини між державами повинні розвиватися на взаємовигідній і партнерській основі. Проте деякі політичні сили в Росії час від часу ставлять під сумнів належність до України Криму та Севастополя, які є невід’ємними складовими державної території України. У Севастополі на правах довгострокової оренди території (до 2042 р.) базується Чорноморський військовий флот Росії, який володіє низкою об’єктів цивільного призначення на морському узбережжі України. Можлива участь російських бойових кораблів, що базуються в територіальних водах України, у військових конфліктах (як це було у серпні 2008 р. під час російсько-грузинської війни), створює небезпеку перенесення конфліктів і на територію України.

Кордони із західними сусідами – Польщею (542,39 км), Словаччиною (97,85), Угорщиною (136,7) та Румунією (613,8 км) на суходолі повністю узгоджено й обладнано. Зазначені країни є членами військово – політичної Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Україна і всі її сусіди є членами Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), а також Ради євроатлантичного партнерства, до якої входять майже всі країни Європи, колишнього СРСР, а також США і Канада. її учасники зобов’язалися співпрацювати щодо широкого кола політичних питань та проблем безпеки. Конкретні заходи такого співробітництва здійснюються в рамках програми «Партнерство заради миру». Наприклад, на території України проводяться спільні із сусідніми країнами та країнами HATO військові навчання.

Українські державотворчі традиції як підстава геополітики сучасної Української  держави

Упродовж тисячоліть українська нація формувалася на території  сучасної України. Історики вбачають її коріння трипільській культурі, що розвивалася в Середньому Придніпров’ї у IV-III тис. до н. е., у спадщині скіфів, пам’ятках черняхівської культури. Попри те що внутрішній простір України є неоднорідним, і різні регіони мають різне значення для нації загалом, консолідуючим центром України була і залишається Наддніпрянщина. У різні часи політичний центр країни міг зміщуватися в інші регіони (Галичина XIII ст., Лівобережжя XVIII ст. тощо), проте в історичній пам’яті українців завжди присутня ідея про Київ як центр тяжіння нації [6].

Першими з – поміж відомих історикам державних утворень на території України стали утворення неслов’янських народів. У І тис. до н. е. - IV ст. н. е. у причорноморських і приазовських степах почергово панували іраномовні племінні об’єднання кімерійців, скіфів і сарматів, що були етнічними родичами середньоазіатських саків та масагетів. Початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу, було покладено розселенням антів і склавинів, що виокремилися близько середини I тис. н. е. з венедів (такою була перша назва слов’ян в історичних джерелах). Анти, що їх видатний український історик М. Грушевський уважав предками українського народу, заселили територію від Дунаю до витоків Дону й Азовського моря, а їх державність, що мала форму ранньої військової демократії, проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і загинула під натиском аварів.

Від VII ст. в літературі дедалі частіше щодо людності, яка мешкала на правому березі Дніпра, почали вживати назву слов’яни. Невдовзі сформувалося 14 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, європейської Росії та Білорусі. Поступово склалися й великі спільноти, зокрема в історичних джерелах є згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово – Суздальська земля).

Початок формування однієї з наймогутніших  європейський держав доби середньовіччя  – Київської Русі – тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIII – на початку IX ст., за князів Діра й Аскольда – спадкоємців легендарного засновника Києва князя Кия, відлосяся об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями.

Влада наступних київських князів – Олега, Ігоря, Ольги і Святослава – поширилася на всі землі східних слов’ян, хоч сепаратистські тенденції глав союзів племен і племінних княжінь постійно загрожували єдності країни. Лише за князювання Володимира Святославича (978 – 1015) і його сина Ярослава (1019-1054) Київська держава подолала місцевий сепаратизм і стала відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Володимир фактично завершив формування території держави і запровадив християнство як державну релігію. За Ярослава, прозваного в народі Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, стала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. У період його правління збільшилася й територія Київської Русі, що охоплювала вже простір від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

Після смерті Ярослава між його нащадками розпочалися чвари, наслідком чого стало поступове ослаблення влади Великого київського князя та феодальна роздробленість держави. На середину XII ст. Русь розпалася на півтора десятка окремих земель – князівств, а Київ після монголо – татарського погрому 1240 р. остаточно втратив роль центру руських земель. Продовжувачем традицій державотворення в руських землях після занепаду Київської держави на деякий час (до середини XIV ст.) стало Галицько – Волинське князівство (з 1253 р. - королівство), що його об’єднав волинський князь Роман Мстиславич.

Починаючи із середени XIV ст., у звя’зку з поступовим політичним занепадом Золотої Орди, руські землі стали об’єктом суперництва сусідніх держав – Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Московського, що виокремилося зі складу Володимиро – Суздальського князівства ще в XII ст. Скориставшись насильницькою смертю галицько – волинського князя Юрія II Болеслава в 1340 р., королівська Польща під приводом «захисту католицької віри» захопила Галичину й частину Волині, перетворивши їх на свої провінції. Литовський князь Ольгерд захопив решту Волині, Чернігово – Сіверщину та Наддніпрянщину, витиснувши звідти татаро – монголів. При цьому в новоприєднаних до Литви руських землях, особливо на перших порах, зберігалася місцева князівська державність із досить високим рівнем автономії. Московське князівство в ході тривалої війни з Литвою захопило й включило до свого складу частину Чернігівщини та Смоленщину [6].

Союз Литви з Польщею і  утворення польсько – литовської держави Речі Посполитої, що завершилося підписанням у 1569 р. Люблінської унії, докорінно змінили становище руських земель, що їх мала у своєму складі Литва на території сучасної України. З переходом цих земель на правах звичайних провінцій під управління Польщі литовсько – руська форма державності українського народу припинила своє існування.

З початком польської доби в історії України ініціативу збереження й розвитку традицій української державності підхопило місцеве козацтво, що утворило в районі дніпровських порогів оригінальну форму державного устрою з яскравими рисами своєрідного республіканського ладу. У середині XVII ст. запорізьке козацтво стало основним ініціатором і рушійною силою антипольської визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, що сприяла створенню на визволених територіях по обидва боки Дніпра Української козацько – гетьманської держави. Саме тоді поруч з назвою «Русь» в ужиток увійшла назва «Україна» (першу відому згадку датують 1187 р.).

Українська козацька держава від  самого початку визвольної війни поставила своєю програмою об’єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Однак з різних причин ідею соборності України не вдалося реалізувати, і Б. Хмельницький намагався добитися козацької автономії в межах Речі Посполитої. Невдалі спроби самотужки визволити з – під польської влади українські етнічні території змусили уряд Української козацької держави шукати союзника проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. На перших порах Україна одержала під протекторатом Москви досить значну автономію, аж до права вести дипломатичні стосунки з різними країнами, за винятком ворожих Московській державі. Однак ще за життя Б. Хмельницького почався наступ царського уряду на її права. За наступників Б. Хмельницького автономія України зазнавала дедалі більших обмежень. Як наслідок – Українська козацька держава послабилася і стала предметом дипломатичного, міждержавного торгу між Московською державою і Річчю Посполитою, у ході якого інтереси українського народу ігнорували

За гетьманування Івана Мазепи (1687-1708) Україна повернула собі низку  раніше втрачених прав, однак невдалий перебіг спільної зі шведським королем  Карлом XII військової кампанії І. Мазепи проти російських військ Петра І  став приводом для остаточного обмеження  української автономії. У 1764 р. гетьманство  в Україні було остаточно ліквідоване, а в 1775 р. уряд Катерини II знищив і Запорозьку Січ, що була своєрідним «маяком» національної державності українського народу. На початок 80 – х років XVIII ст. всі залишки української автономії в Російській імперії були остаточно ліквідовані [4].