Проблеми сучасного олімпійського руху

У всі часи людство шукало відповіді  на вічні запитання: за якими принципи жити, яких ідеалів прагнути. Універсальним  явищем, котре поєднало філософські, політичні, соціальні складові, сфери  гармонійного розвитку особистості, миру й взаєморозуміння, є олімпійський спорт.

 Історія засвідчила, що ідеали, покладені в основу олімпізму,  привабливі для всіх поколінь. Тож поширення знань про олімпізм, пропаганда його цінностей, тобто  олімпійська освіта, і сьогодні  один з найдієвіших інструментів  виховання. Ще засновник сучасних Олімпійських ігор П’єр де Кубертен наголошував на необхідності забезпечити достойне місце спорту в освітніх програмах різних країн. Тож питання олімпійської освіти постійно перебуває в центрі уваги Міжнародного Олімпійського Комітету, адже люди, які опікуються розвитком олімпізму, мають бути озброєні максимальними знаннями. Черговим кроком у цьому напрямі став континентальний семінар МОК «Олімпійська освіта: виховання, здоровий спосіб життя, соціальна адаптація», організований Національним олімпійським комітетом, Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту та Національним універститетом фізичного виховання та спорту.

Погляд у третє тисячоліття

Чим же сьогодні живе олімпійський спорт? Як він змінився з часів відродження  Ігор? Що чекає на нього в майбутньому? Ці питання цікавлять широкі кола спортивної громадськості. Своїм баченням тенденцій розвитку олімпізму поділився на семінарі ректор НУФВСУ академік Володимир Платонов.

За останні два з половиною  десятиліття роль і місце олімпійського спорту змінилися – він перетворився на сферу, котра завдяки своєму значенню, спрямованості діяльності вийшла за межі замкненої суто спортивної системи, яка об’єднує обмежене коло зацікавлених. Нині олімпійський рух – це глобальне явище в житті світового співтовариства, що охопило величезний спектр різноманітних процесів і явищ, з якими спорт пов’язав свою політику. Підтвердженням цього є, зокрема, величезна залученість до спортивних видовищ – понад 3,5 мільярди глядачів стежать за перебігом Олімпіад; фінансова міцність олімпійського руху; повага до нього з боку політичних і державних діячів різних країн. Тобто олімпійський рух, досить несподівано, коли проаналізувати його історію, перетворився на найбільш стабільний рух у світі. І олімпійська система, котра охоплює МОК, національні олімпійські комітети, міжнародні федерації з видів спорту та інші компоненти, постійно нарощує стабільність і вплив на життя світової спільноти.

Але так було не завжди. На шляху  до такого визнання олімпізм подолав  величезну кількість проблем. Так, натхненник сучасних Олімпійських ігор П’єр де Кубертен під час роботи над реалізацію проекту відродження Олімпіад стикнувся із нерозумінням місця Ігор, організаційними і фінансовими труднощами, впливом Першої світової війни тощо. Зимові й літні Ігри 1936-го, проведені в Німеччині, висунули на перший план надзвичайну політичну значущість олімпійського спорту, вони були використані, з одного боку, для демонстрації потенціалу спорту, а з іншого – для пропаганди ідей націоналізму й нацизму. І це стало вагомим фактором ризику, адже наступні Олімпіади 1940-го та 1944-го не проводилися через Другу світову війну і були відновлені лише у 1948 році.

Наступний етап розвитку олімпізму  називають епохою Ейвері Брендеджа, котрий очолював МОК упродовж 20 років. Він суворо дотримувався власного бачення олімпійського руху, і певні його ідеї уже не відповідали вимогам часу, зокрема принцип любительства, повна фінансова ізольованість спорту. Суперечності, які виникли, могли завести олімпізм у глухий кут, та з’явився потужний політичний фактор протистояння Радянського Союзу і США. З 1952 року, коли на міжнародну олімпійську арену вийшла команда СРСР, зародилося гостре суперництво, яке стимулювало міжнародний оліміпйський рух.

Однак принципове протистояння не могло не привести до кризи. І вона сталася, коли у 1980 році Сполучені Штати бойкотували Олімпійські ігри у Москві. Офіційним приводом до цього стали воєнні дії в Афганістані. Втім, фахівці спорту допускають й інші версії: на Іграх-80 США неминуче зазнали б поразки від СРСР за кількістю завойованих нагород, зокрема золотих. Бойкот Олімпіади 1984 року в Лос-Анджелесі став відповіддю радянського керівництва на аналогічну акцію США. Криза загострювалася, однак завдяки дипломатичному таланту президента МОК Хуана Антоніо Самаранча її було подолано, і наступні Ігри в Сеулі стали справжнім спортивним святом.

Самаранч, котрий прийшов до керівництва  МОК у 1980-му, активно вдався до реорганізації  олімпійського руху, відсікши все, що заважало йому розвиватися по-сучасному: одразу було знято питання любительства і професіоналізму, проблематику чистоти спорту і незалежності його від великого бізнесу. На озброєння взяли принцип «зайвих грошей не буває, питання в тому, як їх використовувати». І МОК почав активно залучати кошти й спрямовувати їх на розвиток спорту, підтримку міжнародних федерацій, національних олімпійських комітетів, спортсменів і тренерів, проведення Ігор. Самаранч не віддалив спорт від політики, навпаки, зблизив їх, наблизив спорт до всіх сфер діяльності людства: екології, економіки, залучив його до вирішення проблем миру й порозуміння, до виховання патріотизму. Це сприяло тому, що нині жодний політичний чи державний діяч навіть не припускає думки щодо бойкоту Олімпіади, усвідомлюючи авторитет олімпійського руху у світі.

Як же сьогодні можна оцінити  силу олімпійського руху? Серед інших, динаміка фінансових показників завжди відображає авторитет того чи іншого руху, з якими б сферами життя  він не був пов’язаний. У цьому  відношенні можна навести витрати  на проведення Ігор Олімпіад. На підготовку Монреаля до Ігор-1976, будівництво споруд, транспорт, забезпечення Олімпіади було витрачено 1,4 млрд доларів США. У 1984-му навколо Олімпіади склалася скандальна ситуація – уряд США відмовився фінансувати підготовку й проведення Ігор, тож було створено приватний Оргкомітет і проведено економічні Ігри з бюджетом у 0,5 млрд доларів. На грандіозну Сеульську Олімпіаду – торжество технічного прогресу й новітніх технологій – було витрачено 2,5 млрд доларів Відтоді цифри бюджетів Ігор стрімко зростають.

На Олімпіаду-2008 Пекін витрачає 33 млрд доларів, і це свідчить про  чітке розуміння політичної значимості Ігор для Китаю, котрий претендує  на виграш змагань, усвідомлюючи, що це можливість виявити потенціал країни і окреслити її претензії на світове лідерство.

Подібні мотиви виявилися і у  прагненні отримати право на проведення Олімпіади Російською Федерацією, котра  свого часу подавала вражаючу заявку на Ігри-2012, а нині виділяє величезні  суми для створення бази зимового спорту для проведення зимової Олімпіади-2014. Уряд Москви заявляє, що проведення Олімпійських ігор у російській столиці дозволило б розвити місто за 7 років у такому обсязі, в якому за звичайного життя його вдалося б розвинути за 30 років.

Про усвідомлення вагомості політичного та економічного аспектів олімпізму свідчить напружена боротьба міст світу за право запросити Ігри до себе.

Зацікавленість в олімпійських досягненнях величезна, що підтверджують, зокрема, призові, котрі виплачують у різних країнах за здобуття олімпійських медалей. Це використовують для демонстрації можливостей держави на світовій арені, і не тільки спортивній, адже сьогодні спорт ототожнюють з науковим, технічним, культурним потенціалом. Ці особливості простежуються в тих країнах, котрі розвиваються ,але найбільше в тих, що прагнуть домінування в регіоні чи світі в цілому. Маленька Куба з населенням 12 млн чоловік і величезними проблемами в економіці використовує спорт для визначення свого місця у світовій спільноті. Вона стабільно за підсумками Ігор Олімпіад посідає місце близько десятого, тоді як Бразилія, з населенням 180 млн, здобуває втричі менше медалей. Кубинці свої успіхи пов’язують з державною політикою у сфері спорту, зв’язком олімпійського спорту зі спортом масовим, здоров’ям нації.

Яскравим показником потужності олімпійського  руху є і доходи МОК від продажу  прав на телевізійну трансляцію Ігор. Уперше Олімпіаду показували по ТБ в 1936-му. У 1948 році за право трансляції запросили 3 тис. доларів – і охочих не знайшлося: на ті часи це була значна сума. А вже доходи від трансляції Римської Олімпіади склали близько 2 млн дол. Поступово ця цифра зростала, і права на трансляцію Ігор у Пекіні були продані за 1 млрд 750 млн доларів.

Постійним джерелом доходів МОК  є рекламно-спонсорська діяльність за програмою ТОП. Перша програма, реалізована в 1985-1988 роках, принесла прибуток близько 97 млн доларів, сьогодні, коли втілюється шоста програма ТОП, це 900 млн доларів. Ставлення до цієї програми яскраво демонструє склад її учасників – це провідні компанії світу, лідери ринку у своїх сферах, що говорить про вплив олімпійського руху на сферу бізнесу і зацікавленість компаній ідентифікувати свою діяльність з діяльністю МОК.

Як же витрачаються прибутки Міжнародного Олімпійського Комітету? Вісім відсотків іде на забезпечення діяльності МОК і програм, які він реалізує, 92 відсотка розподіляються між Національними олімпійськими комітетами, міжнародними федераціями, організаційними комітетами Ігор.

Чи є проблеми в спорті? Було б наївно думати, що їх немає. Одна з них стосується саме фінансової діяльності МОК, вона пов’язана з тим, що основним виробником тих послуг, які міжнародний олімпійський рух використовує для зміцнення свого авторитету, є спортсмен, і в умовах ринкових відносин він має претендувати на реальну частку особистих доходів від тих великих сум, які заробляє олімпійський рух. Тобто назріває питання створення призового фонду для переможців і призерів Олімпіад. І це питання може бути вирішене.

Більш складною проблемою є допінг. Чинні норми антидопінгової діяльності, запроваджувані ВАДА, за словами Володимира Платонова, практично обмежують застосування новітніх досягнень фармакології у спорті. Але ж спорт – це екстремальна діяльність, яка не має аналогів, і використовувати певні препарати просто необхідно для збереження здоров’я атлетів. Далеко не всі фармакологічні препарати для стимуляції працездатності, адаптаційних реакцій є небезпечними для здоров’я і неприпустимими до застосування з погляду морально-етичних принципів. Сьогодні антидопінгова боротьба не позбавлена подвійних стандартів, і подолати суперечності в цій діяльності, на думку ректора НУФВСУ, можна, спрямувавши її у виховне русло, створенням альтернативних програм і підвищення ролі міжнародних федерацій. Це доможе зробити спорт чистішим і повнішою мірою реалізувати його ідеали.

Етнічні проблеми олімпійського руху

Кожен учасник Ігор, звісно, прагне зійти на Олімп, завоювати олімпійську  медаль. І на цьому шляху перед  ним виникає проблема вибору: або  перемогти, сповідуючи етичні норми  та принципи, або здійснити це будь-якою ціною. Тож не дивно, що висока конкуренція часто-густо породжує агресивність, застосування нечесних прийомів. У той же час не слід забувати, що етика олімпійського спорту передбачає реалізацію принципів «Fair play» – чесної, справедливої гри. Причому, як підкреслила у своїй доповіді на континентальному семінарі доцент кафедри олімпійського та професіонального спорту НУФВСУ Лідія Радченко, це більше ніж просте додержання етичних норм. Це, якщо хочете, спосіб мислення, а не лише поведінка, що повністю виключає обман, грубість, насильство, застосування допінгу тощо.

Олімпійські ігри ще у Стародавній Греції були однією з найважливіших складових  розвитку еллінської цивілізації. Й  уже тоді, до нашої ери, існував  Кодекс честі олімпійців. А у священному гаю в Олімпії поруч зі статуями олімпійських тріумфаторів ставили й такі, на яких для повчання нащадкам висікались імена тих, хто заплямував себе нечесними вчинками. Так, одним з перших порушників Кодексу честі був Європол з Фессалії, котрий під час змагань з кулачного бою на Іграх 388 року до н.е. підкупив трьох своїх суперників. У 92 році до н.е. Аполлоній мотивував своє запізнення на початок Ігор різними поважними обставинами. Але, як виявилося, справжньою причиною була участь в інших змаганнях за винагороду, тому його виключили з числа олімпійців. Дамонік, батько учасника Ігор 12 року до н.е., підкупивши суперника, забезпечив таким чином перемогу синові й був за це покараний написом на статуї.

Ідеї ініціатора відродження Олімпійських ігор барона П’єра де Кубертена стосовно етичних норм знайшли відображення в багатьох його роботах, і зокрема у «Спортивній педагогіці» та першому варіанті Олімпійської хартії. Відтоді моральні принципи у спорті не втрачають своєї актуальності й донині, і на їхньому захисті передусім стоїть МОК.

Активну позицію  у цьому напрямку займає і наш  НОК. Ним розроблено Кодекс честі  олімпійця України, що вміщує в собі сукупність моральних принципів, якими  необхідно керуватися спортсменам. Він є нормативною основою вітчизняної системи спортивної освіти та самовдосконалення. Норми і вимоги Кодексу спрямовані на формування гармонійно розвиненої особистості з глибокими морально-етичними переконаннями.

Окремо  зупинимося на причинах, що негативно  впливають на додержання моральності у спорті, й пов’язані вони з його надмірною політизацією, комерціалізацією та професіоналізацією. Звідси й такі порушення етики, як застосування допінгу, корупція, агресія, нечесна гра, апартеїд, шовінізм тощо.

Дуже серйозною  загрозою олімпійській етиці є допінг, розповсюдження якого останнім часом сягає великих розмірів. Кількість заборонених препаратів за останні півстоліття зросла більш ніж у 400 разів, а їхніх найменувань сьогодні налічується понад 24 тисячі. Хоча нині допінг-контроль здійснюється в усіх олімпійських видах спорту, проте деякі спортсмени, навіть у дитячому віці, користуються забороненими препаратами. А це ще й призводить до непоправних наслідків. Так, юному американському бейсболісту Тейлору Х’ютону тренер порадив, аби стати зіркою шкільної команди, наростити м’язову масу. І хлопчик вирішив приймати анаболіки, через що помер 17-річним. Натомість дівчинкою Марія Мутола з Мозамбіка захоплювалася футболом, але якихось перспектив у цьому виді спорту в неї не помічалося. Пішовши іншим шляхом, вона, перекваліфікувавшися на легкоатлетку, згодом досягла помітних успіхів на новому поприщі й навіть стала олімпійською чемпіонкою з бігу.

Хоча офіційна статистика смертельних випадків від  вживання допінгових препаратів спортсменами не ведеться, проте можемо навести кілька таких жахливих прикладів. Першим зафіксованим фактом була смерть англійського велогонщика Девіда Лінтона на змаганнях 1986-го у Франції від великої дози кокаїну з героїном. На Іграх-1912 у Стокгольмі від передозування наркотичних препаратів помер один з марафонців. 1960 року через вживання амфетамінів під час велогонки пішли з життя Кнуд Йєнсен і Дік Говард. На етапі велогонки «Тур де Франс»-1967 від передозування амфетаміну помер Томмі Сімпсон. Від надуживання кокаїну 1983 року обірвалося життя ватерполіста Білле Ілвісакера. 1986-го в результаті зловживання кокаїном загинув американський баскетболіст Лео Байєс. Наступного 1987 року загинули професіональний футболіст Дон Роджерс (вживав кокаїн), багатоборець Беджит Дрессел та культурист Девід Сінг (вживали анаболічні стероїди). І це далеко не повний перелік жертв допінгу.