Роль непрямих податків у формуванні Державного бюджету України

Саме тому необхідно  шукати шляхи, які допоможуть довести до досконалості бюджетний процес.

Для того, щоб активно  розвиватися, Україна потребує збільшення обсягу бюджетних видатків для того, аби фінансувати  цілі реалізації соціальних програм, державного будівництва та соціально-економічного розвитку. Також, ця потреба не має порівнюватися з можливістю збільшення позичкового фінансування бюджету, наприклад – із зовнішніх джерел, що на теперішній період часу і відбувається. Це може призвести неплатоспроможності України.

Можливість звернутися до такого варіанту як позичкове фінансування у випадку кризи вимагає скористатися періодом економічного зростання, яке відбувається під впливом активної зовнішньої кон’юнктури, з позитивним сальдо поточного рахунку платіжного балансу та зростанням надходження прямих іноземних інвестицій, для зменшення обсягів зовнішньої заборгованості України. Зважаючи також на комплекс макроекономічних загроз, які йдуть в ногу з процесом позичкового фінансування державних видатків, економічна стратегія і тактика держави повинна спрямовуватись на пошук альтернатив такому фінансуванню. 

Це може бути здійснено  через послідовну політику оптимізації податкового навантаження та зменшення сектору тіньової економіки в країні, а також через зменшення прямих бюджетних видатках внаслідок децентралізації фінансування відповідних завдань. На нашу думку, важливими завданнями такої політики повинні бути:

• збільшення ефективності фінансування завдань, що належать до компетенції держави та місцевої влади: житлово-комунальної сфери, медичного обслуговування, інформаційного забезпечення тощо;
• вдосконалення страхових механізмів пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, страхових принципів фінансування отримання вищої та спеціальної освіти тощо;
• заохочення до здійснення комерційного кредитування суб’єктів господарської діяльності, насамперед, тих, які отримують державну фінансову підтримку у вигляді податкових та інших пільг, субсидій, дотацій тощо;
• заохочення до випуску корпоративних облігацій, розрахованих як на внутрішній, так і на зовнішній ринки;
• розвиток інститутів та інструментів фондового ринку, в тому числі – підтримка первинної емісії цільових інвестиційних цінних паперів.

Впродовж довгого періоду, в Україні, організувалась мотивація дій монетарної влади, спрямованих на накопичення золотовалютних резервів (далі ЗВР). Протягом останніх років вони зросли до 12 млрд. дол. США – а це 21 % від ВВП (в порівнянні з Росією 18 %), або 180 тижнів імпорту, показує засади для розробки технологій залучення цих коштів до економічного обороту.

Якщо враховувати призначення ЗВР, їх використання на фінансування бюджетних програм є недоцільним. Також, ЗВР можуть використовуватись, як гарантійний фонд для залучення інвестиційних кредитів, а також як фонд для довгострокового рефінансування банківської системи.

Коли функціонує надліквідна  банківська система, варто звертати увагу на можливість інфляційних наслідків використання коштів ЗВР. Це пояснює важливість дотримання умов жорсткої інвестиційної спрямованості інвестицій, гарантованих за рахунок ЗВР чи наданих за рахунок рефінансування банків.

Необхідним для включення відповідних механізмів є ринковий, а не державно-бюрократичний характер механізмів розподілу фінансових коштів, продуктивна робота фінансових інститутів, використання державних фінансових активів для активізації ринкових механізмів.

Необхідно вказати, що в умовах позитивного сальдо зовнішньоторговельного балансу створені на базі ЗВР гарантійні фонди також будуть виконувати функцію фільтрації валютних надходжень, що дасть можливість зменшити гостроту необхідності фільтрації емісії грошової маси через викуп валюти.

Вагомим кроком, що дозволить посилити ефект від коштів, що акумулюються фіскальними засобами, може стати продаж тимчасово вільних коштів на рахунках головних розпорядників Держказначейства, на ринку міжбанківських кредитів.

Важливим напрямом диверсифікації боргової політики держави повинне бути збільшення кількості місцевих позик, хоча в Україні вони не набули вагомого значення.

Місцевий борг 2011 року склав 0,2-0,3 % ВВП і до кінця року не перевищить 0,5 % ВВП. Позики на зовнішніх ринках розмістив лише Київ – 150 млн. дол. на 5 років у 2010 р. та 200 млн. дол. – на 7 років у 2011. У 2012 р. на міжнародні ринки капіталу в більшій мірі будуть намагатися вийти Донецьк, Одеса і Харків та Львів. [12]

До перешкод на шляху  розвитку інституту місцевих позик  в Україні належать існування  значних макрофінансових ризиків, обумовлених непрозорістю фінансових операцій на місцевому рівні, труднощами, пов’язаними з оцінкою ризикованості місцевих інвестиційних проектів, відсутністю навичок управління проектами на місцевому рівні, слабким захистом прав кредиторів щодо повернення вкладених коштів (держава не несе відповідальності за зобов’язаннями щодо запозичень до місцевих бюджетів). Високий рівень ризиків значно підвищує вартість місцевих позик, тим самим зменшуючи можливості їх застосування.

Законодавча база складається з фрагментів і є неповною, вона не містить системи регулювання запозичень місцевих органів і виконання їх зобов’язань перед кредиторами. Діюча в Україні система нормативно-правового регулювання місцевих позик (статті 73,74 Бюджетного кодексу України, Указ Президента України “Про впорядкування внутрішніх і зовнішніх запозичень, що провадяться органами місцевого самоврядування” (1998 р.), Постанова Кабміну “Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів” (2003 р.), Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку “Про затвердження Положення про порядок випуску облігацій внутрішніх місцевих позик” (2003 р.) регулює технічні питання ведення реєстру місцевих запозичень та зобов’язує місцеві органи погоджувати розмір позик з Міністерством фінансів України. Законодавчо встановлюються сума запозичень, мета запозичень і напрями використання коштів, види забезпечення і способи захисту прав кредиторів. Видатки на обслуговування боргу місцевих бюджетів не можуть щорічно перевищувати 10 % видатків від загального фонду місцевого бюджету. Також, законодавством не унормовано питання захисту прав кредиторів, надання державних гарантій за місцевими позиками, інструменти цільового використання запозичених коштів, регламентацію предметів застави і процедури врегулювання дефолтів.

У доходах місцевих бюджетів частка трансфертів є досить громісткою (до 44 %), також вона має тенденцію до зростання: з 1998року вона зросла з 14,3% більше ніж у три рази, в той час, коли в інших країнах ця частка є набагато нижчою, наприклад у Румунії–10,8 %, Словаччині–19,0 %, Словенії–20,9 %, Латвії–28,1 %, Болгарії–33,0 %, Польщі–40,2 %, Чехії–35,0 %.[12] (див. Додаток 3)

Це означає, що в Україні знижувалась частка податкових надходжень місцевих бюджетів: від 74,8 % у 1998році до 43,3 % у 2011 році, що також не сприяло зміцненню фінансової самостійності місцевого самоврядування, а відповідно і бюджетної системи вцілому. [12]

Отже, власними доходами можна покрити більше 50 % видатків, можливість фінансування інших видатків є не прогнозованою і залежить від вищих органів влади, а також від обсягу наданих трансфертів. Це може викликати неефективне і не функціональне використання бюджетних коштів. Отже, в Україні збільшується кількість місцевих бюджетів регіонального рівня, що отримують кошти із Державного бюджету. В порівнянні з 90-ми роками, коли таких регіонів було 13-15, у 2000-х–приблизно 20, а на даний час близько 26 регіонів, крім м. Києва є бюджетними реципієнтами.

Значну вагу має низький ступінь кореляції між реальними потребами місцевих бюджетів у коштах з державного бюджету та їх відображенням у формулі розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів.

Загальним недоліком  формульного підходу є значна кількість параметрів та багаторівневість параметрів у формулі, складності у  їх тлумаченні. Для того, щоб усунути недоліки неправильного відображення потреб у додаткових ресурсах (міжбюджетних трансфертах) правильно було б розраховувати видаткові потреби, які відповідали б особливостям кожного регіону або території.

Нерівномірне співвідношення «дотація – субвенція» у структурі трансфертів, переважаюча частка дотацій та субвенцій на соціальний захист є наступною на нашу думку проблемою.

Високе значення в складі трансфертів відіграють дотації вирівнювання (див. Додаток 3). У 2011 році вони складали 57,1 % захищених трансфертів загального фонду і 48,7 % всіх трансфертів, якщо у 1998 році цей показник становив 13,9 %.[12]

Якщо не брати до уваги  те, що напрями використання дотацій вирівнювання можуть бути визначені самостійно місцевими органами влади, на їх рішення також впливає потреба в забезпеченні бюджетних програм по фінансуванню благ і послуг, які надаються за рішенням центральних органів влади.

У складі субвенцій приблизно дві третіх становлять субвенції на виконання державних програм соціального захисту населення, крім надання житлових субсидій і пільг населенню для оплати житла та комунальних послуг, а субвенції на соціально-економічний розвиток є незначними.

Для того аби раціоналізувати  видатки та підвищити контроль за використанням переданих з державного бюджету коштів у вигляді міжбюджетних трансфертів у структурі трансфертів повинна зрости частка субвенцій як цільових коштів, їх використання є пов’язаним з потребою фінансування інших конкретних об’єктів, що є важливими у поточному році, також частка субвенцій на соціально-економічний розвиток повинна мати тенденцію до зростання.

Через те що владні структури  не приділяють значної уваги до вище названих проблем, відбувається посилення утриманських настроїв окремих регіонів відносно держави, незацікавленості регіонів у підвищенні виробничих потужностей інших регіонів, неефективного розподілу коштів та їх витрачання, а відповідно до неефективного функціонування бюджетної системи вцілому.

Для того, щоб вдосконалити бюджетну систему України а також її функціонування на сучасному етапі, на нашу думку, необхідно здійснити наступне:

• уточнити діючі на даний час процедури підготовки та прийняття бюджету;
• встановити процес утворення зобов'язань за платежами до бюджету та їх погашення так, щоб не припускати утворення заборгованості в бюджетній сфері;
• слідкувати за рівнем державного боргу, його максимальним рівнем та гарантійними зобов'язаннями уряду;
• зрозуміло пояснити відповідальність розпорядників бюджетних коштів на всіх рівнях.
• зосередити свою увагу на проблемах місцевих бюджетів.

Також необхідно з  акцентувати увагу на потребі встановлення жорстких заходів відповідальності за порушення бюджетного законодавства.

Якщо законодавство  все таки буде порушеним, необхідно  виконувати такі санкції проти порушників:

• призупинення повноважень за асигнуваннями або управління доходами чи видатками;
• запровадження обмеження щодо використання бюджетних рахунків,
• скасування або призупинення бюджетних асигнувань для відшкодування незаконно витрачених коштів або вимоги їх відшкодування.

Врегулювання проблеми відповідальності учасників бюджетного процесу за повне та своєчасне фінансування, цільове використання бюджетних коштів, своєчасне повернення бюджетних позичок, сприятиме підвищенню ефективності бюджетного процесу, а також оздоровленню державних фінансів вцілому.

Висновки

Бюджетна система України – це об’єднання всіх ланок державного бюджету на єдиних принципах. Правові засади бюджетної системи становлять Конституція України та інші законодавчі акти.

Складовими елементами бюджетної системи є її структура, принципи побудови і організація  функціонування. Структура бюджетної системи визначається бюджетним устроєм. Він ґрунтується на адміністративно державному устрої України. Бюджет України об’єднує 13,3 тис. самостійних бюджетів.

Бюджетна система України  складається з державного бюджету  України та місцевих бюджетів. Провідне місце в бюджетній системі України належить державному бюджету. З нього фінансуються витрати на здійснення державних заходів у галузі господарського і культурного будівництва, на оборону, утримання центральних органів державної влади і державного управління. Через державний бюджет здійснюється перерозподіл частини фінансових ресурсів між Автономною Республікою Крим, областями і містами республіканського підпорядкування.

Місцеві бюджети є  основним каналом доведення до населення  кінцевих результатів суспільного виробництва, що спрямовуються на суспільне споживання. Через місцеві бюджети суспільні фонди споживання розподіляються в територіальному і соціальному розрізах.

Дослідження проблем  функціонування бюджетної системи  викликає інтерес, тому, що бюджет характеризує рівень економічного розвитку країни, і завдяки правильному здійсненню бюджетного процесу забезпечується економічна і соціальна стабільність та належний життєвий рівень населення.

Ринкова модель економіки, а також усі без винятку інші моделі не можуть існувати й розвиватися без втручання держави в процеси розподілу й перерозподілу новоствореної вартості в суспільстві. Для цього використовуються фінанси, а бюджетна система є конкретною формою реалізації функцій держави. З розвитком цивілізації бюджетна система стає унікальним інструментом здійснення економічної політики, не лише за ринкових умов, а й у тоталітарних, монархічних та інших системах. В бюджеті сконцентровані інтереси держави, підприємців і населення.

Об’єктом цих інтересів завжди є валовий внутрішній продукт, власне напрямки та методи його розподілу й перерозподілу.

Отже, на нашу думку, без вирішення основних вагомих проблем у бюджетній системі нашої держави, не можна сподіватися на перспективне майбутнє у сфері економіки та фінансів, а відповідно і всіх сфер життя суспільства, адже вони є взаємозв’язаними. Саме тому, не лише зараз, але й в майбутньому, потрібно не зупинятися на шляху дослідження недоліків бюджетної системи і напрямів їх подолання.