Застаріла лексика

СИСТЕМНИЙ ХАРАКТЕР лексики виявляється у різноманітних зв’язках і відношеннях між окремими словами і групами слів, які утворюють свої підсистеми:

1. За формально-структурним принципом слова поділяються на частини мови;

2.За генетично-історичними ознаками виділяють групи  українських та запозичених слів;

3. За ступенем уживаності лексика буває активною і пасивною;

4. За комунікативними сферами вживання:

-         загальновживана;

-         діалектна;

-         професійна;

-         мова окремих соціальних груп.

5. За стилістичними ознаками – нейтральна лексика і стилістично забарвлена.

Системні зв’язки між мовними одиницями виявляються у парадигматичних і синтагматичних відношеннях.

Парадигматика передбачає розгляд однотипних одиниць мови у їх спільних і відмінних рисах. Риси, що дають підстави включати слова до однієї парадигми на основі спільності, називаються ототожнюючими. Семантичні особливості, за якими значення слів протиставляються, називаються диференційними.

Наприклад, антонімічні пари РУХ – СПОКІЙ ототожнюються за загальним значенням “стан” і протиставляються за характером стану.

Парадигматичні відношення між словами   дають можливість носіям мови добирати з мовної системи слово з найбільш точним і відповідним змісту висловлювання значенням.

Значення слова зумовлюється не лише співвіднесеністю його в мовній системі з однотипними одиницями, а й характером зв’язків з іншими словами у висловлюванні.

Синтагматичні відношення ґрунтуються на закономірності сполучуваності мовних одиниць (рубати сокирою, ножем, але різати ножем), сполучуваності фонем  і морфем у словосполученні і реченні, речень у тексті. Специфіка цього типу відношень – у можливості поєднання одиниць однакової і різної категоріальної приналежності.

Розділ ІІ. Лексика сучасної української мови з погляду її положення.

2.1. Споконвічна українська лексика

Лексика кожної мови складається у процесі її тривалого історичного розвитку. Тобто, українська лексика, як і мова в цілому, тісно пов’язана з історією українського народу . Лексика сучасної української літературної мови за походженням неоднорідна, її аналіз у  плані походження передбачає з’ясування основних шляхів її формування.

              Близько 90% української лексики становлять успадковані слова, тобто такі, що беруть свій початок  в індоєвропейській мовній спільності; слова, що виникли в спільнослов’янський період; слова, що з’явились в епоху  східнослов’янської мовної та етнічної Спільності; лексика, яка з’явилась у часи існування власне української мови. Решта лексичного складу СУЛМ ( приблизно 10%) -  запозичені слова.

1) слова індоєвропейського походження;

2) слова праслов’янського походження;

3) давньоруська (східнослов’янська) лексика;

4) власне українські слова.

Словниковий склад будь-якої мови – це відкрита, динамічна  система, що постійно і чутливо реагує на соціальні зміни.

Найдавнішим шаром корінної лексики є слова, що сягають індоєвропейської мовної спільності. Вони збереглися в багатьох індоєвропейськизх мовах, зазнавши різних фонетичних, словотвірних, семантичних змін.

За семантичною структурою індоєвропейські запозичення можна об’єднати в кілька тематичних груп:

1. Назви предметів і явищ природи (сонце, місяць, весна, зима, день, вітер, роса, дим, град, море, озеро, огонь, туман).

2. Назви рослин та їх частин (дерево, береза, сосна, зерно, дуб, жолудь, ясен, кора, солома, мох, полова, осика).

3. Назви тварин, птахів, риб, комах, деяких їх продуктів (м’ясо, молоко, звір, лось, вовк, бобер, їжак, яйце, вовна, оса, муха, орел).

4. Назви спорідненості і свояцтва (мати, син, сестра, брат, дівер, зять, дочка).

5. Назви органів і частин тіла людей і тварин та виконувані ними функції (вухо, око, їсти, пити, серце, кров, лікоть, доїти, мозок, волосся, коліно, долоня).

6. Назви житла, знарядь праці, предметів харчування, предметів пересування (дім, двері, віз, сіль, юшка, колесо, жорна, мед, молоко).

7. Назви дій, станів, процесів (жити, сидіти, лити, спати, міряти, місити, копати, орати, молоти, бачити, знати).

8. Назви якостей (білий, рудий, червоний, світлий, темний, вузький, новий, короткий).

9. Назви чисел (1, 4, 100, 1000).

У процесі розпаду індоєвропейської мовної спільності на її основі виникають нові мовні єдності, що потім поступово переростають у сучасні групи індоєвропейських мов.

Праслов’янський (спільнослов’янський) шар лексики сучасних слов’янських мов, у тому числі й української, утворюють слова, що виникли  в період спільнослов’янської мовної єдності й іншим групам (романській, балтійській, германській) індоєвропейських мов не властиві.

Розширення словникового складу праслов’янської мови нерозривно пов’язане зі змінами у матеріальному і духовному житті слов’ян. Праслов’янський мовний період характеризується становленням морфологічної, синтаксичної, лексичної  систем. У лексичній системі праслов’янської мови найактивніше поповнювались групи:

-  абстрактної лексики;

-  назви диких тварин, птахів, риб, рослин;

-  предметів навколишньої природи та господарства;

Менше новотворів спостерігаємо в групах:

-  назв спорідненості і свояцтва;

-  назв свійських тварин;

-  органів тіла людини і тварини.

              Виникнення східнослов’янської лексики пов’язане з розвитком суспільного та економічного життя  східних слов’ян, із виникненням пізніше феодальних відносин у Київській Русі, з подальшим прогресом культури, науки, мистецтва.

              На сьогодні буває важко провести межу між давньоруською  і східнослов’янською лексикою, тому систематизація східнослов’янізмів за тематичними групами не досить вичерпна.

1. Назви спорідненості і свояцтва (батько, дядько, племінник).

2. Назви частин тіла (тулуб, щока, кулак).

3. Назви рослин (щавель, молочай, хвощ).

4. Явища природи (крига, кряж, метелиця).

5. Сільськогосподарська лексика і предмети побуту (віжки, коромисло, рядно, мішок, ярина, сіножать, урожай, цілина).

6. Предмети харчування (пряник, коржик, харч).

7. Назви людей за професією чи іншими ознаками (мельник, кожум’яка, п’яниця, селянин).

8. Назви дій, процесів (мітити, балувати, ночувати, чахнути).

9. Абстрактні назви (велич, довіра, журба).

              Не всі давньоруські слова однаково збереглися в усіх східнослов’янських  мовах (укр. – білка, рос. белка, біл. ваверка).

              До власне української лексики належать слова, що виникли  на українському ґрунті після розпаду давньоруської мови на українську, російську та білоруську. Вона починає формуватися ще в діалектах давньоруської мови, але про власне українську лексику як систему, можна говорити, починаючи з ХІУ століття. За обсягом це кількісно найбільший і найрізноманітніший  шар корінної української лексики. Більшість українських слів виникла на основі лексичного матеріалу, успадкованого з індоєвропейської, спільнослов’янської, давньоруської мов, або запозиченого з інших мов, але з використанням властивих тільки українській мові словотворчих засобів, внаслідок чого похідні лексичні одиниці набули виразної національно-мовної специфіки. Особливо продуктивно власне українська лексика представлена серед іменників:

1) Назви осіб чоловічої статі за характером і сферою діяльності (багатій, палій, заводій).

2) Множинні назви, що позначають ознаки, процеси, стан (радощі, грубощі, прикрощі).

3) Назви осіб чоловічої статі у значенні “підмайстер”, “син майстра” (коваленко, писаренко, бондарчук, ковальчук).

4) Особи жіночої статі (у значенні “дочка когось”) (попівна, суддівна, царівна).

5) Особові назви, утворені поєднанням двох основ (Вернигора, Непийвода).

6) Назви недорослих істот (вовченя, гусеня).

7) Зменшені предметні назви (бровенята, рукавчата, грошенята).

8) Назви із зазначенням  абстрагованих  дій та ознак (біганина, шукання, далечінь)

              Серед тематичних груп, де представлена власнеукраїнська лексика, виділяють:

1) Суспільно-політичні, адміністративні та військові назви (володар, власність, рушниця, працівник, урядовець, гурток).

2) Назви житла, будівель та їх частин (будинок, хвіртка, горище, долівка, садиба, корівник).

3) Назви страв, напоїв (борщ, вареники, голубці, картопляники, сирівець, локшина, пиріжок, холодець, узвар).

4) Назви одягу та взуття (штани, капелюх, бриль, черевики, чоботи, свита).

5) Сільськогосподарська лексика (гречка, жниварка, шовковиця, тваринництво, баштанник).

6) Абстрактна лексика (мрія, надія, поступ).

7) Наукова лексика (кисень, надбудова).

8)Технічна лексика (гірництво, підприємництво).

9) Предмети побуту (макітра, бандура, сопілка).

Специфічність української лексики виявляється не лише на рівні самостійних частин мови, а й на рівні службових:

-              прийменники: біля, від, з, між, задля, поміж.

-              сполучники: та, але, бо, чи, щоб, проте, тому, що, ніж, мовби.

-              частки: хай, нехай, невже, хіба, тільки, майже, навіть, певно.

-              вигуки: цить, геть, матінко, лелечко, гей, добридень.

2.2. Лексика, запозичена з інших мов

              Старослов’янізми – це слова, успадковані зі старослов’янської мови, яка сформувалась  у ЇХ ст. на грунті македонського діалекту староболгарської мови. Старослов’янською мовою користувались майже всі слов’яни, а використання її  східними слов’янами пов’язане із впровадженням  християнства у Київській Русі (988 р.). Разом з християнством  східні слов’яни отримали від Візантії  церковні книги, написані  кириличним письмом, а перекладені старослов’янською мовою, яка була літературно успадкованою, близькою до давньоруської мови фонетичною та лексичною системою. Як мова церковно-релігійної літератури, старослов’янська вживалась протягом багатьох століть. Із структурно-семантичного погляду старослов’янізми можна класифікувати так:

1) Фонетичні, що мають такі особливості:

-              буквосполучення РА, ЛА, РЕ, ЛЕ (в українській мові їм відповідають оро, оло, ере, еле): храм, прах, древо, злато.

-              жд замість східнослов’янського ж (вождь, страждати).

-              початкові є, ю відповідно до  східнослов’янських о,у (єднати, юнак).

2) Словотворчі:

-              префікси воз-, вос-, пре-, пред-, со-, (сотворіння, возвеличувати, воскресати, представити).

-              компоненти благо-, добро-, зло-, веле-, бого-, град-, у складних словах (благодать, доброчинний, велемовний, богобоязний).

-              прикметникові суфікси –ащ, -ущ, -м (грядущий,  неопалимий, рухомий).

-              іменникові суфікси –знь, - тель, -ств, -ин, -тв(а), тай- (братство, богиня, молитва).

3) Лексичні, які є специфічними утвореннями старослов”янської мови (мудрість, істина, уста, воутріє, злоначинающий, братолюбіє, ректи, ланіти, вия, перста, восплач).

              Іноді старослов’янізми так асимілювались, що розпізнати їх можна лише через глибокий лінгвістичний аналіз (буква, палата, совість, плащ, гласність).

              Здебільшого старослов’янізми використовуються в українській мові з певною стилістичною настановою  - для надання мовленню урочистого, патетичного звучання, або (часто у поєднанні з просторіччями, згрубілою та побутовою лексикою) для створення гумористичних, сатиричних, іронічних ефектів. Частина старослов’янізмів поширена у сучасній українській мові. без будь-якого стилістичного забарвлення (багатство, учитель, область, єдиний).

б) Полонізми

Лексичні запозичення з польської мови належать до найдавніших, до чого спричинилися тривалі контакти між двома мовами і народами за різних історичних обставин. Крім того, польська мова стала посередником для входження до українського лексичного фонду слів німецького і латинського походження. До лексичних полонізмів належать: хлопець, зичити, квапитися,  сподіватися, оминути, мешкати, міщанин, посполитий, достаток, в”язень, застава, поєдинок, пильнувати, бавитися, блазень, блюзнір, блюзнірство, вирок, возний, досконалий, необачність, обіцяти, помста, прикрий, розмаїтий, шаленство, брунатний, дідизна, ліжко, урядник, материзна, кепський, кпини, збруя, підлога, хвороба.

              Через польську мову засвоювались і чеські лексичні запозичення: брама, вагатися, влада, власний, ганити, ганьба, гасло, замок, наглий, постать, праця, рихлий, смутний, табір, чекати, огида, огидний, смуток, смутний.

в) Російські запозичення