Соціальна структура сучасного суспільства

    Ільїн  В.І.  в   праці   "Соціальна   стратифікація"   розглядає   таку класифікацію соціальних груп: "з точки зору групового зв’язку - формальні  інеформальні. По-перше, переважає безособистісний,  по-друге  -  особистісний зв’язок. З  точки  зору  ступені  міцності  виділяють  короткотривалі  групи (натовп, черга),  спорадічні  групи,  що  знову створюються час від часу (болільники однієї команди), постійні групи. З точки зору розміру виділяють малі і великі групи.  Малою  вважається  група,  в  якій  всі  члени  можуть знаходитись в безпосередніх, особистісних,  або  формальних  відносинах,  не користуючись допомогою посередників. По  характеру  членства...  -  групи  з автоматичним і добровільним членством" (12, с. 135).

    Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних спільнот та  груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні,  культурні та інші  ознаки).  Так,  можна  виділити  соціально-територіальні  спільноти (мешканці міста і мешканці села), соціально-демографічні  (чоловіки,  жінки, діти,  молодь,   пенсіонери),   соціально-етнічні   (сім'я,   рід,   плем'я, народність, нація,  етнос).  Для  К.Маркса  основним  критерієм  соціального структурування було відношення до  засобів  виробництва,  до  власності.  На цьому грунтується класовий поділ суспільства -  на  рабів  і  рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У  сучасній  соціології  поряд  з поняттям "клас" вживається термін  "страта".  Теорія  стратифікації  виділяє певні верстви і спільноти (страти)  за  ознаками  культури,  освіти,  стилем життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в  число  таких  ознак,  крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади  і  соціальний престиж.

    Вирішальним  моментом, що визначає власне  структуру соціуму, є  фактори, завдяки яким  стало  можливим  само  його  народження  і  існування:  праця, спілкування, свідомість. Вони лежать не тільки  в  основі  визначення  трьох сфер життєдіяльності людей, але й - відповідних до них суспільних відносин.

    Суспільне життя відбувається в  трьох  основних  сферах,  або  реальних процесах життєдіяльності, - в матеріально-економічній,  соціально-політичній і духовно-культурній. Потрібно підкреслити,  що  визначення  трьох  основних сфер суспільного життя має певною мірою відносний,  умовний  характер,  тому що реальна людська життєдіяльність - це тісний взаємозв'язок  і  взаємовплив цих сфер. Абсолютизація  якоїсь  однієї  сфери  суспільного  життя  веде  до створення деформованої моделі суспільства.

    В  процесі   багатогранної  життєдіяльності  людей   складаються   певні суспільні відносини.  М.Вебер  суспільними  відносинами  називав  "поведінку декількох  людей,  співвіднесену  по  своєму  змісту  один  з  одним  і,  що орієнтується на це.  Відповідно  соціальні  відносини  повністю  і  виключно полягають в можливості того, що соціальна поведінка  буде  носити  доступний (осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного  поняття є - нехай навіть мінімальна - ступінь  відношення  даного  індивіда  до  іншого.

Зміст цього відношення може бути  найрізноманітнішим:  боротьба,  ворожнеча, кохання,   дружба,   повага,   ринковий   обмін,   "виконання"   погодження, "ухилення", або відмова від нього,  суперництво економічного,  еротичного, або будь-якого іншого характеру; класова, або національна спільність.  Таким чином, поняття "соціальні відносини" як таке нічого не говорить про  те,  чи йдеться про "солідарність" діючих осіб, або про  прямо  протилежне"  (3,  с. 630-631).

      Соціальні   відносини  охоплюють  всі  сфери  суспільного   життя   та діяльності. Матеріально-економічні  відносини  включають  в  себе  виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні  - політичні,  правові,  моральні,  класові,  національні,   соціально-групові; духовно-культурні  -   моральні,   релігійні,   худжньо-естетичні,   наукові відносини.  Суб'єктами  суспільних  відносин   є   індивіди   та   соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

    Суспільство, як єдність соціального і індивідуального, спрямоване,  по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і,  по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей  індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні  сфери  людської  життєдіяльності обумовлюють  основні  функції  суспільства:   забезпечення   і   відтворення матеріально-економічних  умов  життя  (зростання  добробуту,   матеріального достатку);  регулювання  і  організацію  суспільних   відносин  (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних,  правових,  моральних  відносин);  духовно-культурний   розвиток людей.

    Суспільне життя  в   своїй  сутності  є  творчим   процесом  створення  і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних  умов  свого життя.  В  цьому  процесі  розвивається  і  сама  людина,  збагачуються   її можливості, вдосконалюються  здібності.  Така  особливість  людського  буття визначається  в  соціальній  філософії  поняттям  "суспільне   виробництво".

Суспільне виробництво не обмежується  лише  економічною  сферою  (матеріальне виробництво), воно є  разом  з  тим  і  розвитком  різноманітних  суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і  процесом формування і розвитку духовнї  сфери  людства,  суспільних  форм  свідомості (духовне виробництво).   Отже,   основні   сфери   життєдіяльності   в   їх взаємозв'язку  -  це  і  є  реальний  процес  суспільного   виробництва   як виробництва життя, його суб'єкта - суспільної людини.

    Матеріально-економічна  сфера є процесом перетворення  і освоєння природи з метою створення матеріальних умов  і  засобів  життя.  Характер  і  рівень матеріального виробництва  визначається  способом  освоєння  природи,  тобто способом виробництва. Спосіб виробництва -  це  конкретно-історична  єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

    Продуктивні  сили відображають активне ставлення  людей до природи,  вони є системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють  "обмін  речовин" між суспільством і природою. До  складу  продуктивних  сил  входять  люди  в єдності їх  фізичних  і  духовних  сил,  з  їх  історично  набутим  досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами  об'єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є  засоби  виробництва.

Засоби виробництва - це сукупність засобів праці  (серед  яких  основними  є знаряддя праці) і  предметів  праці  (продуктивних  сил  самої  природи).  В історичному  розвитку  знарядь  праці,   як   основного   елемента   засобів виробництва, виділяють три етапи. Перший з них -  епоха  інструменталізації, епоха панування ручної техніки. Другий етап пов'язаний з появою  машин,  він набув назви епохи індустріалізації. Сучасний етап розвитку продуктивних  сил обумовлений процесом  науково-технічної  революції,  перетворенням  науки  в безпосередню продуктивну силу  і  підвищенням  ролі  суб'єктивних,  духовних здібностей людей в процесі виробництва (йдеться про епоху комп'ютерізації  і інформації).

    Виробничі  відносини - це  сукупність  матеріально-економічних   відносин між  людьми  в  процесі  виробництва  і  руху   суспільного   продукту   від виробництва до споживання. Вони є історично-конкретним  способом  поєднання людей і засобів виробництва  на  основі  певного  характеру  власності,  або способом привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб  і  процес привласнення умов праці реалізуються відносини власності,  які є суттєвою характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від  виробничих  відносин відрізняються так звані технологічні відносини, які так само  складаються  в процесі  виробництва,  але  обумовлені  не  формою   власності   на   засоби виробництва,  а  потребами  технології  і   організації   виробництва.   Це, наприклад,   відносини   між   робітниками   різних   спеціальностей,    між організаторами та виконавцями тощо.

    Джерело розвитку  способу виробництва є суперечність  між  продуктивними силами, що постійно  розвиваються,  і  виробничими  відносинами,  які  мають стабільний характер. Зміни в продуктивних силах зумовлюють  потребу  змін  у виробничих відносинах. Саме  цей  закон  -  закон  відповідності  виробничих відносин характеру і  рівню  розвитку  продуктивних  сил  -  К.Маркс  вважав основним  загальносоціологічним  законом,  що  лежить  в  основі  соціально-політичних революцій і історичного розвитку.

    Соціально-політична   сфера  життєдіяльності  -  це  сфера  продукування способів  і  форм  спілкування,  правил  взаємостосунків  між  людьми.  Вона пов'язана з формуванням в процесі історії  соціальних  спільнот  (конкретно-історичних  суспільств,  держав,  класів,  націй,   етносів,   різноманітних соціальних груп) і соціальних інститутів - форм  організації  і  регулювання стосунків в  суспільстві.  Однією  з  найважливіших  функцій  суспільства  є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних  відносин.  Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони  "обслуговують"  всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію  життя всього суспільства. Соціальні інститути - це і певні установи, і  сукупність норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих  норм.  В залежності від сфер  життєдіяльності  виділяють  такі  соціальні  інститути: економічні (розподіл праці,  власність,  заробітна  плата),  політичні,  або інститути влади (держава, армія, суд,  партії,  профспілки  тощо),  інститут права, освіти,  сім'ї,  церкви,  інститути в сфері культури  (традиції  і звички, мораль тощо).

    Духовно-культурна  сфера  є  процесом  духовного   виробництва,  процесом формування і функціонування об'єктивних форм духовного  життя  -  мистецтва, моралі, релігії, філософії, науки, культурних цінностей,  суспільних  цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта. В  марксистській філософії духовно культурна сфера традиційно  розглядалася  як  похідна  від матеріально-економічної сфери,  як  така,  що  виконує роль  несамостійного елементу "другого порядку". З цього приводу потрібне зазначити,  що  духовне начало  є  основою  самоорганізації  і  самозбереження  суспільства.   Кожне суспільство в своєму  розвитку  грунтується  на  певній  системі  цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його  культура,  Форми  менталітету, свідомості  підпадають  під  загрозу  ерозії,  то  змінюються  і   суспільні відносини, трансформується сама цивілізація.  Суспільне  життя  в  будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками,  які не можна ігнорувати.

    Суспільна  свідомість, духовна сфера суспільства  існує у  формі  певного спільного сукупного  результату  людської  діяльності.  Досвід  між людського спілкування,  взаємин з природою,  раціональних  та  почуттєвих   способів освоєння  світу  відображається  у  суспільних  формах  свідомості,  набуває об'єктивного, надіндивідуального характеру і може передаватися іншим  людям, транслюватися від одного покоління  до  іншого.  Саму  людську  історію,  за думкою С.Франка, можна представити як  втілення,  розгортання  в  часі  і  у зовнішньому середовищі духовного життя людства.

3. Основні чинники  суспільного розвитку та їх  взаємозв’язок.

     У сучасному  світі існують різноманітні форми суспільства,  що  суттєво відрізняються одне від одного за багатьма параметрами. Так само і в  історії людства можна помітити, що  суспільство  пройшло  в  своєму  розвитку  різні етапи. Що ж саме лежить в основі суспільного розвитку і за якими  критеріями можна  визначити  історичні  типи,  а  також  різноманітні  форми  сучасного суспільства?

    В соціальній  філософії  по-різному  вирішувались  питання  про  основні чинники суспільно-історичного процесу. Як правило,  пошук  йшов  в  напрямку визначення певної єдиної детермінанти, або  "мотора"  історії,  чи  то  буде техніка,  чи  економіка,  чи   свідомість,   пізнання.   В   натуралістичних концепціях   розвиток   суспільства   пояснювався   біологічними   законами, природними   факторами,    зокрема    географічними    чинниками,    змінами народонаселення тощо. Інші концепції апелювали  до  людського  розуму.  Ідея про вирішальне  значення  людської  свідомості  є  чи  не  найпоширенішою  в соціальній філософії. Така ідея заснована на тому, що  в  суспільстві  діють люди, наділені свідомістю і волею. Звідси - особлива увага до ролі  пізнання і науки в  історії,  до  ролі  творчої  діяльності  особистості.  Історичний розвиток пояснюється зростанням людської свободи,  вдосконаленням  моральних норм, поширенням нових культурних цінностей тощо. Сучасні західні  філософи-технократи пояснюють соціальний розвиток  прогресом  техніки  і  технології.

Марксистська соціологічна теорія спирається  на  той  безперечний  факт,  що саме  виробництво  матеріальних  благ  забезпечує   безпосереднє   існування людини. Тому визначальна роль в історичній еволюції суспільства  відводиться тут  матеріальному  виробництву,  економічному   фактору:   рівню   розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, рівню продуктивності праці.

    Всі названі  фактори є суттєвими і необхідними  в  соціальному  розвитку, всі  вони  обумовлюють  певним  чином  плин  історичних  подій.  В  еволюції суспільства важливі  всі  форми  життєдіяльності  -  матеріально-економічна, політична,  релігійна,  моральна  та  інші  -  в  їх  історичній  єдності  і взаємозв'язку.  Не  заперечуючи  величезний  детермінуючий  вплив   техніко-економічних факторів, потрібно все ж зазначити, що не можна  вказати  єдиний визначальний  чинник для всієї людської   історії.   На   різних   етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників.