Немецкая классическая философия

Основним протиріччям у філософії Гегеля є протиріччя між метафізичною системою й діалектичним методом. Метафізична система заперечує розвиток у природі, а його діалектичний метод визнає розвиток, зміну одних понять іншими, їхня взаємодія й рух від простого до складного. Розвиток громадського життя Гегель бачив лише в минулому. Він уважав, що історія суспільства завершиться конституційної станової пруською монархією, а вінцем всієї історії філософії він оголосив свою ідеалістичну систему об'єктивного ідеалізму. Так система Гегеля взяла гору над його методом., Однак у гегелівській ідеалістичній теорії суспільства втримується багато коштовних діалектичних ідей про розвиток громадського життя. Гегель висловив думку про закономірності суспільного прогресу. Цивільне суспільство, держава, правові, естетичні, релігійні, філософські ідеї, відповідно до гегелівської діалектики, пройшли довгий шлях історичного розвитку. Якщо ідеалістична система поглядів Гегеля носила консервативний характер, то діалектичний метод Гегеля мав величезне позитивне значення для подальшого розвитку філософії, з'явився одним з теоретичних джерел діалектико-матеріалістичної філософії.⁵

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного  методу дослідження, котрий за своїм  змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.

Діалектичний метод, писав Гегель, «… єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу».⁶

До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну  розробку категорій діалектики, розкриття  їх сутності та особливостей. Це низка  таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що «у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини…» Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної «абсолютної ідеї» до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії  історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну  літературу поділяє на три види:

1) першопочаткову;

2) рефлективну; 

3) філософську.

Першопочаткова історія  – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. «Рефлективний» історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.

Гегель ставить, таким  чином, дуже важливе питання історичного  пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи.

Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок.

Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним  мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.

Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія  – це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно.

Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно  відзначити і її негативні сторони.⁷

1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

2. Діалектика як метод,  на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її «найдосконалішою формою держави», вищим виявленням і втіленням «абсолютного духу». Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.

3. Хибною в самій  основі є «абсолютна ідея» Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його «теорії ідей», безпідставність якої показав ще Аристотель.

4. Однією з негативних  рис суспільних поглядів Гегеля  є його націоналізм, зверхнє  ставлення до інших народів,  відмова їм у цивілізованому  розвитку. Гегель лише німців  вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – «безправні»

Безумовно, це негативні  моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там  його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять.

Одним з серйозних  і непримиренних супротивників  філософського вчення Гегеля був  Людвіг Фейєрбах.

2.3. Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля. 
На думку Фейєрбаха, «філософія Гегеля – це раціональна містика», «спекулятивна філософія», котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах «чистої думки». Думка – це кінець, а не початок речей.

Основні філософські  твори Л.Фейєрбаха: «До критики  філософії Гегеля» (1839), «Про начала філософії» (1841), «Сутність християнства» (1841), «попередні тези до реформи філософії» (1842), «Основні положення філософії  майбутнього» (1843), «Питання про безсмертя з точки зору антропології» (1846 – 1866) та багато інших..

З Л. Фейєрбаха починається  період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст.

Великі зміни в історії  суспільства, вважав філософ, пояснюються  змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.

Фейєрбах вніс значний  вклад і в теорію пізнання. Він  розвиває лінію матеріалістичного  сенсуалізму. Реальний світ, за Фейєрбахом, є дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання. Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання виражається утому, що він по-новому інтерпретує поняття «об'єкт». На його думку, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування. Першим об'єктом для будь-якої людини є завжди інша людина. Фейєрбах заперечує існування об'єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму. Вихідним у процесі пізнання Фейєрбах вважав відчуття, які дають людині безпосередньо і опосередковано всі відомості про об’єктивний світ. Проте все це здійснюється не без участі мислення.

Отже, висуваючи на перший план досвід як першоджерело знання, Фейєрбах підкреслював взаємозв'язок чуттєвого  споглядання та мислення в процесі пізнання. При цьому завдання мислення він вбачає у тому, щоб збирати, порівнювати, класифікувати дані чуттєвого досвіду, усвідомлювати і розуміти їх прихований, безпосередньо не проявлюваний зміст. Фейєрбах розумів, що мислення має опосередкований характер. Яким же чином встановлюється істинність наших понять? На думку Фейєрбаха, це здійснюється шляхом порівняння понять з даними чуттєвого досвіду.

Таким чином, чуттєве  споглядання виявляється у Фейєрбаха  критерієм істинності мислення, тобто мислення має узгоджуватись з чуттєвим сприйманням. Хоч Фейєрбах і розумів органічний взаємозв'язок відчуттів та мислення, чуттєвого та раціонального, він досить часто робить суперечливі висновки. Незважаючи на всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки.⁸ Філософська система Фейєрбаха стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.

2.4. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Г. Фіхте.

Й.Г. Фіхте (1762—1814 pp.).  З 1794 р. працював професором Єнського університету. В 1799 був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем брав участь у антинаполеонівській війні і в 1814 помер від хвороби у військовому шпиталі.

Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний  принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що перебувають в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу.

Із системи Фіхте  повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб’єктивно-ідеалістичних  міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.

Й.Г.Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Він був переконаний у справедливості твердження великого філософа про науковість філософії. Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення). Наука, на його думку, є систематичною. Системний характер є необхідним, проте недостатнім визначенням істинного знання. Істинність усієї системи, з точки зору Фіхте, базується на істинності її наукового основоположення.

В основі філософії Фіхте лежить твердження, що практично діяльне відношення до предмета передує теоретично-споглядальному відношенню до нього. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Очевидність її, гадає Фіхте, засновується не на спогляданні, а на дії, не вбачається інтелектом, а стверджується волею. ⁹

У своїй теорії пізнання відходить від головного положення  кантівської філософії про "річ  у собі" і протиставляє йому мисляче "Я". Це "Я" він трактує  двояко: по-перше, як "Я", яке кожна  людина відкриває у акті самосвідомості, тобто "індивідуальне або емпіричне Я"; по-друге, "Я" як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої шляхом її саморозвитку народжується весь універсум, це "абсолютне Я". Абсолютне "Я" усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності. Результатом роздумів Фіхте є проголошення відчуття продуктом всякої діяльності "Я", проте продуктом відчуженим, неусвідомлюваним людиною. Принципом теоретично діючого абсолютного "Я" є, на думку Фіхте, спонтанне, нічим зовнішнім не обумовлене творення чуттєвого змісту, змісту чуттєвого досвіду. Теорія науковчення Фіхте базується на таких положеннях: 1) "Я покладає Я". Це стверджує самототожність "Я"; 2) "Я протипокладає не-Я" (Я-суб'єкт, не-Я — об'єктивна реальність, природа). Це основоположення вводить категорію заперечення; 3) "Я покладає і Я, і не-Я". ¹⁰

Отже, діяльність "Я", що розвивається, Фіхте розуміє як рух від початкового покладання "Я" до протилежності "не-Я", а від нього до покладання, яке є єдністю, синтезом перших двох і "Я", і "не-Я". Тим самим Фіхте пояснює три види дій: 1) теоретична, тобто така, у якій дещо не прирівнюється і не протиставляється (протипокладається) нічому іншому, а покладається як рівне собі самому; 2) антитетична, в якій "Я" покладає свою протилежність "не-Я"; 3) синтетична, в якій обидві протилежності поєднуються. Таким чином, Фіхте пояснює діалектичну тріаду: теза ("Я"), антитеза ("не-Я") та синтез ("Я покладає "Я" і "не-Я"). Рух від тези до антитези та синтезу складає основу діалектичного методу Фіхте, який сприймається ним як метод пізнання і метод істинного філософствування. Через призму цих основоположень він трактує і три закони логіки: закон тотожності, закон суперечності, закон виключеного третього. Фіхте спробував також обґрунтувати принцип універсальності розвитку через боротьбу протилежностей. Філософія Фіхте в цілому, незважаючи на певні недоліки та суперечності, справила значний вплив на подальший розвиток філософської думки. По-перше, Фіхте спробував поєднати пізнання і природу, людину і світ; по-друге, він розуміє свідомість як діалектичне утворення, в якому почуття, сприймання мисляться як нижчий щабель реалізації самосвідомості; і, по-третє, вчення Фіхте справило вплив на розвиток філософії "активної сторони", тобто на розвиток рефлексії практичних відносин "Я" з зовнішньою реальністю.