Немецкая классическая философия

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО  ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

 

 

ЛУГАНСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМЕНІ Е.О. ДІДОРЕНКА

 

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ  ПРАВА, ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРОЛОГІЇ

 

 

САМОСТІЙНА  РОБОТА

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

«НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ»

 

 

 

Виконав студент I курсу, навчально-наукового інституту права, ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, групи №112,

Єгоров  Олександр Олександрович  

Перевірив професор кафедри 

філософії права, історії і культурології,

кандидат  філософських наук

Литвинов Олександр Миколайович

 

 

        Луганськ

     2012 
ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ НІМЕЦЬКОЇ  КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

1. Загальна характеристика епохи і необхідність розробки класичної німецької філософії.
2. . Суттєві риси німецької класичної філософії.

 

РОЗДІЛ 2 ФІЛОСОФІЯ  І. КАНТА, Г.ГЕГЕЛЯ, Л.ФЕЙЄРБАХА, Г.ФІХТЕ  ТА Ф.ШЕЛЛІНГА

1. Іммануїл Кант. Теорія пізнання та етичні погляди.
2. Вчення Г. Гегеля. Об’єктивний ідеалізм. Діалектика та принципи історизму. Суперечність між методом та системою.
3. Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха.
4. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й.Г. Фіхте.
5. «Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Німецька класична філософія являє собою велике і впливове протягом філософської думки Нового часу, що підводить підсумок її розвитку на даному відрізку західноєвропейської історії. Традиційно до цієї течії відносять філософське вчення І. Канта, Й.Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля і Л. Фейєрбаха. Усіх цих мислителів зближають загальні ідейно-теоретичні корені, наступність у постановці та вирішенні проблем, безпосередня особиста залежність: молодші вчилися у старших, сучасники спілкувалися один з одним, сперечалися і обмінювалися ідеями. За всім цим критеріям. А також по змістовному вирішенню філософських проблем, до цієї течії слід віднести і філософське вчення К. Маркса і Ф. Енгельса. У радянській філософії з ідеологічних міркувань їх вчення уявлялося як самостійний, окремо стоїть, якісно новий етап у розвитку філософської думки. Зараз стало видно, що їх філософське вчення цілком вписується у філософську традицію німецької класичної філософії, представляючи собою завершальний етап її еволюції.

Німецька класична філософія  внесла істотний внесок у постановку і розробку філософських проблем. В рамках цієї течії була переосмислена і знову сформульована проблема ставлення суб'єкта і об'єкта, розроблений діалектичний метод пізнання і перетворення дійсності.

 

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

1. Загальна характеристика епохи і необхідність розробки класичної німецької філософії

Бурхливий розвиток філософії відбувався в Німеччині, наприкінці XVIII—першій половині XIX ст.

Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини цього часу знайшли свій вияв у німецькій суспільній думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетворення запізнилися. Німецька буржуазія, налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс зі своїм феодальним дворянством, а з іншого — об’єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму, продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична філософія.

2. Суттєві риси німецької класичної філософії

Німецька класична філософія  є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює  напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання — чи можна говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки.¹ Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. По-перше, всіх представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично пізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичного спрямовання. По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Враховуючи ці основні  риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні  проблеми, дослідження яких перебуває  в центрі уваги цього періоду  розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. ²

Требо з’ясувати, що для  побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики  виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму.

РОЗДІЛ 2 ФІЛОСОФІЯ  І. КАНТА, Г.ГЕГЕЛЯ, Л.ФЕЙЄРБАХА, Г.ФІХТЕ  ТА Ф.ШЕЛЛІНГА

 

2.1. Іммануїл Кант. Теорія пізнання та етичні погляди.

При безпосередньому  вивчені конкретних представників  філософської думки німецької класичної  філософії необхідно зазначити, що родоначальником німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724—1804 pp.).

Іммануїл Кант – німецький філософ і вчений, який народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

Теоретична діяльність Канта поділяється на два періоди. Перший період (докритичний) закінчується 1770 р. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. Отже, в цей період він виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник.

Він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини. «Ідеалізм, – писав  Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення…, яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами… Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність»³

В «докритичний період»  Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і теорія неба» (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами. Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу. Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.

В «докритичний період»  Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

Таким чином, в «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

З 70-х років починається  другий, так званий «критичний» період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Протягом цього періоду розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Кант підносить гносеологію  до рівня основного елемента теоретичної  філософії. Її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності. ⁴

У критичний період Кант створює філософські праці, які  стали подією в історії людської культури: «Критика чистого розуму» (1781 p.), «Пролегомени» (1783 p.), «Критика практичного розуму» (1788 p.), «Критика здатності судження» (1790 р.), присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності тощо.

У центрі філософії Канта  стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта  до вирішення цих проблем, порівняно  з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта  поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Дуже глибокі думки  висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Таким чином, основною рисою  філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі  різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).

2.2. Вчення Г. Гегеля. Об’єктивний ідеалізм. Діалектика та принципи історизму. Суперечність між методом та системою.

Георг-Вільгельм-Фрідріх  Гегель (1770—1831 pp.). – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст. Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. У коло його інтересів входили всі сфери життя — природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.

Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ уперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно — ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» — природу, яка, в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб’єктивний» Дух — людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу — філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності».