Конституційно-правові основи місцевого самоврядування в Україні

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Дніпропетровськ 2001р. 

ПЛАН 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

      Місцеве самоврядування в Україні пройшло  довгий та складний шлях свого розвитку, але реально, як інституція демократичної  країни, почало творитися протягом останніх декількох років, нами зроблена спроба окреслити та охарактеризувати головні проблеми місцевого самоврядування, котрі є спільними для всіх моделей і форм самоврядування незалежно  від форми державного устрою тієї чи іншої країни.

      Забезпечення  демократичних перетворень в  Україні, удосконалення системи  державного управління, наближення його до реальних потреб громадян, запровадження  європейських принципів урядування, підвищення якості управлінських послуг, що надаються органами влади, вимагає  наявності розвинутої та сучасної структури органів місцевого самоврядування.

      Проблематика  місцевого самоврядування вже тривалий час привертає особливу увагу  юридичної науки. І це не дивно, адже у міру розвитку суспільства все  більшої уваги набувають питання  підвищення ефективності та демократизації управління публічними справами на місцевому  рівні.

      Актуальність  даної теми полягає в тому, що перебудова організації місцевого життя на засадах ефективного місцевого самоврядування є одним із найважливіших напрямків державного будівництва в Україні, а дослідження цього питання важливе для усвідомлення місцевого самоврядування як автономної по відношенню до державної влади системи управління.

      Останнім  часом проблеми місцевого самоврядування перебувають у колі наукових інтересів  представників найрізноманітніших шкіл і течій. Перш за все, це обумовлено необхідністю перегляду функцій і повноважень місцевого самоврядування на основі сучасних соціальних ідей та технологій. Дослідженням галузі місцевого самоврядування займалися такі вчені як: Баймуратова М.О., Батонова О.В., Погорілка В.Ф., Шаповалова В.М. та багато інших. При Національній академії правових наук України створений науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування, який є провідною науково-дослідною установою юридичного профілю, головним завданням якої є проведення комплексних фундаментальних і прикладних досліджень у сфері реалізації державної влади та організації місцевого самоврядування в Україні, впровадження  результатів відповідних досліджень у практику, сприяння державним органам у розбудові в України демократичної, правової, соціальної державності.

      Тому  основним завданням та метою даної  роботи буде дослідження проблем  становлення й розвитку місцевого  самоврядування в Україні; визначення та систематизація нормативно-правового  закріплення системи, принципів  і завдань місцевого самоврядування; аналіз практичної діяльності місцевої ради як складової системи місцевого  самоврядування (за ЗМІ на прикладі Дніпропетровської міської ради).

      Об’єктом дослідження є сукупність знань про конституційно-правові основи місцевого самоврядування в Україні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ  ПРОБЛЕМ СТАНОВЛЕННЯ  І РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ  МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ 

    Формуванню  сучасних теоретичних основ місцевого  самоврядування в Україні та актуальними  проблемами місцевого самоврядування приділялась увага в працях вітчизняних  вчених, зокрема М.О. Баймуратова, О.В. Батанова, М.П. Кампо, В.І., Краавченка, М.І. Корнієнка, В.С.Куйбіди, В.Ф. Сіренка, В.К. Симоненка, О.Ф. Фрицьокого.

    Виходячи  із загальної проблеми місцевого  самоврядування, серед ряду загальних  питань слід виділити:

• Вироблення моделі місцевого самоврядування та її закріплення на законодавчому рівні;
• Шляхи розв’язання конфліктів між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади на місцях;
• Кадрове забезпечення місцевого самоврядування;
• Систематизацію чинного законодавства в галузі місцевого самоврядування.

    Є, звичайно, й інші питання, але їх слід вважати похідними від згаданих вище.

    Термін  «місцеве самоврядування» - порівняно  новий в українській юридичній  науці. Сам інститут місцевого самоврядування навіть наприкінці ХХ століття в Україні  оцінювався неоднозначно. Протягом останніх років тема місцевого самоврядування у житті держави, їх відносини  знаходяться в центрі уваги вчених та практичних працівників. Такий інтерес  пояснюється, перш за все, актуальністю даної проблематики, так як державні устрої і законодавство в галузі місцевого самоврядування знаходиться  в розвитку.

    Проголосивши  у Конституції України в якості пріоритетів утвердження демократичної, соціальної, правової держави, ми не маємо  цілісної моделі місцевого самоврядування. Так, чинне законодавство насамперед Закон України «про місцеве самоврядування  в Україні», є не зовсім послідовним  у регламентуванні правових відносин місцевого самоврядування. Є випадки, коли він не повністю відповідає Конституції  України, іншим законодавчим актам. При цьому виникають правові  колізії, які необхідно розв’язати шляхом внесення змін до законів. Тому вбачається, що в той час, коли у  Верховній Раді України ведеться підготовка до внесення змін до нині чинної Конституції України, а також  обговорюється новий закон про  місцеве самоврядування, постановка даної проблеми є цілком доречною.¹

    Законодавець  у ст.140 Конституції України дав  нормативно-правове визначення місцевого  самоврядування як права територіальної громади – «жителів села чи добровільного  об’єднання  у сільську громаду  жителів кількох сіл, селища та міста  самостійно вирішувати питання місцевого  значення в межах Конституції  і законів України». Але серед  змін до Основного Закону є наступна пропозиція визначення терміну –  «правом і гарантованою законом  можливість жителів громад, органів  місцевого самоврядування самостійного вирішення питань місцевого значення  в межах конституції і законів  України» (реєстраційний №3207-01).

    Думається, що варто звернути увагу і на такі факти: ст.7 Конституції визнає місцеве  самоврядування, «що зводить даний  інститут у ранг природного права  територіальної громади»¹, - це по-перше. А по-друге, саме самоврядування здійснюється на двох рівнях: природному, бо саме самоврядування є правом жителів села, кількох сіл, селища та міста (саме цим природним постеленням надано право місцевого самоврядування), і державному – обласними та районними радами (ст.140 Конституції), бо саме область і район є державними утвореннями.

    Визнавши  територіальну громаду первинним  суб’єктом місцевого самоврядування, Конституція зробила вибір на користь громадівської моделі місцевого  самоврядування. Згідно з нею органи місцевого самоврядування обираються членами територіальної громади  і не входять до системи органів  державної влади, їх повноваження поділяються  на власні й передоручені органам місцевого самоврядування державою; органи державної влади не мають права втручатися у вирішення самоврядних питань; їх функції зводяться лише до адміністративного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування.

    Верховною Радою України 15 липня 1997 року було прийнято Закон України “Про ратифікацію  Європейської хартії місцевого самоврядування”. Таким чином, відповідно до статті 9 Конституції України Європейська  хартія “… є частиною національного  законодавства України”, а її норми  мають переважну силу над нормами  законів України (пункт 2 статті 7 ЗУ “Про міжнародні договори України”). Хартія була відкрита для підписання країнами-членами 15 жовтня 1985 року і  її ратифікувала подавляючи більшість  країн-членів Ради Європи.

    Хартія  застосовується до всіх рівнів чи категорій  органів місцевого самоврядування у кожній країні-члені, а також, з  відповідними змінами, до територіальних влад на регіональному рівні. Однак, з метою врахування особливих  випадків, сторонам надана можливість виключати певні категорії влад з-під дії Хартії.

    Ще  на початковому етапі було визначено, що метою такого тексту має бути захист прав тих, чия діяльність у  першу чергу пов’язана з будь-якими  питаннями щодо захисту місцевої автономії, а саме урядів. Рада Європи, як гарант прав людини та прихильник принципів  демократичного управління, була саме тією організацією, де міг бути розроблений  та прийнятий такий документ, тим  більш, що ще у 1957 році вона продемонструвала своє розуміння важливого значення органів місцевого самоврядування, створивши для них на європейському  рівні представницький орган, відомий  як Постійна Конференція місцевих і  регіональних влад Європи.²

    У статті 3 Європейської хартії місцевого  самоврядування зазначено, що місцеве   самоврядування   означає  право  і  спроможність органів  місцевого  самоврядування  в  межах  закону   здійснювати регулювання  і  управління суттєвою часткою суспільних справ,  які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. Це право  здійснюється  радами  або  зборами,  члени  яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального  виборчого  права  і  які  можуть  мати  підзвітні   їм виконавчі  органи.  Це   положення   ніяким   чином   не   заважає використанню зборів громадян,  референдумів  або  будь-якої  іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом.³

    Основою для застосування механізму самоврядування в нашій державі є Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”, який у теоретично-правовому просторі підтверджує, що громадяни реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Беручи участь у місцевому самоврядуванні, кожен громадянин проходить школу управління і розширює свій світогляд на національно-демократичних засадах. Від цього залежить майбутнє нашого народу.

    Разом з тим, існують відмінності у  виборі моделі місцевого самоврядування. Якщо в ст.7 Конституції України  законодавець встановив, «що в Україні  визнається і гарантується місцеве  самоврядування», звівши цей інститут у ранг природного права територіальної громади, то в профільному законі в ст.2 він відступив від конституційного  визнання і замінив  його «гарантованим  державою правом», підтвердженням даної  моделі є запропоновані зміни  до Основого Закону. Відтак, якщо в конституційному  визначенні місцевого самоврядування в його основу покладено громадську теорію місцевого самоврядування із залишками «радянської моделі», то у профільному законі законодавець реалізував «державницьку теорію місцевого  самоврядування із залишками «радянської» моделі».⁴