Класичний період античної філософії

Але в більш  пізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ — це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині, яку Арістотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном всього —• це Світовий Розум.

Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.

У  «Метафізиці» Арістотель виклав  найвагоміші- питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі.

Арістотель прагнув  систематизувати всі накопичені на -той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.

Аристотель виділяє  окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного  мислення, про метода наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають «батьком логіки».

Проблематика  людини в античній філософії знаходить  своє відбиття у трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.

Душа — причина  та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».

У трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважає зв'язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший.

Невеликий, стисло написаний трактат «Про душу»  — класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.

Варто також  звернути увагу на працю Арістотеля «Нікомохова етика», в центрі уваги  якої знаходиться питання про  виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність — це є  всього лише дотримання «золотої середини», міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.

У своєму вченні про, державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він  розумів, що існує основна дилема — або-влада закону, або влада  людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократи'.  

4. Філософія  елліністичного періоду.

У ІІІ ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер— щастя. У чому полягає сутність щастя? Як нього досягти? Відповідь на ці питання шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.

Стоїцизм виникає  наприкінці IV ст. до н.е. Засновником  цієї школи був Зенон з Кітіона (ІІ ст. до н.е.), найбільш відомими представниками

— Сенека (І ст. н.е.) Марк. Авреяій. (ст.н.е.) .С-кади вважала», що у світі панує невблаганна  необхідність » немає можливості протистояти їй, людї.на цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому  світі, природі. Але слід уважно вивчати  природу і Ті необхідність. Хоча це і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність, добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини.

Звичайно, твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного волочить». Отже, ідеалом, до якого повинні прагнути люди, є пристосування до законів природи. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність.

Але шлях до щастя  гальмують людські пристрасті, прагнення  до чуттєвих задоволень. Мудрець повинен  їх повністю подолати. Ідеальний стан полягає у безпристрасності, апатії (від грец. «апатейя» — байдужість, безчуттєвість). Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі — байдужість до таких речей, як багатство, фізична  краса, соціальний стан, навіть здоров'я. Досягнути внутрішнього спокою і безпристрасності — значить навчитись повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом, який є частиною Світового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть смерть не може знищити її як особистість.

Наприкінці IV ст. до н.е. в Афінах виникла, школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини— атараксія (від грец. — незворушність), яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. «Насолода, — зазначав він, -- є початком і кінцем щасливого життя».                        ., .

Філософія, як й' розумів Епікур, повинна бути практичною системою і забезпечувати щасливе життя. «Головне — живіть так, щоб уникнути страху», — писав він. Якраз осмислення проблеми страху привело Епікура до теоретичної філософії. Він вважав, що два джерела страху — релігія і страх смерті — пов'язані одне з одним. Тому він. шукав таку філософію, котра б довела, що боги не втручаються у життя людей і що душа гине разом з тілом.

Епікур був матеріалістом, послідовником вчення Демокріта. Але, на відміну від нього, вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законом природи. Вони можуть відхилятися від першопочаткового прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можливою для людини, потрібно, вважав Епікур, щоб передумови цієї свободи існували уже в фізичному світі, частинкою якого є людина. Люди мають свободу волі і можуть розпоряджатися своєю долею. Наприклад, ми не можемо уникнути смерті, але смерть, якщо її правильно зрозуміти, не стане для нас злом, «Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає». Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих. І боятись її не варто.

Отже, благом для  епікурейців є все те, що породжує задоволення, злом — все те, що породжує страждання. Щастя — в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.

Засновником скептицизму  був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі — абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати — ні істинного, ні хибного.

Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотнє слово» — улюблене прислів'я скептиків. Отже, філосфський спосіб відношення до речей повинен проявлятись в стримуванні від будь-яких суджень про них. Користю від стримування від будь-яких суджень буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.

Епоха еллінізму  була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнім  світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага"— нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність — міцні і мають цінність для мудреця.

Список  літератури

Кессіді Ф.,, Сократ''

Поппер К.,, Чари Платона''

Асмус В.,, Історія  античної філософії''

Аристотель ,, Метафізика''