Філософія Нового часу

 

Видатним представником європейського  раціоналізму XVII ст. був Бенедикт Спіноза (1632-1677). Нідерландський філософ відчув на собі великий влив філософії Декарта, але не сприйняв його дуалізму. Основні твори Спінози такі: "Про Бога і людину і її щастя" (1658-1660),

 

"Богословсько-політичний трактат" (1670), "Трактат про удосконалення  розуму" (1662), "Етика" (1677).

 

Спіноза вчив, що існує лише одна субстанція - природа. Подолавши дуалістичні уявлення про протяжну і мислячу субстанції, оголосив протяжність і мислення атрибутами єдиної субстанції. Атрибут - це суттєва, невід'ємна властивість предмета або явища, без якої вони не можуть існувати і мислити. Спіноза під атрибутом розуміє те, в чому виражається сутність субстанції.

 

Субстанція - причина самої себе (causa sui). Спіноза заперечує існування  надприродного, ототожнює Бога з  природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причина і наслідок, сутність і явище. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, згідно зі Спінозою, нерозривну єдність.

 

Вічна і нескінченна матеріальна  субстанція виявляє своє існування  у нескінченності модусів. Спіноза називає модусами індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усій множині модусів надає особливий безкінечний модус - рух. Модусів існує безліч, субстанція ж одна.

 

Людина, за Спінозою, є частинкою  природи, одним із її модусів, котрому  притаманний атрибут мислення. Проте не тільки людина, а й інші модуси-речі, за вченням мислителя, хоча і в різній мірі є живими. По суті Спіноза стоїть на позиціях гілозоїзму (філософське вчення, за яким здатність відчувати ніби притаманна всій матерії).

 

У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання з його точки зору дає поверхове знання, вірні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання Спіноза вважав інтуїцію, тобто таке пізнання, яке дозволяє людині чітко і виразно пізнавати речі і явища. Критерієм істини є чіткість.

 

 

У праці "Богословсько-політичний трактат" Спіноза піддав критиці  книги Старого Заповіту, започаткувавши наукову критику Біблії та вказавши на численні суперечності, які існують  в ній.

 

У філософських працях Спіноза вирішує проблему свободи. Свобода, згідно із Спінозою, є пізнана необхідність. Вільною, на думку Спінози, називається така річ, яка існує згідно лише з самою необхідністю, властивою природі, і викликається до дії сама собою. Необхідною є така річ, яка чимось іншим визначається до існування і дії за відомим і певним способом. "За необхідністю своєї власної природи" існує лише субстанція -Бог. Отже, свобода притаманна лише субстанції. Щодо людини, то вона лише "частинка" природи (модус) і тому є скоріше річ "примушувана", ніж "вільна". Людина, відзначає він, як частина цілої природи, від якої вона залежить і якою вона управляється сама по собі, нічого не може робити для свого спасіння і щастя. Таким чином, поняття свободи стосовно людини набуває фаталістичного забарвлення.

 

Для вчення Спінози про природу  і людську діяльність характерним  є:

 

♦ по-перше, заперечення теології;

 

♦ по-друге, механічний детермінізм (однозначний  зв'язок причини і дії, усунення випадковості),

 

♦ по-третє, фаталізм - "Речі не могли бути утворені Богом ніяким іншим чином і ні в якому іншому порядку, ніж утворені".

 

Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) - видатний німецький філософ і  природодослідник. Ляйбніц був порадником Петра І за часів створення  Російської Академії наук. Основні твори Г.В. Ляйбніца: "Монадологія" (1714), "Теодицея" (1710) та "Нові досліди про людський розум" (1704).

 

Він, погоджуючись із Спінозою в питанні  про субстанціональну основу світу, а також у визначенні божественноїприроди  цієї субстанції (Бог у нього - первинна єдність), прагне якомога більше враховувати індивідуальність, унікальність і неповторність реального існування. Згідно з Лейбніцем, реальність складається з нескінченної множини монад (безтілесних, простих субстанцій, неподільних, незнищуваних). Об'єктивний ідеаліст Ляйбніц вважає, що монаді притаманна сила, самостійність. Виникають монади "з висвітлень Бога", вони "позбавлені вікон у зовнішній світ". Число монад нескінченне, всі вони активні. Монади є суто ідеалістичними, духовними конститутивними елементами буття. Монади, хоча і не взаємодіють фізично, все ж утворюють єдиний світ, розвиток і рух якого регулюються верховною монадою (Богом). Монади, згідно з Ляйбніцем, утворюють своєрідну ієрархію: від най-примітивніших несвідомих "малих перцепцій", монад - душ і монад - духів (з чітко виявленою самосвідомістю) аж до найдосконалішої монади - Бога.

 

Ляйбніц слідом за Спінозою розглядає  проблему свободи. Він широко тлумачить  зміст самої необхідності. Ляйбніц  відносить до необхідності все  те, що не є можливим. Необхідність допускає ситуацію вибору, без якого ні про яку справжню свободу і мови бути не може. Свобода є свобода діяння. Ляйбніц розробив теорію про "передвстановлену гармонію" - теодицею (хеот - Бог, дМС - право, справедливість). Теодицея - це бо-говиправдання, спроба виправдати явне й непримиренне протиріччя між вірою в могутнього Бога та існуванням у світі зла і несправедливості.

 

У теорії пізнання Ляйбніц намагався  замирити раціоналізм та емпіризм. Згідно з Ляйбніцем, людське знання має два джерела: досвід і розум і відповідно поділяється на істини досвіду (факту) та істини розуму (які є вічними). Ляйбніц намагався відмежуватися від крайнощів теорії "уроджених ідей", він стверджував: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у чутті. Крім самого інтелекту". На його думку, "уроджені ідеї" не є готовими поняттями, а тільки "неусвідомленими уявленнями розуму", які ще повинні бути реалізовані.

 

Людський розум схожий, за Ляйбніцем, не на чисту дошку, а на брилу мармуру  з окресленими обрисами фігури, яку може вирізьбити з неї скульптор.

 

Для перевірки істин розуму достатні закони арістотелівської логіки (тотожності, протиріччя і виключеного третього); для перевірки "істин факту" необхідним є закон достатнього  підґрунтя. Ляйбніц був засновником математичної логіки. Ідеалом Ляйбніц вважав формування універсальної мови (обчислювання), яка б дозволила формалізувати все мислення.

 

Філософське мислення Г. В. Ляйбніца являє  собою вершину європейської раціоналістичної філософії. Взагалі метафізичний і місцями спекулятивний характер його поглядів містить низку діалектичних моментів. Тому необхідно відмітити висунуту ним ідею універсального розвитку.

 

Джордж  Берклі (1684-1753) - англійський філософ, проповідник містичного ідеалізму, який відверто заявляв, що основна його мета - боротьба з матеріалізмом. У своїх творах "Дослід нової теорії зору" (1709), "Трактат про засади людського знання" (1710) та інших він наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей (столів, стільців тощо) аж ніяк не означає їх об'єктивного, незалежного від духу існування. Спираючись на вчення Локка про суб'єктивність вторинних якостей, Берклі проголошує усі якості суб'єктивними і внаслідок чого заперечує існування речей поза нашою свідомістю: "Я не за перетворення речей в уявлення, а швидше навпаки - уявлень у речі". Ідеї він вважав не відбиттям речей, а самими реальними речами. Річ, за Берклі, - це сукупність уявлень, об'єднаних єдиною думкою: "Якщо я їм вишню, вона реальна. Прибери відчуття м'якості, вологості, червоного, солодкого - вишня зникне, -доводив він. - Коли я відкриваю і закриваю очі, світ народжується і вмирає разом зі мною".

 

Заперечуючи буття матерії, Берклі визнавав існування  тільки духовного буття, яке він  ділить на "ідеї" і "душі". "Ідеї" - суб'єктивні якості, які сприймаються нами, вони пасивні, довільні; зміст наших відчуттів і сприймань зовсім не залежить від нас. Навпаки, "душі" діяльні, активні, можуть бути причиною. "Ідеї" не можуть бути копіями або подобою зовнішніх речей: "ідея" може бути схожа тільки на "ідею".

 

Речі і  предмети є не чим іншим, як тільки нашими відчуттями. Об'єкт і відчуття, за Берклі, одне й те ж, і тому не можуть бути абстраговані одне від одного. "Існувати означає сприйматися". Це означає, що існують речі, які  кимось сприймаються. Якщо якась річ ніким не сприймається, то ми не можемо говорити, що вона існує. Наприклад, вишня чи яблуко, стверджує Берклі, як і будь-який інший предмет, є не чим іншим, як комбінацією чуттєвих уяв: кольору, смаку, звуку. Звідси він робить висновок, що без суб'єкта немає і об'єкта. Тим самим він впадає до соліпсизму, висновку, що існує тільки один сприймаючий суб'єкт. Берклі намагається позбутися соліпсизму. Він говорить, що річ, яка перестала сприйматися одним суб'єктом, може бути сприйнята іншим. А якщо б усі суб'єкти зникли, речі б існували як сума ідей у свідомості Бога. Бог - це такий суб'єкт, який ніколи не може зникнути, у зв'язку з цим не може зникнути і світ речей, створений ним. Бог існує вічно і "вкладає" у свідомість окремих суб'єктів зміст їх відчуттів. Визнаючи існування Бога, Берклі виходить вже з позицій об'єктивного ідеалізму, а не суб'єктивного.

 

Вчення  Берклі було своєрідною реакцією на .механістичний  матеріалізм і емпіричне природознавство  ХУН-ХУШ ст. і стало одним з  витоків суб'єктивно-ідеалістичних напрямів у філософії кінця XIX - початку XX ст.

 

Девід Юм (1711-1776) - англійський філософ, який вважав, що єдиними реально існуючими  об'єктами є лише враження. Що ж до "субстанції" (матеріальної чи духовної), то це просто зручна фікція нашої уяви. У "Трактаті про людську природу" (1740) він намагався довести, що наша уява цілком вільно комбінує враження, результатом чого і є реальність. Дійсність - це потік вражень. Отже,єдино незаперечним є існування вражень, що ж до існування (чи неіснування) поза цими враженнями субстанції (тілесної чи духовної) - тут нічого сказати не можна. Психічне життя - це теж потік уявлень, пов'язаних з асоціаціями (простір, час, тотожність, контраст, причинність).

 

Поставивши  проблему об'єктивного існування  причинно-наслідкових зв'язків, Юм вирішив її агностично; він вважав, що їх існування не можна довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не схоже на неї. Юм вважає, що причинність має суб'єктивний характер, існує лише для того, щоб встановити послідовність (услід за блискавкою настає грім, це психологічно привчає пов'язувати їх разом). На думку Юма, не існує об'єктивної закономірності.

 

Питання про  те, існує чи не існує об'єктивний світ, не можна вирішити. Юм сумнівається в існуванні матеріального світу і в можливості його пізнання, тобто, позиція Юма є скептичною: "Ми не тільки не знаємо, який світ, але й чи існує він насправді".

 

Юм надає  критиці поняття духовної субстанції, а особу вважає "... низкою або жмутком... відчуттів, сприймань, які слідують одне за одним". Ця критика переростає у нього в критику релігійної віри, якій він протиставив звичку буденної свідомості і розпливчасту "природну релігію". Юм виступав проти церкви, доводив, що релігійна віра походить від страху людей за своє "земне майбутнє".

 

Підґрунтям  етики Юма є концепція незмінної  людської природи. Людина - істота капризна, слаба, яка робить багато помилок. Освіта приносить їй не знання, а звички. Моральні оцінки витікають з почуття задоволення. Крайнощі ж індивідуалізму може угамувати альтруїстичне чуття загальнолюдської симпатії.

 

Юм заперечував  як ідею "влади від Бога", так  і концепції походження держави  на засадах суспільної угоди. Суспільство, за Юмом, виникло як наслідок розростання сімей, а політична влада - з інституту військових вождів, яким народ "звик" підкорятися. Юм стверджував, що ступінь законності влади залежить від тривалості правління і послідовності дотримування нею принципа приватної власності.