Філософія Нового часу

 

1. Поняття європейської класичної  філософії.

 

2. Особливості філософії Нового  часу.

 

3. Раціоналізм і емпіризм напрями  пізнання нового часу

 

а) матеріалізм і емпіризм Фр. Бекона;

 

б) дуалізм і раціоналізм Р.Декарта;

 

в) вчення про субстанцію Бенедикта, Спінози;

 

г) об'єктивний ідеалізм Лейбніца.

 

 Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.

 

1. Гносеологізм – світоглядна  настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).

 

2. Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.

 

3. Механіцизм – розуміння природних  процесів і людини, різноманітні  форми розвитку зведені до  механічного руху. "Людина –  машина” – крайнє вираження  механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.

 

4. Матеріалізм – який спирається  на великі відкриття природних  наук розповсюджених на явища  природи.

 

5. В теорії пізнання виявляються  взаємообумовлені напрями: емпіризм  і раціоналізм.

 

Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

 

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. –  матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно  відображує навколишній світ. (Пізніше з'являється об'єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

 

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) –  філософський напрямок, який визнає розум  основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.

 

Емпірична традиція представлена в  англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.

 

  Його цікавило: метод пізнання. За Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини).

 

За Беконом для досягнення істотного  знання людина повинна використовувати  правильний метод і позбавитися  від так званих "привидів” (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає  з квітки на квітку, збирає сік, а  потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція.

 

Індукція – це роздуми від  часткового до загального. Це коли від  спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних  ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв "плодоносне”  та "світоглядне” знання.

 

Плодоносне – це таке знання, яке  приносить користь.

 

Світоглядне – це те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони природи  Ф. Бекон обстоював дослідний  шлях пізнання у науці.

 

Рене Декарт (1596-1650) французький  філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Праці: "Роздуми про метод”, "Метафізичні роздуми”, "Начала філософії”.

 

Декарт вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання. Роздуми від загального до часткового.

 

Дедукція – це ланцюг достовірних  логічних висновків, що спираються на "абсолютно достовірні положення” (аксіоми).

 

В теорії пізнання Декарт – засновник  раціоналізму. Висунув на перше місце  розум, а роль досвіду звів до перевірки  даних інтелекту. За Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: "Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Декарт прихильник "вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Декарта сягає коріннями концепції "пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання відривав його від чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

 

Онтологія Р. Дакарта Вчення про  субстанцію. Світ у філософській системі  Дакарта має певну ієрархію і  розподіл (2 першооснови). Дакартова  позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної:

 

- природну, матеріальну субстанцію (ознакою  є протяжність, кількісна вимірюваність);

 

- духовну,  мислячу субстанцію (ознака –  мислення).

 

Над обома  субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними.

 

Першопочатковий імпульс до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою  силою матерії. Заклав засади механічного  світогляду. У межах такого світогляду світ мислився не багатоякісним та ієрархічним, він поставав одноманітним, простим і зводився до чисел. Все можна було пояснити на основі механіки.

 

Проблема  людини:

 

Вважав, що людина є зв'язком між тілесним механізмом і розумною душею, яка  має волю і мислення. Він опинився перед проблемою узгодження їх в людині.

 

Беручи  до уваги ідеї Декарта, свій варіант  раціоналістичної філософії створив  голандський мислитель Бенедикт Спіноза (1632-1677).

 

Праця "Етика”. Він продовжує не тільки раціоналістичну традицію Декарта, але й і його механіко-математичну методологію.

 

Вважав, як всі раціоналісти, що розум не помиляється, причиною заблуджень є тільки чуттєве  пізнання. З трьох рівнів пізнань  – чуттєвого, логічно-обгрунтованого міркування та інтуїції – два останніх Спіноза вважав по-справжньому формами пізнання.

 

Спіноза дотримується пантеїстичної  традиції філософії, яка ототожнює  Бога і природу. Заперечує дуалізм Декар та Субстанція (Бог) як "причина самої себе” є єдиною, вічною і нескінченою. Протяжність і мислення розглядаються Спінозою як атрибути, властивості єдиної субстанції.

 

Етична проблема.

 

В центрі уваги – питання свободи. Він розрізняє свободу Бога і людини. Бог (субстанція) вільний. У природі (до неї відносять людину) панує детермінізм, тобто необхідність. Людина особливий модус??? Котрому окрім протяжності характерні мислення тобто, розум. Свобода людини полягає в єдності розуму і волі, тому реальна свобода визначається рівнем розумового пізнання.

 

Філософія Лейбніца (1646-1716) стала спроба подолання протиріч між емпіризмом і раціоналізмом. Твір "Монадологія”. Ядром його об'єктивно-ідеалістичної  філософської системи є вчення про  монади. Монада – це проста, неподільна духовна субстанція. Кожна монада (субстанція) є одиницею буття. За Лейбніцем монада – духовний атом здатний до активності. Монади не мають фізичних характеристик, тому їх можна осягнути розумом. Вони є суто ідеальними, духовними першоелементами буття. Лейбніц розрізняє монади декількох видів:

 

- монади – душі – характерні  для біологічних об'єктів;

 

- монади – духі – утворюють  людину наділену свідомістю;

 

- монада – Бог – найдосконаліша  монада, яка встановлює гармонію  між всіма монадами.

 

Якщо у Бекона вчення про одноманітність субстанції, Декарт – "двомірність” субстанції, Лейбніц – відстоює вчення про множинність субстанції.

 

Як раціоналіст Лейбніц віддавав перевагу раціональному пізнанню над  чуттєвим. Розуми притаманні "вроджені ідеї” у Лейбніца вони вважаються лише задатками, нахилами, але поштовхом, імпульсом для приведення їх в дію є чуттєве пізнання. Без чуттєвого досвіду ніяка інтелектуальна діяльність була б неможлива. Визнання цінності чуттєвого досвідного знання приводить Лейбніца до поділу всіх істин в залежності від джерела на істини розуму ( всезагальні і необхідні істини логіки та математики) та істини факту (досвідне знання).

 

Сенсуалістична філософія Дж. Локка, Дж. Берклі та Д. Юма.

 

Якщо раціоналізм (один з філософських напрямків) визнавав розум основою пізнання і поведінки, то сенсуалізм представляє напрям в теорії пізнання, за яким чуттєвість є головною формою достовірного знання. Сенсуалізм змикається з емпіризмом, котрий визначає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання.

 

Основна теза сенсуалізму – "немає  нічого у розумі, чого б не було раніше у чуттях”. Одним з перших філософів  цього напрямку був Дж. Локк.

 

Дж. Локк (1632-1704) розробив емпіричну  теорію пізнання. У своєму творі "Розвідка про людське розуміння” стверджує, що усяке знання про світ засноване на чуттєвому досвіді. Розум відіграє другорядну роль у пізнанні. Розум виступає як "чиста дошка” є "tabula rasa”, яку заповнює чуттєвий досвід. Локк заперечує наявність "природжених ідей” у людському розумінні. Усе що розум має, приходить через відчуття. Визначаючи досвід як джерело знань, цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній – це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній – це джерело постачання інформації про об'єктивний світ. Вони (зовнішній і внутрішній досвід) призводить до виникнення тільки простих ідей. Для отримання складних ідей необхідні розумові дії, - співставлення та абстрагування.

 

Процес пізнання розділяє на три  ступені:

 

- інтуїтивний, що грунтується  на мисленні і узагальненні внутрішнього досвіду;

 

- демонстративний – узагальнює  зовнішній досвід;

 

- чуттєвий – базується на  ідеях, що отримуються чуттями.

 

Дж. Берклі (1684-1753) виступив з обгрунтуванням суб'єктивного ідеалізму, зрікається самої ідеї про матеріальний об'єктивний світ. Він відкидає існування матерії, стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Світ речей – це "ідеї” Бога. Бог "вкладає” у свідомість суб'єктів зміст відчуттів, які виникають при самогляданні світу та окремих речей.

 

Отже за Берклі існує лише те, що сприймають органи чуття: це і є позиція  радикального сенсуалізму.

 

Цю ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію  розвивав Д. Юм (1711-1776). Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх  відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей – дух чи матерія, не може довести що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв'язок. Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує”.

 

 

 

Головна особливість філософської доктрини Локка -зміщення її проблематики у бік гносеології. Він у більшій  мірі, ніж інші філософи-новатори, вказував на необхідність звужування і спеціалізації  знання як важливої передумови його ефективності.

 

Своє вчення про пізнання він  починає з критики теорії Декарта "про уроджені ідеї". Локк доводить, що в розумі людини немає ніяких уроджених ідей. Всупереч Декарту  він вважає, щоуроджені ідеї взагалі  не існують; люди народжуються з повністю чистою душею, подібно до білого паперу або до чистої дошки, яка потім заповнюється записами у процесі накопичення людиною знання і життєвого досвіду. Він вважає, що всі знання люди отримують тільки внаслідок досвіду, впливу матеріальних тіл на органи чуття.

 

Пізнання, згідно з Локком, є процес взаємодії людини з предметами матеріального  світу. Досвід, з якого отримуємо  знання, поділяється, за Локком, на внутрішній і зовнішній. Зовнішній - це досвід, який породжує ідеї внаслідок чуттєвого  сприймання зовнішніх матеріальних речей і явищ; внутрішній - досвід, який спирається на переживання і спостереження самої людини. Зовнішній досвід виступає як сукупність відчуттів (жовтого, білого, гарячого, холодного тощо), внутрішній - як рефлексія (прийняття таких операцій нашого розуму, як сприймання, мислення, сумнів, віра та ін.). Однак не всі ідеї однаково адекватно відображують свій об'єкт, і залежить це від якості самого об'єкта. Тому філософ розрізняє первинні і вторинні якості.

 

♦ Первинні - це ті якості, які належать самим тілам. Оскільки вони невіддільні від тіл, то Локк називає їх реальними якостями. До них він відносить протяжність, рух, спокій, форму, число.

 

♦ До вторинних якостей належать кольори, звуки, смаки. Вторинні - це ті якості, котрі, нам здається, належать до речей, але насправді не знаходяться в них. Він вважав, що реальний світ не є таким багатобарвним, як це здається нам.

 

Локк намагався замінити віру на розум, вказуючи, що Бог створив світ, але потім не втручався в його розвиток.

 

Джон Локк розвивав індивідуалістичне розуміння суспільно-державного життя. Як і Гоббс, своє вчення про походження держави Локк протиставляв клерикально-роялістській ідеї про необмеженість королівської влади. Власність і працю він вважає невід'ємним атрибутом природної людини, яка повинна задовольняти свої потреби. Власність завжди характеризує людину і невіддільна від її егоїзму.

 

Вперше в історії політичної думки Локк висунув ідею розподілу  державної влади, бо тільки за цих  умов можна гарантувати права  особи. Верховна влада повинна складатися з трьох незалежних, але взаємозв'язаних інститутів. Законодавча влада призначена парламенту, виконавча - в основному суду і армії, а федеральна, яка відає відносинами з іншими державами, - королю та його міністрам. Ця концепція конституційної монархії являє собою теоретичне осмислення компромісу між буржуазією і дворянством. Локк був ідеологом класового лібералізму.